Re: цензії

18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
09.03.2024|Ігор Зіньчук
Свідомий вибір бути українцем
07.03.2024|Богдан Дячишин, Львів
Студії слова єднання
07.03.2024|Василь Добрянський
Гроші пахнуть пригодами
06.03.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Майбутнє за вогнярами і мальвенятами
03.03.2024|Ігор Зіньчук
Моя правда

Re:цензії

26.11.2021|08:38|Юлія Баір

Вірити музиці

Кадзуо Ішіґуро. Ноктюрни. П’ять історій про музику та смеркання, Львів: Видавництво Старого Лева , 2021, - 216 с.

Присмерковість є стежкою до тиші. Пригасання світла відбувається одночасно з гасненням метушні, за ними неминуче бреде ніч, коли більшість шукають пристанку над головою – затишку домівки, готельного номера, тепло підсвіченої кав’ярні. Ця дедалі густіша й дедалі беззвучніша темрява дає нарешті змогу почути те, що раніше потопало в гаморі безлічі неуникних щоденних звуків. Смеркання просить власної музики. Такої ж ностальгійно гіркувато-солодкавої, як цикл примузичних оповідань Кадзуо Ішіґуро – його ще донобелівської, але саме цьогоріч перекладеної українською першої збірки малої прози. Такої ж довірливо-приватної й водночас належної кожному, чийого сердечного вуха вона торкнеться. 

Сама назва декларує власне музичність прозової збірки. Як і притаманну творам Ішіґуро сутінковість, в серпанковій нечіткості якої легко переплутати й не впізнати знайомі обличчя, пройти роздоріжжя й загубити шлях, залишившись у затишку темряви, або ж, угледівши проблиск, за яке хапається око, вийти саме на нього, проігнорувавши затемнені в побіжному прочитанні обриси. Проте насправді в жодному з п’яти оповідань не музика є головним героєм. Її повітряна присутність відтіняє й забарвлює сюжетні перипетії, але кожне з оповідань – про людські емоції. Часом дуже глибоко вкорінені в музику, часом несподівано для самих героїв від неї незалежні. 

«Якось поверхнево написано», – подруга Мар’яна ділиться враженнями про видання оповідань Ішіґуру, яке щойно подарувала, зграбно й дуже персонально таким чином рекламуючи книжку мені, яка вже прочитала чимало його романів. Для неї ж «Ноктюрни» стали не особливо вдалим знайомством з його творчістю, чим нагадали моє власне знайомство з Ішіґуро, про яке ще згадаю в цьому тексті.

Жодне з п’яти оповідань не сприймається окремим твором після прочитання книжки цілком. І справа не в тому, що конкретні герої виходять за межі свого оповідання, хоча історія їх в рамках іншого вже не пов’язана з попередньою, та й роль зовсім не того масштабу. І хоча історії неоднакові за настроєм, атмосфера збірки нерозривна, цілісна. Як музичного твору, шматок якого, хай якої тривалості, все одно залишатиметься уривком.

Цикл історій починається й закінчується в Італії. В останньому оповіданні не називається, але вгадується та сама Венеція, на площі в якій читач зустрічає ще в першому оповіданні «Співак-крунер» ресторанного музиканта, що в складі музичного колективу розважає грою туристів під час їхніх трапез. Він і є оповідачем історії про вечірню серенаду як вінець вдячності перед розпадання шлюбу колись відомого американського співака та його дружини. Оповідачем класично ішіґуровським – відкритим, трохи наївним, надмірним у власній відвертості часом аж до власного подивування. Тут, серед залюднених й залитих музикою венеційських площ, герой заробляє на життя, ставши власною грою у складі оркестру фоном для плямкання й застільних розмов ресторанних відвідувачів. Йому, як і кожному музикантові, хочеться бути насправді почутим поміж дзеленчання приборів і прохань вдесяте за вечір зіграти мотив з «Хрещеного батька». І попри гіркуватий присмак заробітчанських реалій він не втрачає віри в музику. Як і сам автор, для якого тема віри в музику особиста – він починав свою творчу діяльність саме як пісняр. І поміж іншими масштабними сферами свого життя письменник не порвав з музикою й досі пише тексти до пісень, хоча жодна з них не здобула й крихти тої популярності, що його проза.   

Відволічуся на окреме слово про переклад, якісно виконаний Андрієм Маслюхом, хоча в контексті художньої літератури дієслово «виконати» геть не пасує у словосполученні з іменником «переклад». В україномовному виданні настільки добре збереглася ішіґурівська атмосфера, що я, звикла читати його в оригіналі, не відчула перенесення з мовного середовища, контекстуально й емоційно залишаючись у стильовому потоці автора.

