Коли вкотре в історичному сенсі висловлюються про точку неповернення, то варто уточнити: ця констатація  не стосується України. Наше буття (народу, нації, держави) радше  нагадує якесь зачароване коло.  Як  зізнається Юрій Щербак (не лише в іпостасі одного з найцікавіших вітчизняних майстрів художнього слова, а  - і передовсім – Українця з великої літери), «цей серіал інколи породжує почуття безнадії, втоми від української історії, справляє враження зупинки Часу – хроноколапсу, бігу в замкненому колі». Адже   всупереч очікуванням, сподіванням на нові ґенерації, спроможність   усвідомлення причин попередніх  поразок, потрапляємо в давні пастки.  Наче «Притча про сліпих» Пітера  Брейгеля Старшого (фрагмент цієї картини – на обкладинці книги  «Мертва пам´ять. Голоси і крики» Юрія Щербака)  - ілюстрація-карб   українського фатуму.  При цьому  автор вище згаданого прозового полотна уточнює: «Книга підсумків і пророцтв». Він, відтворюючи  реалії прийдешнього (йдеться про березень і квітень 2045 року) ставить своєрідний діагноз споконвічним українським ходінням по пекельному колу. Якщо в трьох попередніх  романах («Час смертохристів. Міражі 2077 року», «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року», «Час Тирана. Прозріння 2084 року») письменник пропонує  свою художню візію  українського контексту останньої чверті ХХІ сторіччя, то «Мертва пам´ять» - екскурс у порівняно близький час. Тож Юрій Щербак, прохаючи свого внука Олеся  Верланя прочитати  цю книгу в дві тисячі сорок п’ятому, попереджає, що хоч і все буде інакше, але як і нині, так і тоді «триватиме боротьба за українські землі та води, за існування держави, бо північно-східна орда – з російським чи іншим обличчям – нікуди від наших кордонів не дінеться».

Та  все-таки автор «Книги підсумків  і пророцтв» сконцентровує увагу на передовсім внутріукраїнській проблематиці, намагаючись віднайти національну ментальну хворобу, яка запрограмовує естафету поразок. Цей увімкнутий механізм самогубства зумовлений, зауважує він,  вірусом безпам’ятства.

Як наслідок цього – реалії 2045-го, коли, за візією письменника,   країна вже втратила свою суб’єктність, змінивши назву на Лібертаніанська республіка Україна, формально  на чолі якої – Верховний Координатор Директорії, патологічний  маразматик і наркоман, «народний цілитель і чудотворенць» Борис Баркас, фактично маріонетка в руках олігарха Григорія Дрофи, мультимільярдера Джозефа Бернстайна та імперського утворення  Орда (Організація революційних держав Азії), що фактично контролює все   українське Лівобережжя.  Як резюмує полковник  Святослав Закревський, «ситуація в Україні погіршується. Ми впритул підійшли до тієї межі, за якою – розпад держави, хаос і руїна, знищення українського народу». Правда, один із учасників наради лідерів опозиції до встановленого окупаційного  режиму уточнює: «Самознищення».

Чому так сталося? Свою версію причинно-наслідкової колізії висловлює академік Андрій  Закревський, очільник лабораторії   біоінформаційних досліджень (вище цитований офіцер – старший його син): «…не вбивство генерала Балюка, не військова акція контрреформації відіграли вирішальну роль і змінили траєкторію України, в вибори Баркаса. Подивімося правді у вічі: вони були цілком демократичні, а результат не сфальшували. Вісімдесят п’ять  відсотків виборців проголосували за Баркаса».

У значній мірі успіх  шарлатана-популіста, колишнього санітара у психлікарні, відтак  уже в ролі чудотворця, цілителя, філософа-революціонера (вів програму «Що є істина?») запрограмовували   інформаційні технології. «Ми в лабораторії помітили, що після дві тисячі сорок першого року і аж до виборів сорок третього з’явилися нові аспекти, пов’язані з постаттю Баркаса, - пояснює академік Андрій Закревський. – По-перше, неабияк зросла  кількість зображень Баркаса, мультиплікованих  гаджетів… А по-друге, - і це головне, - зросла сугестивність його впливу на одиницю часу й енергію випромінювання… Наша програма виявила, що програми Баркаса випромінюють особливий вірус.  Вірус безпам’ятства… Це – бойовий вірус, застосований із метою знищення українського  народу. А Баркас та його люди – розповсюджувачі цього вірусу. Зрештою, вони ж і перші жертви…. Ось чому вони заслуговують на сувору кару».  Тому він не вірить у те, що  народ, інфікований вірусом безпам’ятства,  спроможний зробити  відповідальний  вибір у контексті історії свого народу, аби мати гідне  майбутнє, власну державу, жити в демократичній спільноті. Проблематика, погодьмося, більш ніж актуальна і вже сьогодні.  

