Re: цензії

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. Він мав божий дар ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча. Блискучий мовознавець та літературознавець, історик і біблеїст, редактор і видавець, перекладач і поет, ректор і міністр, православний митрополит Української церкви та богослов, автор перекладу Біблії, що досьогодні є неперевершеним надбанням українського народу… І все це – Іван Огієнко (митрополит Іларіон), уродженець містечка Брусилова, що на Житомирщині.

Його ім’я відкрилося широкому загалу лише з відновленням української державності, позаяк упродовж усіх підрадянських часів Огієнкове слово заборонялося згадувати у будь-якому контексті. Замість правди про міжнародно визнаного ученого-лінгвіста на Батьківщині його намагалися всіляко очорнити, називаючи «петлюрівським міністром», «варшавським утриманцем Пілсудського», «літературним денщиком Скоропадського», «фашистським запроданцем», «запроданцем-іудою в рясі митрополита»… Тож наразі зовсім не подивує, якщо знайдеться якийсь українофоб чи манкурт, котрий причепить йому і ярлик «бандерівця-націоналіста» – це вже звучало б не як докір, а комплімент.

Постать Івана Огієнка реабілітована історією. Але вона ще не пізнана, глибоко не поцінована в Україні. Тому надзвичайно актуальною і безцінною є робота дослідників його життя і творчості (М. Тимошик, З. Тіменик, Є. Сохацька, М. Лєцкін, С. Ярмусь, О. Опанасюк та інші). Без перебільшення зауважу: наразі найбільш повно, всеохоплюче і систематизовано спромігся відкрити Огієнка світові відомий учений-українознавець, доктор філологічних наук, журналіст і письменник професор Микола Тимошик. Він є автором численних публікацій, грунтовних наукових досліджень, окремих книг про славетного українця, зокрема «Голгофа Івана Огієнка» (1997), «Лишусь навіки з чужиною…» (2000), «Його бій за державність» (2017), «Запізніле вороття» (2017), «Іван Огієнко «Як ти українець…» (2019).

Перша у науковій і письменницькій біографії автора книга «Голгофа…» народжувалася на основі пошуку і опрацювання доступних тоді українських архівних матеріалів. Вона стала і першою спробою осмислити життєвий шлях Огієнка, і освітила власний етап наукового шляху – захист докторської дисертації з цієї тематики та колосальний, досі незнаний в Україні й ніким не опрацьований канадський архів митрополита Іларіона у Вінніпезі. Зроблено вже немало на цьому шляху. «Чужина…» створювалася на замовлення канадських українців і видавалася їхнім коштом. Там, в Українському православному соборі Св. Покрови у Вінніпезі, від 1947 року починав свою архіпастирську працю політичний вигнанець з рідного краю професор Іван Огієнко (митрополит Іларіон).

Книга Миколи Тимошика «Як ти українець…» вже два роки поспіль побутує в Україні, але про неї ніхто й ніде – анічичирк! Між тим – це повний, базований на нових документах, життєпис видатного українця, який чесно і віддано служив національній ідеї, не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, у захисті та утвердженні рідної мови, культури в цілому. Не помітили цю книгу ні письменники, ні журналісти, ні дослідники Огієнкової спадщини, ні бодай лауреати премії його імені, яка за духовно-суспільною вагою – друга після Шевченківської. І це прикро. Сподіваюся, мої помітки на шпальтах книги Миколи Тимошика «Як ти українець…» стануть іскрою у темряві наукового збайдужіння, дадуть поштовх, як зараз модно казати, флешмобу, присвяченому цій тематиці, збурить емоції чи, бодай, аргументовану дискусію. Видання, про яке йдеться, здійснене у рамках програми Інституту Української книги за держзамовенням, отож її примірники мають бути щонайменше в усіх обласних та низці районних бібліотек.

Життєпис видатного діяча українського відродження Івана Огієнка створено на основі нових документів, віднайдених автором у колишніх спецфондах України, а також в архівах Польщі, Швейцарії, Франції, Канади та США. Назва книги не випадкова, – вона взята з першого щемливого і глибинного рядка Іларіонової поеми «На Голготі», написаної у тяжкі часи в Лозанні, і наштовхує на певні роздуми, спонукаючи читача ідентифікувати себе, до якого народу він належить, яку долю уготовано йому у нинішніх складних умовах українського державотворення, чи, зрештою, готовий він духовно слідувати за Огієнком.

