«Дорога – це життя» – казали давні. А можна й так: «Життя – це дорога». У першому випадку – реальні дороги, якими ступаємо, їдемо, пливемо (уже й летимо); у другому – й житейські: наші труди, хрести, які несемо, наша позиція, мета усіх наших доріг, що сходяться і зникають у тій незбагненності, яку називаємо Вічністю... Уздовж реальних, давніших, не сучасних доріг, що якась відстань – хрест Божий стояв. Перехрестився подорожній, зітхнув у душі до Бога – душею й почув: «З Богом!»...

Саме так, «з Богом», рушав у кожну свою дорогу «Літаючий Амбасадор» – Теодозій Старак («Теодозій», з грецької, – «Божий дар»). Саме такі думки навіює чергова книжка Богдана Дячишина: «Теодозій Старак: хрести й труди земного життя». Книжка, у якій і щиро, й стисло на тлі біблійної і світської мудрості автор повідає про цю незвичайну людину, одну з тих, «які поставили себе на сторожі слова, честі, гідності» (Євген Сверстюк). І якщо читач таки душею, а не лиш оком сприйме написане про Теодозія Старака, то, певно, подивується словами давньогрецького поета Менандра : «Якою ж прекрасною є людина, якщо вона – людина!»А ще – почує пророчий вислів Яна Ольшевського, прем’єр-міністра першого некомуністичного уряду РП: «Він був політиком і людиною, яких сьогодні, в ХХІ столітті, що наближається, будуть дуже потребувати Україна, Польща та Європа».

У вивченні історії так важливо (жаль, що не робимо цього) поєднувати раціональне з емоційним, почуттєвим! Забуваються дати, абстрактні судження, а деталь – образ, перелітний момент – залишається; «дрібничка» буває місткіша, аніж розлога описовість, головне ж – залишається у пам’яті серця. Не буду перераховувати тут усіх «хрестів і трудів земного життя» Теодозія Старака, усіх його доріг у боротьбі за українську державу, за нашу, у нашій державі, церкву. Про це – у книжці Богдана Дячишина.

Зупинюсь на деяких із тих моментів, тобто, з латини, порухів життя (чомусь не полюбляємо нині цього слова – «момент»).

Чи не найзворушливіший із них – знову ж із спогадів Яна Ольшевського, де чуємо голос «Літаючого Амбасадора»: «Пане Прем’єре! Я надзвичайно свідомий історичного значення цього моменту, коли вперше в королівській садибі, де польські монархи приймали посланців українського Козацтва, представник нарешті Незалежної України може передати найвищим представникам Республіки Польща побажання успіхів у розвитку їхньої держави – як рівний рівним і вільний вільним. І хай так буде довіку!» І тут саме цей порух життя, а в ньому – образ: «Несподівано я зауважив, – веде далі Ян Ольшевський, – на обличчі цього завжди неймовірно стриманого і врівноваженого у своїх емоціях дипломата сльози, і мені самому якийсь клубок підступив до горла...» Чи можна перебільшити вагу цих слів, і загалом – що іще може так зворушити, як не ця сльоза, що непомильно засвідчує порозуміння людей не лише на раціональному, а й на душевному, найглибшому рівні?.. Яким прекрасним був би світ, якби така сльоза бодай зрідка появлялась на обличчях тих політиків, від яких залежить доля світу у нашому, ХХІ столітті!..

І ще один, із багатьох, що у книжці, моментів (цитую Богдана Дячишина): «Дмитро Онуфрійчук з Івано-Франківщини (колишній сталінський політв’язень, табірний товариш Старака), який кілька місяців не дожив до святого Дня Незалежності, останнім своїм подихом звернувся до друзів, що стояли в його узголів’ї: “Хлопці, чи буде Україна?” Серед тих “хлопців” був і Теодозій Старак, якого його товариші слушно вважали наріжним каменем свого кола і вдатним до всього...» Саме так – «хлопці» («Еней був парубок моторний / І хлопець хоч куди козак...») – і, наче усміхнене, відлуння цього рядка: «Рятуйте Україну, хлопці!» Сьогодні, зазираючи у непевне майбутнє, питаємо: «Чи буде Україна такою, якою її бачили віддані їй тілом і душею несхитні борці за Незалежність?..» А щоб була такою, – завершуватиму свій стислий відгук словами Богдана Дячишина, – маємо «подумки повертатись у ті часи, але маємо великий обов’язок бути вдячними, щоб не закам’яніли наші серця, й зуміти передати історичну пам’ять прийдешнім поколінням про звитягу борців за Незалежну Україну».

Теодозія Старака я лише бачив, і то лиш один раз, мимоходом, у львівському видавництві «Світ». Тепер – дивлюсь на вміщену у книжці світлину. Зіставляю його обличчя з тими, що на потьмянілих від часу стрілецьких, повстанських світлинах. Потьмянів папір, та не обличчя: у них – світло душі й непохитність духу, а ще – доброта, людяність. Прикро іноді чути: «Треба, нарешті, бути злими!» Ні, добрішими (а не «добренькими») треба бути і – стійкішими: що сильніше добро, то слабше зло. Негоже уподібнюватися до злих людей. Чи можемо уявити собі Теодозія Старака... злим?.. Він – стійкий і непримиренний до ворога. Навіть сльоза на його обличчі свідчить не про його слабкість, а про чутливість душі, що аж ніяк не вадила його сталевій стійкості. А ще вичитую з його обличчя те, про що знову ж таки Ян Ольшевський, – про «неймовірну стриманість і врівноваженість в емоціях». І та риса веде до римських стоїків (козацька старшина взорувалася на них); звідси – чи не найвідоміше наше: «Терпи, козаче, отаманом будеш!» Як же потрібні, тим разом уже перефразую Яна Ольшевського, нинішній Україні, що виборює справжню Незалежність і свою дорогу у майбутнє, саме такі, несхитні, і тілом, і духом гартовані отамани!..