Як наголошує Юрій Щербак у завершальному розділі  «Мертвої пам’яті», «усе, про що йдеться в цьому романі (я б назвав його радше українським серіалом), взято з живої української дійсності, яка своєю фантасмагорійністю, вибуховістю, неймовірністю, неочікуваністю та  вигадливістю політичних інтриг,  напруженістю сюжетів, пов’язаних із боротьбою за долю України, перевершує всі письменницькі фантазії. Ні Дж. Орвеллу, ні Ф. Кафці не могли й наснитися реалії нашого державницького й суспільного життя: якщо крадіжка – то моху..;  якщо зрада – то напряму з офісу президента; якщо призначення на високу державну посаду – то маразматичного старого мудака, який тупо проголошує антиукраїнські пропагандистські гасла Росії;  якщо корупція – то виведення мільярдів доларів, кровної власності  вкладників українського банку, та відмивання цих  грошей не абиде, а в США; якщо ж розваги – то п’яні танці  молодих недоумків на могилах воїнів, що врятували їх від неволі. Можна подумати, що йдеться про країну суцільних дебілів, проте це не так.  Ідеться  радше про країну людей із мертвою історичною пам’яттю. Країну політичних діячів з переважно паралізованою совістю, підступних і хитрих кидайлів». Тож  «Мертва пам´ять»  - не лише роман-попередження, застереження, а й дзеркало сьогодення, в якому неважко впізнати нам себе: від «вершителів доль»  - до тих, хто підпадає під Шевченкову    дефініцію «раби незрячі».  За реалій, коли, як метафорично-узагальнено  зазначає Юрій Щербак ще у книзі своєї публіцистики», «Україні в зоні турбулентності».

 У прозовому полотні «Мертва пам´ять. Голоси і крики»  йдеться про  вірогідні події   впродовж  березня і квітня  - двох місяців 2045-го, тож і  відповідно композиційно твір – у двох частинах. А кожен із 51-го розділу носить ім’я того чи іншого персонажа, це своєрідний «голос»  чи волання  героя або антигероя. Хоча  автор не ідеалізує тих, кому неприховано симпатизує. Скажімо, академік Андрій Олександрович  Закревський, будучи талановитим  ученим і яскравою особистістю, - аж ніяк не зразок до наслідування. Особливо, коли брати до уваги специфіку його сімейного життя, те, що троє синів – від різних жінок, жодну з яких  цей чоловік  насправді не любив. Та умовно, звичайно, персонажі можна згрупувати на  відносно позитивних і негативних. Серед перших  –  разом зі згадуваним академіком, двоє із трьох його синів (Святослав і Мирослав), журналістка Тетяна    Шелест, яка ціною власного життя  планувала  вбити Верховного Координатора Бориса Баркаса (крім усвідомлення  такої необхідності у  відповідності з його роллю руйнівника України, додається й особистий мотив – після неприємних для лідера ЛІБРУ запитань дівчину гвалтували у його  автомобілі охоронці «цілителя», який спостерігав за цим), Скажений Ярема (генерал Іван Ярема, лідер руху спротиву), Юлія Козерог-Ящірка (снайперка, кохана генерала),  учений-комп’ютерник  Ігор Брайт,  ровесниця відновлення української державності  Євгенія Гопко, яка  жорстоко помстилася над напітаном Ураловим за наругу над донькою Наталею… Серед   другої категорії – мільярдер Григорій Дрофа, мультимільярдер Джозеф Бернстайн, очільник ЛІБРУ Борис Баркас, колишній слідчий  відділення поліції, адміністратор компанії  «Баркас-Спас», «смотрящий» за Верховним Координатором Андрій Петрик, агент трьох розвідок  і куратор нелегельних бізнесів у Європі Віллі Шнайдер, українофоб, очільник Комітету справедливості  Іван Монахов, генерал-митрополит Ніколай  Філофєєв…  Звичайно, автор не «зацементвує» позитивну чи негативну статусність персонажів. Життєві іспити по-своєму відкориговують долі:  Олег  Могунович, соратник, довірена особа   академіка Закревського, виявляється зрадником. Натомість Арні Петрик, син Андрія Петрика, який випадково став рятівником Тетяни Шелест, під впливом кохання до цієї дівчини, отримує шанс  обрати  праведний шлях. Так само, як і  Ростислав  Закревський, наймолодший син академіка, який доклав зусиль, аби врешті Україна не перетворилася на поле братовбивчої  війни.
Цікаво, що в романі  безпосередньо фігурує і Бог.  Причому, автор (до речі, він теж безпосередньо присутній) не «втискає» витворений образ Всевишнього у конфесійні рамки. «Я намагаюсь утвердити загальний закон поваги до життя, до всіх живих істот, але злі демони запровадили    свій регламент вічних убивств, - зізнається Бог у версії Юрія Щербака. – Для жалості та милосердя Я створив Христа, до якого раджу звертатися. Або ж Магомета, Будди, Мойсея. Треба зрозуміти, що кожен платить за свої гріхи перед законом Життя. Інколи розплата приходить із запізненням – за два-три покоління. Але приходить… Я створив Матерію, Час, Енергію, ДНК, створив основні закони - але не   відповідаю за їх виконання, за всі катаклізми й мутації, за всі витівки Диявола… Я -  Таємниця, і ніхто не має права відкривати Мої таємниці, намагатися стати врівень зі Мною, піднести людину до рівня Бога… Я – за межами вимірів, розуміння  та описів. Я – Світло, що породжує світло, Життя, яке породжує життя. Я дав людям Істину, однак вони не скористалися нею».

Попри багатопробленість «Мертвої пам’яті»,  все-таки визначальною, як акцентувалося вище,  залишається  українська проблематика (хай у контексті уявного, того, що може відбуватися  у 2045-му). Причому тоді, в черговому глухому куті (точці фатального історичного кола)  Україна опиняється не стільки завдяки чужоземним впливам, скільки з волі  власного народу, одуреного,  одурманеного, інфікованого вірусом  безпам’ятства. Чим ефективно скористався ворог, маючи у своїх руках маріонетку. Так званий старший уповноважений Організації Революційних Держав  Азії по Малоросії, генерал і митрополит Ніколай Філофєєв пояснює Андрієві Петрику, чому Орда «штовхає» на владний олімп   в Україні її руйнівника: «Баркас  - актор,  і це дуже добре. Він уміє імпровізувати, вміє подобатися людям. Ми віримо, що він швидко ввійде у роль народного месії.  Чудотворця. Рятівника  - від  олігархів, від корупції, від війни, від несправедливості,  від хвороб і смерті… Баркас наївний, так, недосвідчений,  так, не знає історії й державно-політичних наук... Така чиста, така щира, така потужна ненависть  до  мазепинців, петлюрівців, бандерівців і майданників…».

Тому й  саме цей народний улюбленець, цинічний популіст, ставши біля владного керма, готує остаточну ліквідацію Української держави. За двісті мільярдів юанів, розповідає   Баркас Ростиславові Закревському, «ми віддаємо Орді Східну  Україну. Лінія розмежування – Дніпро… Але росіяни вимагають віддати розплідників націоналізму Галичину та Волинь – Польщі, Закарпаття – Угорщині,  Буковину – Румунії. Крім того, довелося погодитися на відчуження   траси Париж - Пекін  на користь Китаю. Підписання плануємо на кінець квітня… Після підписання угоди ми перейменуємо державу. Буде імперія Київська Русь». Читаючи цей пасаж, укладений в уста  начебто гаранта  державності, іноді складається враження, що така  настанова вже нині стала дороговказом принаймні для декого з владної еліти, що не проти зіграти на випередження спрогнозованого  у «Мертвій пам’яті». З пропозицією перейменувати  державу на Русь-Україну виступив  ще у вересні 2021 року  чинний секретар   РНБО. Та й з Баркасовою відмовою «від клятої історії, що роз’єднує людей», хіба не суголосний озвучений під час одного з новорічних привітань-звернень до народу  мовний постулат «Какая разница»? Напевне, все-таки має бодай часткову рацію Ростислав Закревський(хай й позиціонується ще як один з негативних персонажів), який у пориві  гнівного відчаю кидає в очі батькові: «Але справа не у вірусі, а в людях, у народі… Так-от, шістдесят відсотків цього народу чекає приходу Орди, щоб навела порядок. Вже не росіян чекають, як раніше, бо ті також у гівні сидять, розсипані на частини, наче літак, що впав на землю й вщент розбився, а китайців! Лад буде й процвітання! Вісімдесят відсотків не пам’ятає  історії свого роду глибше від двох поколінь… Ми народ мертвої пам’яті».

Тим не менше, згідно з художньо-футурологічною  візією  Юрія Щербака, Україні в 2045 році все-таки вдається уникнути національної катастрофи. І злочинна влада, яка працювала на капітуляцію держави, й опозиція, що готова да самовбивчих  діянь, домовляються про об’єднання зусиль заради національного порятунку. Але як можна поєднати непоєднуване? Хоч і створюється уряд національного порятунку на чолі з генералом Яремою, на посаді Верховоного Координатора Директорії залишається Баркас. Цей стан тимчасовий, регламентований воєнним станом терміном на два  роки до виборів, коли сподіваються подолати «наслідки постійної гібридної агресії Орди, деморалізації суспільства  та дезорієнтації громадян». Натомість академік Закревський, дивлячись трансляцію «чергової національної драми за участі його двох синів – драми, написаної кров’ю його старшого, мертвого  сина – і думав про марність усіх планів, брехливих обіцянок і нереальність високих  мрій виправити за два роки всі генетичні вади України, наслідки примусових мутацій, нагромаджених упродовж чотирьохсот років.  Знав, що існування Росії, хоч і зі зруйнованою імперською структурою, й Орди з її загарбницькою молодою жадібною захланністю несуть вічну загрозу Україні, хоч який би режим у ній існував; режим – дружній чи ворожий – ніщо проти цінності земель і кріпаків, що на ній проживають. Старий не вірив у швидке зцілення своєї країни, бо шибениці й розстріли прибічників російського панування тільки збурять шалений спротив родичів і друзів страчених, усіх невдоволених владою обивателів, а м’якість, людяність військових лише розпалюватиме  прагнення безпам’ятних істот реваншу, повернення країни до амебоподібного стану: країна з мертвою пам’яттю влаштовувала багатьох».  Він уже не може самообманюватися  за умов, коли навіть найвдаліший хід – у парадигмі цугцвангу:  незважаючи   на задеклароване замирення, ситуація  вибухне завтра. Згідно з неписаними правилами українського історичного зачарованого кола.

Поза сумнівом, «Мертву пам´ять. Голоси і крики» не варто сприймати як у буквальному сенсі скопійовану дійсність 2045-го та запропоновану як художній текст за більш, ніж два десятиліття  до означеного часового рубежу. Однак, зважаючи на   унікальність постаті автора, який знає, як працює  владний механізм  творення та руйнації, володіє правдою про суть політичних процесів і правила головних гравців, йому не можна не вірити. Інше питання, що у контексті як глобальних процесів,  так  і масового запиту нашої   спільноти на брехунів-чудотворців («У реальній українській історії ці білі  клоуни, джокери і пахани набагато страшніші, ніж у романі», - Юрій Щербак,    51-й розділ) критична ситуація може  виявитися у значно ближчому часі.

Тож збережімо за собою  дещо ілюзорно-оптимістичне право (у якій би ролі не перебували: від «олімпійців» - до «рабів незрячих») на суголосне із сьогоденням прочитання «Мертвої пам’яті». У відповідності з Шевченковим   принципом  із послання «І мертвим, і живим...» (до речі, датованим 1845 роком – рівно за два століття до подій у Щербаковому «українському серіалі»): «Та читайте од слова до слова. Не минайте ані титли, ніже тії коми». Можливо, це допоможе і літературознавчо-експертному середовищу нарешті усвідомити, яка потужна постать Юрія Щербака як майстра слова.  А  відзначення Шевченківською премією стало б справедливим, давно  своєчасним  виявом вшанування унікального письменницького таланту.

Як наголошує Микола Жулинський, «новий роман Юрія Щербака читати страшно. А лякає цей роман-пересторога тим, що передрікає Україні жахливу долю в недалекому майбутньому».  Інше питання, чи зуміємо ми, нині сущі, і ті, хто не відречеться від українства завтра, почути цей голос Українця з великої літери і відповідно чинити, жити. Чи це буде  чергове волання в пустелі. А ми нагадуватимемо вище згадувану компанію персонажів «Притчі про сліпих» Пітера Брейгеля Старшого.

Якщо ж у художній візії  автора «Мертвої пам’яті» читач (кожен сприйматиме текст, підтекст і надтекст,  попри навіть стереотипну  закомплексованість, по-своєму) бачитиме суто апокаліптичні картини, то він теж буде чесним перед собою. При цьому на варто забувати про аксіому: песиміст – обізнаний, належно поінформований оптиміст. У цій логічній парадигмі – і завершальний  авторський акцент  з приводу прожитого та пережитого: «Натомість народилася «Мертва пам´ять. Голоси і крики». Мій голос і мій крик. І моя  жива пам´ять».  Ю. Щербак волає до совісті   кожного, кому дорога Україна, талановито й аргументовано-переконливо говорячи сувору правду як спонуку до чину. Він визначає діагноз (символічно, оскільки  Юрій Миколайович -  і державний та громадський діяч, і дипломат,  і  за першим фахом  - лікар, доктор медичних наук) нашої суспільно-державної недуги. Знаючи, що це страшний вірус безпам’ятства,  можна   як змиритися з ним і розчинитися в небутті, так і спробувати оживити пам’ять і вирватися з зачарованого історичного кола.