Утім, у цій книжці, виданій у київській «Каялі», по-перше, не політика, по-друге, література. І по-третє, що, мабуть, важливіше, «Кошкин Дом» Іллі Спрінгсона висвітлює класичну сентенцію про те, чому «на його місці мав бути я». Причин писати таку прозу небагато, і в героя, зрозуміло, все через бухло. Їздили з другом-фотографом на заробітки, друг загуляв, наш герой вирішив дорогу апаратуру на якийсь час у нього забрати, щоб не пропив, а за пару днів, коли розвиднилося, той заяву в поліцію накатав. Накинувши, як водиться, ще дечого, чого й не було. Ну, за схемою «три магнитофона, три кинокамеры заграничных, три портсигара отечественных, куртка замшевая... три». Тож хоч би які були причини в героя, проте наслідки цього можуть привести або в тюрму, або в літературу. Як Жана Жене, еге ж.

Хоча, герой цієї щоденникової прози – не злодій. Ну, й натурал, до того ж. І тому читаймо про те, як у першій частині книжки він сидить у Бутирці в корпусі для психічно хворих назвою «Кошкин дом», а в другій потрапляє безпосередньо в дурку. Тюремних законів, правил і рекомендацій маємо не менше, ніж у Вахнія, а романтики і «приколів» – як у Єрофєєва у «Вальпургієвій ночі». Хоча, все умовно, звичайно. Чувак сидить в камері з такими ж «романтиками», одному з яких світить двадцятка за вбивство, і радіє, що «в тюрьме чем хорошо, так это тем, что не надо думать, где жить».

І справді, якщо «всюду жизнь», як у Ярошенка, то герою-музиканту, який на волі тинявся по квартирах, ще й з роботи всюди виганяли, все в кайф, чи не так? Тим паче, коли руки завжди зайняті, бо чи консерву об стінку відкриваєш, чи в зошита пишеш, а ще ж  «с опером была договорённость, что самогон у нас не ставят, на решках дураки не орут, в обмен на это мусора не рвут дороги, и с 10 до 6 утра мы разгоняем общее».

Як потрапив у дурдом з вічним після цього діягнозом «шизофрения, отягченная жизнью»? Спочатку косив від армії, потім побився з батьком. Ну, й вкусив мента, звичайно. «Потом был третий и четвёртый разы, и, наверное, даже пятый», - згадує наш герой. Звикаєш, ясна річ. «Быть дураком среди вас, нормальных, люди — это невыносимо грустно и отвратительно. Вы не считаете меня полноценным, на любое моё страдание — у вас отмазка. У него обострение, давайте, ловите его, херачьте его «Галочкой», а то он наших деток покушает. ЛОВИТЕ его и колите, привязывайте к шконарям под широкий, не пускайте его. А то он нас…»

Тож навіщо пишеться така проза? Терапія, по-перше. По-друге, традиція – від Гоголя і Достоєвського до того ж Єрофєєва. Інша річ, хто її читає, точніше, дивиться по телеку на всі ці речі, якій народжують таку прозу. На це питання так само легко відповісти, адже, як нагадує автор, «любят у нас, попивая пивко, смотреть на чужое страдание, почти мусульманский рай, интересно же, бля, между продажей макарон и отсосами за повышения зарплаты посмотреть, что кто-то живёт вообще как х.й знает кто, кто-то такой страшный…» А ще ось для чого насправді. «Шоу сделать из всего. Чтобы жир в телах смотрящих эти постановки откладывался и не бунтовал. И чтобы голосовать ходили ещё счастливее и радостнее, чтоб благодать валила».

Словом, трохи політики, ви праві. Але математики все одно більше. Як у тамтешнього поета: «Тридцать тысяч дней бормотал, кипятил воду…» Тут, правда, краще. «395 дней не видел Настю, - підраховує герой. - Сижу на сегодняшний день 126 суток. Какая херня по сравнению с реальными сроками. Так что же тогда в них, в реальных сроках? Какой там конец?  Папа прожил 18549 дней. Всего».

А ще у цьому щоденнику повно лірики. Чи глюків, що, в принципі, одне й те саме. Адже герой багато кого зустрічав, крім Стінга і «Депеш Мод». Але це так, по роботі, а не по «музиці» - просто сцену майстрував. А ще Вєнічку Єрофєєва в дитинстві бачив. «И они продолжали пить и говорить. И этот человек был самый трезвый из них. И самый светлый из всей этой компании. Человек этот был Венедикт. Так я маленький смотрел в глаза Венедикту. У него ещё всё в порядке было с горлом, и он был всегда в резиновых сапогах и костюме. Это был 1986 год».

Отже, лірика. Тюремна, життєва, справжня.

«Ему из Австрии письма пришли, от жены. И дочки фотография. Он нюхает фотку и письмо. Потом откусывает уголок и жуёт.

— Вкусно, — говорю я?

— Её вкус, — говорит Миха.

Я говорю:

— А от Насти мятный запах в трубке остался.

Он говорит:

— Я почувствовал».

Илья Спрингсон. Кошкин Дом. - К.: Каяла, 2021. - 204 с. — Серия «Современная литература. Поэзия, проза, публи­цистика