Re: цензії

19.04.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Читаючи «Смарагд», «карбуємо» тонкі грані кристалу душі
18.04.2021|Сергій Дзюба, Чернігів
Збільшувати щастя на землі!
18.04.2021|Тетяна Дігай, Тернопіль
Мемуари ректора-галичанина
16.04.2021|Ігор Зіньчук
Як віднайти спокій душі?: Секрети мислителя античності
12.04.2021|Юрій Хмелевський
«Я збудую свій храм…»
10.04.2021|Роман Ткаченко, Київ
Розкоші і злидні Кремнієвої долини
06.04.2021|Василь Кузан
Щупальця поміж душами
04.04.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Чому Бог посилає на Землю поетів?
03.04.2021|Тетяна Дігай, Тернопіль
Новий роман Ніни Фіалко
03.04.2021|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
Повісті Олександра Гавроша – ключ до розуміння нашої історії та національних героїв

Re:цензії

04.04.2021|21:23|Валентина Семеняк, письменниця

Чому Бог посилає на Землю поетів?

ПервоСвіт. Поезії. Світлана Антонишин. – Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2020. – 240 с.

Якщо виокремити основні розділи цієї книги, то перед очима і серцем постане монолітне послання… ПервоСвіту. Того першого і незайманого, животворного, одухотвореного, «що через Нього все сталося»: «На білому камені. Осипаються зорі. Запитання до істини. Це просто час. Кришталева райдуга». Камінь, зорі, істина, райдуга… У цих позначеннях п’ять елементів побудови не лише Всесвіту, а й самої людини (камінь – земля, зорі – вогонь, істина – духовне світло, етер, райдуга – повітря, вода). І зачин до самої книги обраний неспроста. З перших рядків відчувається  спорідненість душ авторки і Лесі Українки, власне, якій і присвячений триптих «Монолог джерельної води». Здавалось би, чому саме води? У назві криється глибока символіка: вода (ріка) означає не лише швидкоплинне  життя, а ще й носія… земної інформації. Лесиному слову за силою енергетики притаманна первозданна (джерельна) чистота, яка здатна відновлювати не лише ментальне тіло, а й наснажувати Дух і Душу. Тож насправді цей заспів, попри біль, сльози, кайдани, сум, гартування криці – це своєрідне невидиме благословення на все Світле, Радісне і Добре. Таким я відчула дух самої книги відразу, ще не читаючи. І спало на думку, що Світлана Антонишин феноменальне явище в сучасній українській поезії. Кожна епоха дарує світові  об’явників, так у сиву давнину називали тих, хто першим повідомляв світові якусь важливу новину. Особисто для мене тими об’явниками є правдиві поети. Але ті з них, які римують не розумом, а Серцем. Ви ж не заперечите мені, що тільки те, що маємо в духовному серці, може бути Божим провісником? («Я в серці маю те, що не вмирає!» ( Леся Українка). «Доведу всім світам, що насправді ніщо не вмира» (Світлана Антонишин).

Життєвий ключ до пізнання істини

У сьогоденній поемі про вічний вибір «Пере-хресний камінь» – криється життєвий ключ до пізнання Істини. Принаймні так відчуваю. Маючи ключ у замковому отворі, можемо повернути його праворуч – себто закритись від усього світу, ліворуч – двері відчиняться назустріч сонцю та всіляким випробуванням. Все людське життя – це суцільний вибір, від ранку й до вечора… Хоча, легше вибирати тим, у кого серце, мов камінь (і навпаки). «Вибиратимеш чин, а потрапиш/ В полон марноти», «Втратиш волю!» (До… волі),  «Зухвалі посивілі діти, /Себе збагнули? Вбили морок?!», «Яку дорогу обрав його татко?:/ Праворуч? Ліворуч? Просто?». Я неспроста цитую авторку, бо тема, якої вона торкається у згаданій поемі – дуже болюча. Навіть те, що поетеса «озвучила» її саме через Слово, це також її власний вибір, одухотворений Творцем. У різних поетів – різний вибір. Принагідно згадаймо Василя Стуса, про його життєвий вибір:«Жити на рідній землі і не мати змоги працювати для неї – то танталові муки… Я обираю межи Сціллою і Харибдою, мій вибір – межи смертями. І я обиратиму за принципом гідності, за критерієм честі» (із листа до Івана Дзюби).  

Контраверсійний диптих «Про тата» викликав живі сльози, бо коли читаю, то завше пропускаю через себе. Але ж й авторка, коли писала, то також пропускала крізь серце. Тема війни присутня у творчості Світлани Антонишин, бо духовне серце, яке надчутливе до світу, ніколи її не омине. Іншими словами: той, хто живе в «октавах Світла» відгукується на будь-який біль не лише Вітчизни, а й космічних його проявів: «Війна, війна… Без жодного антракту./Благає тиші Гетсиманський Сад./Куди мені сховатись, світе-патку?/Не хочу повертатися назад!», «Стільки втрат, що вже змирилася печаль», «… колиска плаче, немає хати», «Небо, зранене очима матерів», . Авторка дуже часто у своїх поетичних текстах звертається до біблійних символів, які підсилюють написане нею: «Тож по лезу любові/ Дорогою зранених літ/Йдеш на власну голгофу,/Забувши… забувши? Про зраду», «І печальний Месія запитує в Неба: «Пора?», .  