Знову до історій. Вже колишня дружина співака-крунера з першого оповідання стає героїнею однойменного з книжкою оповідання «Ноктюрни», а заодно злочинною компаньйонкою перспективного американського саксофоніста в комічній готельній крадіжці статуетки-нагороди «Джазовий музикант року», на їхню думку не заслуженої тим хлопцем, якому її заплановано вручити. Цікавим моментом є «безликість» крадіїв зі забинтованими після пластичних операцій обличчями, яка зовсім не збентежила поліцію. Таке собі клаптикове передбачення автором в 2009 році нинішнього світу, де нічим не прикрите обличчя привертає до себе найбільшу увагу.

Латентна віртуозка з останнього оповідання інтригує й пробуджує читацьку емпатію чи не найбільше з усіх героїв. Можливо, такий нереалізований віртуоз живе у вашій дружині чи сусідові. Можливо, хтось повинен допомогти їм віднайти себе, підтримати. Або хоча б не гасити їхню віру, їхню потужну внутрішню музику. Проблема прийняття таланту собою й іншими людьми підіймається й в оповіданні «Молверн-Гіллз», де серед мальовничих зелених пагорбів народжується музика з-під струн героя, чиї рідні вважають написання пісень байдикуванням і ухилянням від реальної роботи. Таланту хлопця аплодує пара швейцарських туристів, також музикантів, в яких розгортаються власні сімейні проблеми. Так увиразнюється ще один лейтмотив історій: музика, попри свою магічність, не рятує відносини, які приречені зачахнути.

Більшість центральних героїв Ішіґуро наївні. Часом це настільки контрастуюча підозріливій сучасності недовіри з можливістю все заґуґлити й все перевірити свята простота, що розриваєшся від суперечливих почуттів: святістю захоплюєшся, простоті дивуєшся й дратуєшся водночас, відчуваючи моментами іспанський сором. Але чи то сором за наївність героя, чи все ж таки за світ навколо нас, в якому щирості, простоти й відкритості доводиться соромитися як неправдоподібної вигадки, а за право залишатися собою доводиться боротися з нав’язуваними стандартами й правилами?

Тому реакція подруги на прозу Ішіґуро мені зрозуміла. Схожу суміш чистого подивування й легкого роздратування відчувала я, прочитавши «Не відпускай мене» – роман, за який він і здобув Нобелівську премію з літератури у 2017 році й який на момент читання не відповідав моїм читацьким очікуванням. Якби попросили конкретної відповіді на питання сподобалася книжка чи ні, я б радше відповіла «ні». Проте Ішіґуро мене не відпустив і невдовзі я прочитала близько десятка його романів, кожен з яких мені сподобався дуже по-різному, залишаючи враження все ж однозначніші, аніж «Не відпускай мене». Якби ж виділити твір Ішіґуро, що заслуговує особливої уваги – це «Похований велетень», роман пам’яті й забуття, прощення й ненависті, смутку й крихкої надії. Історичну пам’ять, яку не можна втрачати й небезпечно пробуджувати. Пам’ять – це велетень, похований під грудою каміння й пилюки. Чи він прокинеться й змете усіх на своєму шляху? Чи спатиме далі й залишить племена в їхньому оманливому, але такому безпечному мирі? В контексті сучасності роман особливо актуальний.

До речі, «Ноктюрни» написалися Ішіґуро саме тоді, коли не йшла робота над «Похованим велетнем». Аби відволіктися Ішіґуро звернувся тоді до іншої мови, універсальної позачасової мови – музики, що дозволяє людям з різних культурних світів зрозуміти й відчути одне одного. 

Кожна з історій (жодна з яких не є драмою, частина могла би вважатися комедійною в гіркуватому жанрі фарсу) відлунює легкою приреченістю, хай не зовсім і не завжди мінорною, але з визначеністю, яка не є легким вантажем на життєвому шляху героїв. Попри те впродовж сюжетного потоку в них не з’являється думки зрадити музиці. І це надихає. Надихає зокрема на вечори доброї музики з плейліста історій, в який занурюєшся надовго після читання книжки: Рей Чарльз, Чет Бейкер, Сара Вон, ще довгий список крунерів, прослуховування яких під час читання «Ноктюрнів» допомагає краще почути героїв збірки. 

Може, саме ці святі своєю наївністю люди і є справжніми героями, що власною вірою – в «Ноктюрнах» це віра в музику навіть там, де бракує віри в себе – здатні змінити світ. Бо таки змінюють, наповнюючи його тишу музикою.  



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери