Сучасна українська поезія – унікальна  словесна мозаїка, що зазвичай  не сприймається як цілісна картина. Цілі сузір’я яскравих, цікавих імен – поза увагою інформаційних каналів, які чи в силу вподобань аналітиків, чи у відповідності з зацикленістю на суто «своїх» і  «чужих» (часто аби не образити власників) витворюють  ілюзорні культи найталановитіших. Зрештою, художнє слово загалом (на фоні шквалу «відосиків», лайкання – показухи, що засвідчує страшну духовну злиденність) залишається в сутіні, на узбіччі. Тим паче – поезія, яка, довірливо-інтимна, чисто-глибинна, не вписується в шарварок перманентного трагікомічного життєвого театру. Вона, не апелюючи до масової свідомості, нерідко має якщо не поодинокого, то обраного читача, для якого  непафосне художнє слово -  світло  душі, надійний прихисток від порожнечі  та дев’ятого валу інформаційного шаленства-шквалу.

Люди  заметені  снігом і градами

В землю вростають вдови і битви

Там де ми з тобою осядемо

Тихо триватиме срібло і світло, - ця поетична констатація у контексті  екзистенційної матриці («Янгол»)  у четвертому рядку катрена вірша – емоційно-смисловий ключ до всієї книжки Еліни Форманюк. Тож і невипадково авторка зупинилася саме на такій назві – «Срібло і світло».  Попри те, що «над нами тече   ріка кольору» (Тіберій Сільваші, діалог у Києво-Могилянській бізнес-школі), Еліна Форманюк спонукає кожним своїм текстом  і себе, й читача: «…ніколи не вимикай світла» («…дивись…»). І це духовне життєдайне світло – ще одне відображення  безперервного  добротворення. Воно – свідчення   власної, персональної суголосності зі світом Творця. Тож Павло Коробчук точно зауважує: «Еля Форманюк у своїй поезії використовує величезний, помітний неозброєним оком троп – добро. І це – прекрасне клеймо. Бо сама авторка – добра. Світла, лагідна, чуйна, легка... Срібна».

Поетка сприймає свою життєву миттєвість не лише як даність, дар, суворий іспит, але і як власну співпричетність до парадоксальної сутності непроминального у контексті часоплину.  Крізь її слово, позбавлене   імітації та закостенілої зацикленості,  навіть світ сьогодення із трагічною приреченістю до знищення, руйнації, хаосу  воскресає  благодатним, щемливим, веселковим світлом. Воно визволяє з пітьми відчаю, коли «твоя душа поділена навпіл» («ПТСР»),   має здатність  навчити «перед смертю дихати» (…мрії навиліт лягають шрамами…»), допомагає, дивлячись на пелюсточку  полум’я свічки,   відчувати, як «кличе вкутаними краями вирій» («…вітер точить у тебе крила…»), коли

духи  предків

ходять містами

 шукають онуків

і ніяк впізнати не можуть («…духи предків…»).

Адже Еліна Форманюк, засвоюючи художній досвід майстрів слова, чиї долі позначені і талантом «не позиченим, а власним» (скористаємося максимою Лесі Українки) і нерідко трагічною печаттю долі наполегливо йде власним  путівцем. При цьому вона не має ілюзій, оскільки, попри епохи, реалії та стимули для персонального еґо, хоч і «римами навіть земля напоєна» («…мрії навиліт лягають шрамами…»),  «поети  усі заримовані сироти» («…байдуже де ти у Фівах чи у Каліфорнії…»). Вона йде на поклик любові, якою звучить кожна мить, чекаючи на ословеснення. Прямує, пам’ятаючи   про життєдайне   світло, залишене  поетами «Розстріляного відродження», апелює  до слова й чину Миколи Хвильового, Мирослави Сопілки, Олекси Влизька та їхніх побратимів і посестер, чиї життєві шляхи завершилися в урочищі Сандармох.

