Re: цензії

21.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
До 150-річчя з дня народження Василя Стефаника
Бібліовільде
16.09.2021|Богдан Дячишин, Львів
Серце обирає своє
16.09.2021|Ніна Головченко
Розкодовування «віршової магії» Світлани Короненко у монографії Надії Гаврилюк
16.09.2021|Василь Кузан
Декамерон від Єви
15.09.2021|Богдан Смоляк
Зворотний бік найбільшого почуття
12.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
Стефаниківський ЧИН
11.09.2021|Тарас Левін, психотерапевт, віце-президент Асоціації психотерапевтів і психоаналітиків України
Образ нарциски в романі Володимира Даниленка «Маски Діани Стогодюк»
11.09.2021|Юлія Сільчук, філолог, поетеса, літературний критик
Алегорії і філософські істини Ольги Камінської
Найвідоміша корова світу долає стереотипи

Re:цензії

07.07.2021|15:03|Богдан Дячишин, Львів

Думне слово кохання

Марія Маш. Сьогодні точно ні. Вірші. К.: Саміт-Книга, 2021. – 96 с.

Академічний словник української мови подає таке визначення слова кохання:  «1. Почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі;  /…/ 2. Рідко. Те саме, що любов». А професор еволюційної антропології Оксфорського університету в своїй книжці «Наука любові та зради» (К.: Темпора, 2014. – 346 с.) стверджує, що «Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися…». Відомий німецький професор-психіатр Лютц Манфред (Блеф! Фальсифікація світу. – К.: Вид-во Жупанського, 2016. – 160 с.) запитав свого колегу про те, «як йому вдається демонструвати своїй дружині справжні цінності і кохання. Той трішки поміркував, а тоді з усмішкою сказав: “Мовчки з любов’ю подивитися на неї і подарувати їй букет квітів”… Справжнього кохання зазнають не через штучно завчену усмішку чи хірургічно розгладжену шкіру, а через справжній погляд у справжнє обличчя».

 

Хтось скаже, що все вже давно скінчилось,

Та ми не набулися ще й не прожили,

Я вмію і в холод серце зігріти.

Чуєш цей запах – запах теплого літа?

 

         …Ось і перегорнув останні сторінки книжки Марії Маш (Сьогодні точно ні. Вірші. К.: Саміт-Книга, 2021. – 96 с.), а подумки повертаюся до початку – хочеться перечитати її ще і ще… Щось таки  неймовірно притягальне є в цих текстах… Тож помандруємо роздумами сторінками віршів цієї дебютної книжка авторки.

       Вже перший вірш у ній спонукає до глибинних роздумувань… З якою загадковою метою Бог створив чоловіка і жінку (ми забули, що українською мало б бути МУЖА і ЖОНУ)? Таки створив Бог мужа і жону і сказав йому: «Люби її і будеш щасливий, / Мене любити більше не прошу». А що ж Бог сказав жінці? «Нічого не треба буде тобі, / Тільки любов чоловіка». Думки цього вірша заохочують читача до роздумів і потребують нашої найпильнішої уваги, бо ж авторка мислить розумом серця і має право на особисту метафоричність потрактування основ життя…

       А як воно насправді? Жінкам бракує любові. Не всі чоловіки володіють мистецтвом кохання. Так і хочеться повторити назву книжки в цьому випадку: «Сьогодні точно ні» – чоловіки не цінують діаманту, подарованого Богом і Ним же на генному рівні запрограмованого мистецтва отого першого й вічного кохання. Бог наділив кожну людину майже мистецьким талантом кохати, але з досвіду знаємо про мистецькі твори – чудові, добрі й посередні. Хай там як, а мистецтво є мистецтвом, і цього ніхто не може заперечити... Але холодне серце в чоловіка, якщо його не торкнулося кохання…

 

Їй хотілося ніжності і теплоти розмов,

Зігріватись обіймами і торканням долонь.

Він бачив лиш холод в замерзлій сльозі,

Лід на ріці і просто лід на її щоці.

 

         Але в світі щось діялось не те… Людство так далеко відійшло від Бога, що Ісус Христос був посланий на землю, аби проголосити найбільшу (велику) заповідь у Законі: «“Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою”. Це найбільша і найперша заповідь» (Євангеліє від Матвія 22:39–39). До таких роздумів спонукав мене текст першого вірша книжки. Поезія – це глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки. Думки ж бо живі й розумні істоти, спроможні розворушити приспану байдужістю свідомість людини, запалити вогонь в її серці, бо ж вона мусить жити думкою серця, щоб її дії керувалися мисленнєвою  логікою життя. Сила поетичного слова в тому, що воно здатне виховувати читача.

       Але як любити Того, Кого неможливо побачити? Бога не бачимо, але бачимо Його твориво. Якщо навчимося бути вдячними за все, що Бог нам подарував («Подяку складайте за все, бо така Божа воля…» [Перше послання ап. Павла до солунян 5:18а]), тоді будемо любити Того, Кого не бачимо –  це буде спонукою навчитися любити жінку, чоловіка, дітей, батьків, ближнього. В цьому вічна сила земного добра людства:

 

Ми ж не сварилися з тобою?

Сьогодні – точно ні.

 

         Думне слово про кохання – це те, чого неможливо описати словом, бо ж неможливо зазирнути в чужу душу: «Вони знову прощаються і знову зустрічаються». Генезис (становлення) цього почуття авторка зуміла передати текстом. Знання обмежені, але уява поетки здатна охопити цілий світ і стимулювати прогрес у людських стосунках:

 

Любити і не втрачати надії.

……………………………..

Ми змінюємо світ на краще

Для нас самих – а як інакше?

 

         «Кохати – це не значить дивитися одне на одного, кохати – це значить разом дивитися в одному напрямку» (Антуан де Сент-Екзюпері). І дуже важливо  спілкуватися, тобто розмовляти   про те, що разом побачили. Істина ця дуже проста: спілкування дає можливість пізнати одне одного. Пильнуймо оберіг свого рідного щастя, шануймо одне одного, бо все руйнується насамперед зсередини. Перевиховати можна (і це нам під силу!) самого себе, пізнати ж можна – того, кого полюбив: «Давай перейдемо на “ти”, / Скоротимо між нами відстань».

       Дехто запитує про те, що таке єдине, вічне кохання і як його зберегти. Я не раз через сльозу спостерігав у зимовий день життя сімейних пар: йдуть вулицями древнього Львова і делікатно, дуже ніжно підтримують одне одного… Пригадалася думка Ліни Костенко, яку висловила героїня  її роману «Записки українського самашедшого»: «На цій землі головне набутися разом...» Набутися разом. Дуже містка думка!

 

Дожити разом до глибокої старості,

Тримаючись за руки, гуляти у парку,

…………………………………..………

Пити зелений чай з лимоном і печивом,

Підносити тапочки один одному,

Лягати в ліжко пліч-о-пліч,

Згадувати щось пережите в минулому.

 

         «Підносити тапочки один одному…» Що ще? Просто і геніально, бо це «Те, що в очах запалює вогнище»…

       Перечитуючи рецензії на поетичні книжки, мимоволі зауважуєш, нібито  їх пише один і той самий рецензент: є метафора чи нема, є порівняння, які подобаються, і чи вони вдалі... Автори рецензій не поспішають наводити фрагменти віршів – тож яке уявлення може вибудувати читач щодо сутності цього поетичного слова? У текстах тоді присутня поезія, якщо вони торкаються серця, коли в них спостерігаємо повагу до слова (творчість і мораль – посестри, близнята, які можуть жити лише і лише вкупі). Метафори можуть  бути присутніми, але набір слів не вибудовує у читача картину уяви, що сильніша за знання, не витворює цілісної думки... Вірш – це новела в мініатюрі. Тільки живе, а не мертве слово формує мову, здатну об’єднати народ у міцно стиснутий п’ястук, бо майбутнє – за мислячими людьми. Я ж роздумую над текстом, щоб заохотити й читача до мисленого прочитання: «Отож, найдорожчий мій сину, нині я навчатиму тебе, як ті звичаї маєш уладнати у своїй душі. Ти ж читай мої настанови так, щоб їх прочитувати. Бо читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона»).

       Тож хай ця книжка допоможе читачеві пізнати навколишній світ любові, впорядкувати свої емоції і почуття. Кохання (любові), як і знань забагато не буває, бо той же Катон (Марк Порцій Катон Старший [234–149 до н. е.]) у своїх настановах пише синові: «Жону люби. Батьків люби. Дітей навчай. Книги читай. На майдан не запізнюйся. Борися лише за добре діло. Скромним дарунком ушанував тебе приятель вбогий – / Вдячно прийми і в малому зумій – велике уздріти».

       Книжка була і продовжує бути найбільшим ворогом сердечної закам’янілості. Її вплив на людину досі не розгаданий, бо сама вона – найдивовижніший винахід людства: «Книжки мають свою долю і до виходу у світ, і – після виходу. І ця доля залежить, – так цей афоризм звучить повністю, – від того, хто візьме до рук цю книжку…» (Андрій Содомора, «…в малому зумій – велике уздріти». У кн. «Дистихи Катона»). Афоризм – це око світової літератури. Кулясте око – мозок, винесений на периферію. Пам’ятаймо про Того, Хто «просвітив очі нашого серця» (Послання ап. Павла до ефесян 1:18а),й те, що «Око – то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове (не тільки фізичне, але й духовне – Б. Д.), то й усе тіло твоє буде світле» (Євангеліє від Матвія 6:22).

       Приємного і лагідного читання! У кожної мислячої людини своя стежка до пізнання СЛОВА. Всі пишуть про одні й ті ж ціннісні речі людського життя: любов, ненависть, самотність, щастя, гармонію стосунків у родині, природу, зоряний Всесвіт із самотніми зірками (світами), яких ми не в змозі пізнати й дослідити, бо ж зіркову вись можемо відвідати лише подумки. Тож побажаймо авторці невтомно торувати свою, неповторну стежку до глибинної сутності поетичного слова, такого потрібного на цій долині сліз кохання: «Ви знаєте, як це – / Коли болить усе тіло, а насправді ж нічого…»



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери