Уявою гуляю безмежжям степу з терпким запахом різнотрав’я: «Так, босоніж ішла я по межі / себе і світу, погляду і слова…» (Любов Голота). У мене не виходить  написати так, як відчуваю серцем – я технократ… Авторка має рацію, коли стверджує:

– Так вже не пишуть…

– Так вже не дишуть…

Неймовірно важко повертатися в минуле ХХ століття… Пам’ять – основа нашого розуму, але  й   він не здатний логікою буття, людяності, українськості оцінити й переосмислити речі нелюдської системи.   Однак мусимо писати, говорити – без знання минулого молодь не зможе зрозуміти старшого покоління, цінувати сьогодення й думати про майбутнє. Трагедія сьогодення полягає в тому, що ми живемо у  світі речей, у світі тлінного побуту, забуваючи про те, що «ми ж складені з двох протилежних і різнорідних природ: з душі і тіла» (Блез Паскаль, «Думки»). Саме сумлінна й розумна книжка запрошує нас до співпраці з автором, який заохочує душу (дух) трудитися, а мозок працювати. Живемо в хаосі одиничок і нулів, забуваючи (втрачаючи?) свою ідентичність, а денаціоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками. Сучасна молодь схильна до читання строгих, спрощених текстів, адже в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання високої прози з надмірно деталізованими описами подій і обставин, що вимагає надзусиль душі і серця. Хоча міняється все, однак високе зостається навіки...  Тож хай добротне слово авторки освячує дорогу правди до вдумливого читача.

Це моя книжка, цей текст написаний для мене – серце обирає своє!.. Про що ж оповідає нам Любов Голота у своїх прозових творах?

       «Сім гріхів на сім літ»… У назві оповідання приховане повір’я про гріхи, якщо зарубати півня. І в ньому невеличкий фрагмент кумедної історії про його порятунок: «Я сміялася так, що почала плакати». Хоча в оповіданні висвітлені моменти про екзистенцію людини…

Не буду порівнювати з сьогоденням, але моє післявоєнне покоління зростало у праці і мріях: «То я біжу. Мені тринадцять. Руками обіймаю коромисло… Всі на роботі.. Тому я рву траву кролям і курям. Січу для кабанчика… мені стає страшно: зілля скінчиться, і земля стане чорна… Я люблю читати вірші. Вони написані іншою мовою… Увечері, коли сонце починало молитися за ставком… Очі заплющувалися, слова складалися в рядки, легко запам’ятовувались, я вже не шепотіла – вголос вимовляла нетутешні слова!.. Гора чернеток, які я спалювала в грубці…» У батька грошей було обмаль: на недобудовану хату, вугілля, одяг, їжу, і дитина копійка до копійки складала, щоб купити книжку. Перші порухи нерозгаданої таїни кохання чи моментів захоплення, якого не в силі зрозуміти й оминути. Дитина роздумує про свою стежину, яка неминуче приведе до джерел, що, випливаючи із земних глибин,   дарують свіжість і творчу снагу, до тієї криничної води, що «...перша спонукала до прозріння: / Хто в люстро глянув, плесо голубе, – / Твою пораду вчув: “Пізнай себе!”» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»), бо ж роздуми сягають думок ноосфери:

      «– Кого мені боятися дужче – любові чи смерті? Вдивляюсь у свої відбитки на поверхні води у відрі і в колодязі… – Обох страшно. І не обійдеш…» І це пояснення сенсу людського життя устами мислячої дитини…

      «Білий “WELTMEISTER”: старомодно і сентиментально»…

Життя… Українська родина в імперії анексії та поглинання намагається вижити на чарівних безмежжях рідного степу серед тортур індустріалізації, війни – кошмарів, не підвладних осмисленню спраглою пам’яттю, логікою буття. Чоловіка баби Саньки,  козацька натура якого не могла знести брехні, ще до війни забрали в ДОПР, де  він згинув (ДОПР – БУПР, будинок примусових робіт, або ДГПР, дім громадських примусових робіт – популярна назва місць попереднього ув’язнення в радянські часи переважно в першій половині ХХ ст. Є акронімом від ДОПР рос. ДОм + ПРинуждение чи рос. Дом Общественно-Принудительных Работ [Вікіпедія]). Щоб дочку Шуру не забрали на роботи в Німеччину, вона майже примусово віддала її заміж у 1942 році. Жанна народилася в 1943 році. Батько повернувся з війни: горілка, злидні, психічні розлади після контузії. Жанна мріяла про перламутровий трофейний акордеон, обіцяний батьком: «Все продаю! Міняю на карбід, на брагу!» Немовби був батько, та зник безвісти,  покалічений війною,  залишивши в пам’яті дитини невиліковні травми…

У Жанни було все, як у людей – інститут, робота, сім’я, дочка, люблячий чоловік. Все і нічого: «Жанні здається, що вона біжить в нікуди і її самої на світі не існує!» В її уяві вимальовується світ з усмішкою хлопця, яблуко, яке вона йому дала на згадку про неї… Чому ця випадкова зустріч так тривожить її, отой усміхнений погляд очей, чому ці моменти життя так заворожили й не стираються з пам’яті? «– За яблуко я тобі валізу до трамвая донесу!» Парубок побіг за вагоном: «Як тебе звуть? Назви своє ім’я, чуєш?! Я – Роман Будимир!»

Спливали роки. Жанна купила білий «Weltmeister”, швидко освоїла гру на ньому – слух, бажання, праця. А  може, це  вона вигадала того Романа Будимира, якого усі сім літ самоти сподівається  ще хоч раз зустріти? Одного разу Жанна, розгорнувши газету, прочитала чорний заголовок: «Антирадянщик Роман Будимир і його поплічники». Прочитала раз і вдруге: аспірант держуніверситету «Надіслав листа до ЦК на захист роману “Собор” Олеся Гончара».

Прочитав текст – дух перехопило. Пам’ять серця повертає мене у весняний сонячний день 1977 року. Я сиджу на лавці коло пам’ятника Тарасу Шевченкові, що навпроти Київського університету, дістаю записник і пишу: «По-справжньому може бути щаслива та людина, яка чує дзвінок тронки, хоч як далеко він би не звучав». Тоді цькували Олеся Гончара. Я регулярно читав газету «Літературна Україна», але не міг збагнути, що відбувається. Пригадую, як надіслав до редакції газети свої міркування про творчість письменника, намагаючись його захистити (мовляв, герої його творів реальні, а не вигадані; кохання, описане ним, справжнє тощо). Ще й попросив: якщо не опублікуєте, то перешліть мого листа Олесеві Гончару – може,  йому буде приємно… Через місяць отримав роман «Берег любові» з автографом видатного письменника. На цьому й закінчилося моє писання.

…Минуло двадцять два роки. Жанна розшукала Романа, видзвонила його в редакції заводської газети й попросила про зустріч. Хотіла розповісти йому, як прожила в уяві всі ці роки з ним: «Чи зможе розповісти так, щоб Роман зрозумів її, – не пригоди і навіть не любові шукає, а полегші: хай би вже розтала та соляна сорочка, не ятрила її душу». На трамвайній зупинці на неї чекає Роман, а вона сидить у вагоні, кружляє коло за колом, не відважуючись зійти… Роман так і не повернув її яблуко! Не повернути збіглу мить, не зупинити й не надолужити втраченого... Але наше заглибленіше  (чи: поглибленіше?) думання наближає нас до розуміння незмінного імперативу життя: щасливі моменти залишаються в нашій пам’яті, повертаючи нас у світи, яких вже не існує. Нам несила зрозуміти того, чому ми вчинили чи повелися саме так – видно, розум серця бере гору… Родина, діти – це загадкова, могутня сила, здатна поламати всі закони нашої логіки, хоча в кожній конкретній ситуації життя диктує свої закони розв’язання проблем родинного буття: «Притулившись до одвірка, вирівнює подих, жде, щоб серце втихомирилося… Ключа не шукає – Митя завжди відчиняє без дзвінка, – чує її кроки ще з вулиці».

Сучасний світ став світом екстенсивного розвитку. І в цьому глобальному вимірі людина, щоб не втратити, не загубити себе, мусить знаходити час для інтенсивного відпочинку душі і серця. Гортати сторінки й роздумувати, поринати в глибину слова й насолоджуватися поезією, самим процесом читання розумних книжок (про яку й пишу). Людина, щоб залишатися собою, мусить спілкуватися з мудрими людьми і книжками. Дослухаймося до порад майстра й знавця слова: «На малому – зосереджуймося. Не тільки оком – душею..., щоб – повернутися до себе. Принаймні – озирнутися, прислухатися. Сказав же древній філософ: “Жити – то наче служити у війську”» (Андрій Содомора, «Наодинці зі словом»). Очевидно, що попереду в мене до читання нові інші оповідання, новели, роман. Наші думки постійно перебувають у русі, мають властивість бігти, бути забутими, саме тому потрібно їх ловити, щоб не загубилися – писане слово залишається, виховує читача і спонукає до розмислів…

Дехто запитує: «Про що писати?» Про життя – тексти, які спонукають до роздумів: «“Приємне” – це те, що приймаємо (“неприємне” – не приймаємо). Автор щиро радітиме, коли Читач на дозвіллі прийме ці роздуми і, долучившись до них, піде далі або знайде й своє щось – не тільки про що думати, а й про що писати» (Андрій Содомора, «Про що писати…»). Саме такою «приємною», на мій погляд, є названа книжка Любові Голоти, в якій читач знайде думне слово життя – саме тоді серце обирає своє…