Книгу Миколи Тимошика не можна читати поспіхом, позаяк словам у ній тісно, а думкам – просторо. Іноді дивуєшся, як зміг він підняти такий неораний багатошаровий пласт історії, викласти факти і події у хронологічній послідовності і взаємозв’язку, відділити «кукіль від зерна», головне від другорядного.

На відміну від попередніх видань, що написані як монографії і мали відповідну стилістику, «Як ти українець…» за манерою викладу є документально-публіцистичною оповіддю. А такій зазвичай притаманний сюжетний розвиток подій. Про найскладніші факти й обставини тут мовиться доступно і просто, з поступовим «нанизуванням» і «розкручуванням» причинно-наслідкових деталей. Саме це дає можливість із неослабним інтересом стежити за житейськими перипетіями героя як підготовленому читачеві, так і новачкові у темі.

Помітна низка новацій і в композиційній будові твору. Як я уже зазначив, в основу життєпису покладений суто хронологічний принцип. Оскільки життєву дорогу героя умовно можна поділити на чотири знакові відтинки (в Україні, Західній Європі, Канаді та знову на Батьківщині – в пору запізнілого повернення його чесного імені й багатющої творчої та наукової спадщини), то й зібраний фактаж розміщений у чотирьох розділах: «Зневажається рідний край», «Не маю ніде я спокою…», «Борись за правду, ратоборче…» та «Запізніле вороття: вершини творчості». Переконаний, що читач зацікавиться конкретикою означених аспектів документально-публіцистичної оповіді Миколи Тимошика, а я візьму на себе сміливість розставити деякі акценти, на які варто було б звернути увагу при прочитанні цієї захоплюючої книги.

Карколомний сюжет: від бідного напівсироти – до ректора, міністра та головного уповноваженого уряду УНР

У своєму слові від автора Микола Тимошик тонко підмітив: «Коли уважно придивитися до біографії героя цієї книги й спробувати з’ясувати обставини, за яких йому доводилося не лише виживати в буквальному розумінні цього слова, а й творити, і то здебільшого речі не проминальні, мимоволі приходиш до несподіваного висновку, що Господь Бог свідомо й невпинно випробовував, загартовував, викристалізовував цю обрану ним особистість. До того ж, не лише під двома іменами, а й в цілковито протилежних іпостасях несення власного житейського хреста. Не раз бувало, що після стрімкого піднесення на вершину визнання і слави доля кидала його в багно, з якого, здавалося, піднятися він уже не зможе».

Але, як говорить відоме прислів’я, не страшно впасти – страшно не піднятися. І це додавало Огієнкові мужності і звитяги жити і творити, щоденно гартуючи свій характер.

Автор книги навспак повертає час, у якому жив наш герой, розповідає про умови й обставини, які формували його як майбутнього вченого й українського міністра-державотворця (розділ «Напівсирота»). На основі спогадів очевидців, документів та листів, що збереглися, робить висновок: три найголовніші чинники – побожне ставлення до праці, науки і церкви формували у молодого Огієнка переконання, світогляд і громадянську позицію, його своєрідний духовний світ. У якій би, здавалося, безвихідній ситуації він не опинявся, вірив: людина не повинна опускати рук у безнадії. Незважаючи на матеріальні нестатки, він постійно вчився: закінчивши чотирирічну школу у Брусилові, з матір’ю пішки долає шлях до Києва з наміром вступити до військово-фельдшерської школи, бо там навчання було безкоштовним. Посилено займається самоосвітою. Потім їде до Острога, що на Волині, де успішно складає іспити в тамтешній класичній гімназії. Автор книги знаходить цікаве архівне підтвердження, що свідчить про освітній рівень юного Огієнка, – під час складання курсових екзаменів йому виставлені найвищі оцінки з богословія, французької, німецької, грецької, латинської, церковнослов’янської мов, російської історії, слов’янознавства, історії слов’янської та західноєвропейської літератури, вступу до мовознавства, історії філософії, санскриту, історії Греції та Риму, логіки, психології («Студент і журналіст-самоук»). Сьогоднішнім спудеям таке і не снилося!

Роки навчання молодого Огієнка у Київському університеті припадають на період національно-визвольного руху, коли починається українське відродження. Стрімкий перебіг політичних подій, як зауважує Микола Тимошик, помітно вплинув і на «сильне пробудження українського національного почуття» Огієнка, визначення його місця в громадянському русі. Він починає писати українською мовою: співробітничає з київськими виданнями «Громадська Думка», «Рада». Заодно з відзнакою закінчує університет, завершує магістерську дисертацію й отримує рекомендацію факультету щодо залишення його на кафедрі. Але не так все складалося, як бажалося. Про драматичні колізії цієї історії, про створення першого Українського державного університету читач дізнається багато цікавого з подальших сторінок книги («Аспірант», «Кандидат у депутати парламенту», «Приват-доцент і професор», «Ректор університету»).

Усередині грудня 1918 року уряд Директорії УНР запрошує Івана Огієнка на посаду міністра освіти. Після тривалих вагань учений погоджується, і на початку січня 1919-го приступає до виконання обов’язків. Ретельно вивчивши сотні документів, Микола Тимошик повідує про важливу віху в історії української Революції, до написання якої був безпосередньо причетний Іван Огієнко. Йдеться про величний акт злуки Західноукраїнської Народної Республіки й Української Народної Республіки в єдину соборну Українську державу, що відбувся 22 січня 1919 року. Мало хто знає: головним уповноваженим Ради міністрів для організації і проведення цього заходу на Софійському майдані столиці Директорія УНР призначила саме Івана Огієнка. І він доклав немало зусиль, аби ця подія на вічні часи увійшла в історію нашої незалежної України.

Восени того ж року Огієнка призначають міністром культів (перейменовано згодом на міністерство ісповідань), де він перебуває три роки («Міністр двох міністерств»), зосередившись на відбудові української церкви, упорядкуванні церковного життя, зокрема, проведенні служби Божої українською мовою.

Як зауважує Микола Тимошик, «у неймовірній, на межі людських можливостей, щоденній напрузі, коли здавалося, що сили покидають тіло, а надії на якесь просвітлення практично не залишалося ніякої, йому довелося працювати не один місяць. І кожен прожитий день такої напруги невблаганно наближав до трагічного дня кінця відновленої Української держави. А з ним – і згасання Української революції і водночас особистої драми її мужніх і самовідданих творців».

Через багато літ опісля, роздумуючи над причинами поразки визвольних змагань українського народу, Огієнко влучно написав: «… початкова Українська Революція пішла без своєї церкви, не звернула на неї належної уваги… Власне, це було найбільшою недостачею Української національної Революції».

На жаль, історія нічому так і не навчила наших сучасних державотворців, бо вони не читають розумних книжок і воліють не знати своїх духовних покровителів.

Карколомний сюжет першого розділу книги завершується подіями осені 1919-го, коли уряд УНР змушений емігрувати за кордон, залишаючи в останньому оплоті держави, у місті Кам’янець-Подільському, Головноуповноваженого Івана Огієнка («За Голову уряду УНР»). Цей маловідомий або ж призабутий факт міг би стати відправною точкою молодим вітчизняним дослідникам для написання історичної монографії чи повісті про цю важливу історичну добу знекровленої і вкотре не ствердженої Української держави.

На чужині – з Україною в серці

Гортаючи проникливі сторінки книги «Як ти українець…», мимоволі поринаєш у нестандартний «житейський матеріал», замішаний на крутих поворотах долі головного героя. Сама структура викладу цього матеріалу якраз і зосереджена довкола мінливих обставин, які формували різного Огієнка, але гартували головний стрижень характеру, визначальне життєве кредо – ніколи не здаватися. Бо, як казав Григорій Сковорода, склавши крила, важко летіти і самому орлу.

У другому розділі під назвою «Не маю ніде я спокою…» на основі безцінного фактологічного матеріалу, віднайденого автором у наукових бібліотеках та державних архівах, Огієнко постає людиною незборимою та гартованою у горнилі національно-визвольної боротьби, в умовах вимушеної еміграції до сусідньої Польщі, зокрема, міста Тарнова. Навіть там, ледве зводячи кінці з кінцями, він опікується не стільки за себе та свою родину, як за інших українських патріотів, котрі змушені були полишити рідний край, пише листи впливовим провідникам українських православних та греко-православних приходів Америки і Канади, звертається за допомогою до української діаспори, пише статті, організовує видавничу справу тощо («Український міністр на чужині»).

Одна із його сокровенних мрій – ствердження автокефалії Української православної церкви. Зрушити цю справу з місця Огієнко намагався не раз, але реалізувати задумане частково зміг лише в Тарнові: як міністр ісповідань звернутися до Вселенського патріарха. Зважаючи на історичну й пізнавальну цінність цього документа, Микола Тимошик наводить його повністю. Читати його без хвилювання не можна – і такою емоційною, експресивною лексикою всуціль оповита ця книга.

Між іншим, автор широко послуговується архівними матеріалами, органічно вплітаючи їх у канву твору. Як він сам зізнається, за останні роки під час неодноразових наукових відряджень за кордон йому вдалося залучити чимало нового, досі невідомого в Україні матеріалу. Йдеться, зокрема, про три сенсаційні знахідки: віднайдений в американському Бавнд-Бруці рідкісний примірник так званого Петлюриного видання першого рукопису Огієнка «Українська культура» (досі вважалося, що текст був назавжди втрачений); рукопис «Містечко Брусилів та його околиці»; польську частину архіву діяча, яка нині зберігається в Інституті національної пам’яті Варшави. У цьому є певна новизна видання, яке, з першого погляду, може видатися для такого жанру аж надто перенасиченим архівними документами, проте вони дуже вдало підібрані, додають розповіді більшої переконливості. Либонь, навіть історики можуть позаздрити умінню автора аргументовано пояснити, скажімо, причини розриву зв’язків Огієнка з екзильним урядом УНР на початку вересня 1922 року і рішенням покинути Тарнів та повернутися на якийсь час у Винники побіля Львова. Про подальші поневіряння ученого та остаточне залишення Львова наприкінці весни 1926 року автор повідує з таким же болем та співпереживанням: «не знаходячи виходу зі скрутного становища, він (Огієнко – авт.) все ж пристає на пропозицію Варшавського університету і підписує контракт по вільному найму на один рік… на посаду професора церковнослов’янської мови теологічного факультету» («Бездомний і безробітний… дослідник»). Але популярність Огієнка серед українського студентства не подобалася польському міністерству, тож його, як чоловіка небезпечного для польської церкви та політики полонізації україномовного населення, у 1933-му звільняють з університету. Одержимий ідеєю українського відродження, вчений і тут не опускає рук: створює видавництво «Наша культура», засновує і редагує перший український часопис «Рідна мова».

Але драма особистого життя – смерть дружини Домініки, як стверджує автор книги, різко вплинула не лише на наукові і видавничі наміри професора Огієнка, а й визначила подальшу життєву долю та початок шляху чернецтва і служінням Богові («Спокутник: драма особистого життя»).

Микола Тимошик вибудовує сюжет за сюжетом настільки динамічно і зримо, що читач мимохіть стає віртуальним співучасником швидкоплинних подій, а безкінечні злети і падіння у біографії видатного вченого змушують серце бентежно битися з ним в одному ритмі, в одному часопросторі.

Автор не оминає увагою надзвичайно цікавий емоційний документ від 6 жовтня 1940 року, пов’язаний із духовним нареченням і возведенням у новий чернечий сан учорашнього професора, ректора і міністра Івана Огієнка та майбутнього блаженнійшого Іларіона, де за кожним словом, за кожним рядком – висока емоційна напруга, відчуття болю його серця, християнське сумління та каяття за «всі провини, вільні й невільні».

За Україну йому залишалося лише молитися.

Ця інша, друга половина його життя, була не менш драматичною, – і на окупованих німцями етнічних українських землях, і в країнах повоєнної Європи, а затим – еміграція до Канади в середині вересня 1947 року. Саме тут, у Вінніпезі, у соборі Св. Покрови, митрополит Іларіон, за словами автора, «потрапив, нарешті, в довгоочікуване коло національно свідомих українців – дорогих і близьких йому людей, які вразили його своєю жертовністю, працелюбністю, талантом, твердістю духу і великою любов’ю до далекої матері-України. Для них і став він трудитися, не покладаючи рук».

Упродовж всього життєпису видатного діяча українського відродження Івана Огієнка (митрополита Іларіона) автор поринає у внутрішній світ свого героя, намагаючись зрозуміти його поведінку, душевний стан у тій чи іншій ситуації, відкопати корені його самотності й «розп’ятої шляхетності», позаяк мав усе більше і більше почитателів, але не приятелів: («Борись за правду, ратоборче…», «Запізніле вороття: вершини творчості»). Змістові домінанти зосереджені довкола мінливих суспільно-політичних обставин, які гартували триєдине кредо цього діяча: ствердження Української держави, розвій української мови, відмосковлення Української церкви.

Битий-перебитий житейськими обставинами, ослаблений фізично в результаті численних психологічних стресів і матеріальних нестатків, але сильний духом і окрилений чистими намірами й помислами працювати заради української справи, – таким постає читачеві митрополит Іларіон із книги Миколи Тимошика «Як ти українець…». Разом з тим, ця хвилююча документально-публіцистична оповідь, як ніколи, є актуальною для нинішнього, всуціль здеморалізованого світу.