При цьому  Еліні  Фоманюк  абсолютно чужі показовий  патетичний  крик, публіцистичні  надривні дидактичні повчання/ридання/оcуди. Її поезія передовсім, як зазначено  в однойменному  вірші, «дуже-дуже інтимна лірика». Мисткиня  не має наміру блукати  лабіринтами ілюзій з фатумом олімпів і приземленості, злетів і падінь.  Вона вдячно живе  кожною миттєвістю,  яка завше неповторна. Тож і лірична посестра Елі не боїться залишатися беззахисною, самою собою, прохаючи:

зціловуй прощання

з моїх долонь

пий його

як гріх

 чи туман («…зціловуй прощання…»).

Поетка нерідко вдається до формальних  експериментів. Але вони в жодному випадку не стають модною фішкою, способом віршованого блефу, стилізованої імітації.  Ці новації – «слуги» змістової сутності твору.  Та все-таки при цьому авторці «Срібла і світла» вдалося зважити на попередження Миколи Зерова. Нагадаємо, він   у примітках до своєї книги «Камена» нарікав: «Ні для кого не секрет, що наші поети, за кількома нечисленними виїмками, дуже мало вчаться і дуже мало працюють над технікою слова. Накинувшись на вільний вірш (vers libre), дуже небезпечний для стилю ще не викристалізуваного, як дикуни накидаються на шкляне намисто, імпровізуючи свої поеми…».

Тож Еліна Форманюк, на відміну від багатьох ровесниць і ровесників,  досконало засвоївши специфіку традиційного римованого силабо-тонічного віршування (підтвердження – низка текстів зі «Срібла і світла»), найбільш своєю все-таки вважає  домінантну сучасну форму:

з піни пливуть

верлібри

як на останній суд («…морський триптих…»). Однак вона в жодному разі не створює для читача/читачку словесних нетрів, не підводить його/її до глухого кута відстороненої недоступності  текстів. Поетка радше  довірливо запрошує їх у свій світ, принагідні пропонуючи свято співтворчості.  Іноді її  одкровення – відлуння всесильного і всевбивчого чуття двох:

залишайся зі мною торкнись мене ще і ще

обійми мене так щоб від тиску мене не стало («…ми пірнемо вниз…»);

в лісі темному і скрипучому

де сойки висвистують

мелодії   автосигналізації

ти впіймався в сильце

так по-дурному впіймався в сильце

моєї любові («…на вулиці ліхтарі…»).

Зазвичай  її максими –  відверті, чесні зізнання про неминучість метаморфоз, коли «ангелу важко  не стати Люцифером» («…кажеш черпаємо сонце криницями…». Або почутий голос  фатальної прийдешності, коли «всі  шляхи приведуть тебе на війну» («…ранок як лев…»). Остання із візій чомусь у моєму сприйманні нагадала про геніальне  та безпомилкове передчуття  Інґеборґ Бахман:

Війну вже не оголошують,
її продовжують. Нечуване
зробилось буденним («День у день», переклад із німецької  Петра Рихла).

Еліна Форманюк, будучи в повсякденні  вольовою особистістю,  котра не вміє «пливти за течією», і в поетичному слові залишається вірною своєму «Я». Вона надзвичайно вимоглива до кожного поетичного тексту, який пропонує до друку. Тож, очевидно, і передовсім саме цим фактором можна пояснити, чому шлях від збірки «По різні боки веселки» до «Срібла і світла» визначається чотирнадцятьма роками. Хоча за  тих майже півтора десятка літ могла побачити світ    далеко не одна книга поезії та й прози (знаю, які зворушливі тексти для дітей пише вона). Маючи цілу низку літературних відзнак (у їх числі – й перемога в конкурсах «Лицар Карпат», «Осьмачка-125»), Еліна Форманюк найбільше все-таки дорожить святом творчості. Попри непрості реалії з  необхідністю  заробляти на хліб насущний працею на інформаційному конвеєрі, вона торує  свою стежину, плекаючи  власний художній світ.   У цьому  переконуєшся, перечитуючи «Срібло і світло». До речі,   варто вдячно згадати й  Тараса Форманюка (брата поетки), який вдало, зріднено-чутливо  до слова здійснив художнє оформлення книги.