У сонячній Італії мені довелось бути лише два дні, мандруючи із львівським «Книжковим двориком», але й цього було достатньо, аби встигнути полюбити цю країну назавжди. Тому, коли до мене потрапила російськомовна книга української письменниці Анастасії Марсіз «Велика людина», я затамувала подих: події роману відбуваються в Італії. Майже 400 сторінок… Італії, з її менталітетом, традиціями, культурою, мистецтвом. Якби хто запитав, про що цей об’ємний фоліант, не знаю, чи спромоглася бвідповісти одним словом. Хоча… про Любов, про оту вселенську Любов, яка в основі всього Творіння і котра завжди перемагає. Це завдяки їй існують прояви добра, милосердя, співчуття. Вона нагадує мені тихе плесо озера. Спробуйте кинути на його поверхню гладенький камінчик: від нього увсебіч розійдуться рівномірні водяні кола. Так само і Любов, вона як та озерна і глибинна широчінь, а камінь – це протилежна їй якість, яка порушує усталений плин (життя), руйнує згадану іпостась (зло, жадібність, заздрість, насилля, гординя, жорстокість).    

Тож «занурившись» у читання, забула про все на світі і, зізнаюсь чесно, насолоджувалась емоційним (!) затишком, яким вся книга буквально пронизана наскрізь. Принагідно хочу подякувати авторці за її інтелігентну манеру викладу «важких» текстових сцен. На відміну від багатьох сучасних й іменитих колег «по перу», вона не деталізує «зло», не смакує ним (а лиш натякає, переповідає у доступній формі), що неабияк важливо, тим самим ніби оберігає душу читача від зайвої вразливості, зайвого болю. Простота викладу думки чи пейзажного опису, співпереживання з головним героєм, який потребує підтримки і захисту – в основі секрету майстерності письменниці, яка щойно заявляє про себе у світі. Окремо про назву роману, що несе в собі глибоке подвійне смислове навантаження. Вона розкривається поступово. І це усвідомлення почасти не лише здивує, а й спонукає іншими очима подивитись на довколишній світ, хочеш-не хочеш, змусить багатьох читачів перезавантажитись (а якщо ні, то, хоча б, доторкнутись) окремим світоглядним позиціям. Більше того, спадає на думку, що місія цього роману особлива, бо в ньому (через певні дії персонажів) закладені фундаментальні основи загальнолюдських моральних цінностей. Звідси й виходить, що книгу прочитають, насамперед, ті, хто вже готовий до добрих змін всередині себе і хто їх дуже прагне. Вона стане своєрідним поштовхом. Як це можливо? У Бога немає нічого неможливого. Чому головний герой роману «Великий чоловік»? Не тому, що він від природи занадто великого зросту (аж до незграбності) і від чого дуже страждає у житті ще змалечку, а ще ж  –  чорношкірий і сирота… Ернесто, так його звати, має велике серце, яке здатне вмістити всередині себе увесь Всесвіт. Перші, хто побачатьв ньому особливу духовну велич(сім’я Маріно, Ріно Грассо, Бітто Леоне, маленька Франі)полюблятьхлопчинуза добре серце і чисту душу.   

Прототип Ернесто Бруно реально існує. «Мандруючи Італією, мені пощастило зануритися у побут невеличкого італійського містечка, познайомитися з його мешканцями. Я спостерігала за італійцями, робила записи, і це дуже надихнуло, – зізнається авторка книги Анастасія Марсіз. – Темношкірий хлопець, «непомітна» людина. Він став героєм мого роману, я наділила його фізичною силою, великим серцем і чистою душею – дозволила йому стати успішним і щасливим». У багатьох персонажів присутні негативні риси характеру, а щодо суспільства, де вони живуть – лицемірство, жадоба наживи, зрада, домашнє насилля, расова і соціальна нерівність. Міцна віра, любов, дружба, сім’я допомагають здолати неабиякі труднощі і несподівані випробування. Мова про речі світоглядні й основоположні. Маленький Ернесто, який не зазнав ані материнської, ані батьківської любові і турботи, щиро вірить кожному слову бабусі, яка волею долі стає для нього не лише батьком і матір’ю, а й духовним наставником. Ось де важлива мить! Як і кожна бабуся у світі, Сесілія мріє, щоб її онук був у житті щасливим. Відчуваючи завершення свого земного шляху, вона «вкладає» в Ернесто всю душу і серце. І найвагоміше – інтуїтивно виховує в ньому віру у власні сили. Бо де відсутня віра, там відсутня любов, там немає щастя. Саме віра розвиває в дитині любов, яка незалежна від обставин і яка завжди присутня у ній. Бабусі відведено кілька сторінок у романі, але її мудрість присутня у ньому повсюди, оскільки змужнілий Ернесто, який працює у наймах в сім’ї, а згодом добивається шаленого успіху у спорті (бокс), звіряє за нею кожний свій життєвий крок. І це допомагає йому вистояти у найскладніших життєвих ситуаціях. Більше того, завдяки своїй вродженій (а може й набутій) доброті він завжди опиняється скрізь у потрібний час, тож мимоволі стає рятівником життя інших: Феде, Мірелла, тренер, історія із Собакою. Мудрість бабусі не може не захоплювати, ось дещиця цитат: «Хорошо, робко ответил Эрнесто. Ему неловко было отказать, и Сеси учила, что надо быть вежливыми со старшими», «Сеси говорила: корда людям плохо, они обижают тех, кто рядом. Это такая их защита», «Я верю, что зло должно быть наказано! Сеси говорила, что зло найдет свою яму и обязательно попадет в нее», «Синьор Леоне, а почему нет справедливости? Ведь законы же есть. Сеси говорила, что нужно быть добрым и жить по законам, которым учил нас Господь».

Наскрізною думкою проходить через все текстове полотно інформація про кармічний бумеранг. Пам’ятаєте біблійне: «Що посіяв, те й пожнеш»? Про це (тільки іншими словами) говорить Ернесто під час зустрічі із потенційним вбивцею свого біологічного батька із Гамбії, якого він так ніколи й не побачив, адже на момент його смерті був у материнському лоні: «Кто нарушает закон, знает о наказании. Знает, что будет потом!». Про розплату за минулі гріхи усвідомлює і глибоко розкаюється інший персонаж, Адріано: «Вот и мучается она, несчастная, за грех мой. Видишь, Эрнесто, испытал я теперь всю горечь того, что сам наделал двадцать лет назад!». Навіть тренер з боксу проти помсти: «Поверь мне, сынок, ни одно дело ты не решишь с помощью силы. А пролить чью-то кров – это преступление, за которое придется отвечать. Темное это дело». І зовсім інакше міркує багатій Альберто, що звик нехтувати людськими життями, він проявляє жорстоке насилля навіть над власною дружиною. На її слізне благання покаятись у гріховних вчинках, відповідає: «Знаешь, дорогая, раскаяние не входило в мои  планы».Найбільше його цікавила думка про прославлення свого імені  –  тому й робив пожертви на всілякі соціальні проєкти. Це була «добра їжа» для  його непомірної гордині, яку свідомо «підгодовував» упродовж життя. Тому й не дивно, що син Калісто, який купається у повсякденній розкоші і у гріховному способі життя, поступово стає «копією» батька. Протилежним у романі є сирота Ернесто. Це той класичний випадок, коли автор на прикладі згаданих двох молодих людей показує перемогу добра над злом, детально змальовує як причини поразки одного з них, так і причини перемоги іншого. Випробувавши на собі біль втрати (Ернесто), не кожна людина здатна зцілитись Духом. Ернесто любив довколишній світ і людей в ньому, свято вірив у божественний прояв кожного: ця беззаперечна чиста віра відновлювала його духовні сили і щоразу повертала до життя. Та найголовніше, він володів даром повертати до життя інших, вселяти в людей віру. Про це йдеться у діалозі між ним та Феде, яка збиралась здійснити самогубство і юнак її врятував. Бо де віра, там любов, де її нема – там страх. Коли ж людина потрапляє в тенета страху, з’являється незбориме бажання помсти, що і сталося з одним із друзів мажорного синка Калісто  –  Джакомо: «Злоба победила любовь. Она душила его, всецело овладев его сердцем и разумом». Віддавши себе повністю в руки «помсті», Джакомо зробив перший крок до фізичної загибелі.   (До слова. Життя мажорів добре описала у своєму романі «Ілюзії великого міста» сучасна українська письменниця Оксана Щирба). І чого лишень варта фраза батька Адріано до своєї доньки Феде: ««Любовь к земле, детям, родителям, жизни и самая великая любовь к Богу – вот, дочка, Любовь! А та, о которой ты плачешь,приходит и уходит… и нет ее».   

Роман побудований на протилежностях як серед персонажів, так і їхніх сімей. У центрі драматичних подій опиняється кілька сімей: заможні і впливові Конте та сім’я власників прибережного ресторану «Шале Мартіна» (подружжя Адріано і Мартіна з купою різних за віком дітей). Це абсолютно різні звичаї, різні світоглядні позиції, протистояння різних світів. Якщо у першій сім’ї панує озлобленість і насилля, то у другій – доброзичливий і родинний клімат. Незважаючи на це, авторка наділяє своїх персонажів яскравими відчуттями й душевними переживаннями, які позначені смисловою напругою.

Зізнаюсь, що окремі літературно-мистецькі вкраплення «у тілі» твору (через вуста його героїв) виявляються дуже доречно-вчасними, як от, сонети Петрарки, куплети італійської пісні «Два сольді», похід на концерт оперного співу, на виставку живопису тощо. Вони викликали у мене естетично-пізнавальну цікавість. Що вже казати про географію назв міст і містечок, згаданих у книзі – авторка обізнана з ними на всі сто відсотків. Описи про них органічно вписалися у текст, іноді було важко повірити, що авторка книги не італійка, а українка. І навіть миттєвий фрагмент про середньовічний замок початку ХІV сторіччя, який розташований неподалік Флоренції, біля підніжжя пагорбів між Арно і Греве – тільки підсилив конкретний текст. Молода письменниця вдається (не думаю що це свідомо) до художнього прийому – екфразису(відтворення словесними засобами картин мистецьких виробів, скульптур, зображень чи будівель). 

Чому текст роману актуальний, а відтак – своєчасний? Бо енергія, яка закладена в ньому, видозмінює простір довкола, особливо сьогодні, коли у світі панує аморальна деградація і культурний занепад. Між тим головний персонаж Ернесто Бруно нагадує спокійний вогник свічі від якої можуть запалитись мільйони і більше таких самих. Це немов про нього висловився колись італійський святий Падре Піо: «Мандруй життям радісно, зі щирим і відкритим серцем, прагнучи вгору так, як тільки можеш. А коли не можеш постійно втримувати цієї святої радості, то принаймні ніколи не втрачай відваги й довіри до Бога». У декого може виникнути питання: чому значна частка людей-землян не прагнуть жити у радості і злагоді, душа в душу? Від себе лиш додам – читайте роман Анастасії Марсіз «Велика людина». Однозначно, у ньому знайдете відповідь, і то – не одну.