Окремі рядки перечитую по кілька разів – наскільки глибокі філософічні метафори. І не тому, що не зрозуміла, ні, навпаки, хочеться ще і ще раз доторкнутись до чарунку нового для мене слова (у його пізнанні), аби достеменно відчути і наснажитись особливою енергією, яка насправді потому нікуди не зникає, а залишається медоносним нектаром у кожному атомі серця, у кожній клітинці душі: «Котився місяць у найближчий став, /Пів тиші розбиваючи на плюскіт./А ще пів тиші випила бджола,/ Із цвіту добуваючи причастя…».    

Моторошно стає після ось цих рядків: «»Ми всі народилися/Під Знаком Сивого Сизіфа./ – А року якого?/ – Спитайте у Тантала…». Чому? Бо  містичний цикл «Зодіакальні сни» несподівано завершується ось цими двома рядками: «Народжені під Знаком Сивого Сизіфа/ Приречені ніколи не дістатися до берега». Всередині мене постав супротив: дуже смілива «заява», навіть якщо й у поетичній формі. Звучить як констатація факту у стверджувальній формі, а ще – як програмування на поразку, букви ці, подумалось мені попервах, зібрані докупи, сіють безнадію, і аж хочеться заперечити словами Лесі Українки «Жити хочу! Геть думи сумні!» («Contra spem spero!») … Адже тільки Універсум володіє інформацією про те, що чекає на нас… попереду. А на вісімдесят п’ятій сторінці полегшено зітхаю, бо ритміка і зміст поезії змінюється, авторка воскресає разом з весною не лише у слові, а й в одночассі з ним: «Вже на душі сіріють теплі латки/ І срібні краплі пролісками дзвонять./Падають, падають, падають краплі надії» («Пробудження»).

Про поодиноких ангелів та білу барву

Найбільше, що мене вражає (і, мабуть, ніколи не перестане дивувати та бентежити), то це незбагненна праця поетів – їхнє космічне бачення світу через художньо-виражальні засоби, зокрема – метафори. Особливий він (світ) і у творчості Світлани Антонишин. Пропоную пересвідчитись у написаному:  там фарби ходять босі, карбує вітер безголів’я днів, вже двадцять років вудить зорі, перестигла гроза, димарі дивляться у вічність, лляним обрусом стеляться відбілені віки, під ногами зойку золото мовчань, черешня зітхає крізь сон, сміх лапатий, розчавлений дзвін мовчить у долині без болю…

На сторінках книги час від часу можна зустріти поодиноких ангелів. Авторка дуже часто згадує за них, звертається до них, спостерігає внутрішнім зором... Таке відчуття, що знає про них набагато більше, аніж розповідає, але при тому, як нібито щось стримує її поділитись більшим, бо… не готові. Залежно від контексту він у неї або добрий, або безкрилий, або срібний, або ж  – ностальгійний.   

Незважаючи на те, що чимало із запропонованих віршів мають свою кольористику (осінні, зимові, весняні, літні), усім їм найбільше притаманний… білий колір. Я довго думала над цим: «Чому?». Внутрішній стан поетеси (її особисті переживання, страждання, любов, відчай, мрії, «фантомний біль душі») – віддзеркалення написаного. Сім спектрів кольору ( червоний, жовтогарячий, жовтий, зелений , голубий, синій, фіолетовий) поєднуючись в одну цілісність, утворюють… білий. Біла барва – колір духовності. Іншими словами, той, хто багато отримав у житті досвіду страждання, відчаю, терпіння і смирення сягає вершин духовної мудрості. Тому в поезії Світлани Антонишин слово (колір) «білий» на чільному місці. І використовує його поетеса на рівні інтуїції. Не втрималась і виписала окремі поєднання цієї барви з іншими словами, тому що вражає уяву: біла скрипка, біла музика, біло співає, веселка збіліла, слід відбілів, біла посмішка, білі маківки сліз, білий трем руки, білий щем, біла тінь, біла сльоза, біла таїна, побілілий вітер, біле щастя, білий спомин, білий біль, запізнілий, білий крик, білі душі, біла стезя, білина болю, біле дно, голос білих свіч, білі ноти…

Але й це ще не все. У згаданих поезіях чимало золотої барви. Цей колір – колір ангельського світу. Тож спрагло вчитуємось у написане:  золота мережка, золота марнота, злоторунні міти, краплини золоті,  золота самота, золотий пеньок, золотіє душа, золото світу, золотий вік, золотий цвіт, золота гілка, лелечо-золотий, знов осінь золотить усі сліди, не сховати душі у сусальному золоті букв, золотавий пилок, золото мовчань, відзолотіло, золоті голоси, золота німота, золоті пелюстки, золоте безсмертне королівство, золотава слива, цяткований золотом креп, позлітка, позолота, золотинка, золоті плоди, золотінь, золотко, люди золоті, золотий пісок…

Про сім доріг, сім вітрів, сім сльозин і… Великий Перехід

Найважливіші символи у «ПервоСвіті» – свіча (34 рази), свічадо (23), серце – 52. Душа поетеси тягнеться до світла і, мимоволі, сама ним стає, ділиться СловоСвітлом  з усім довколишнім світом. Її серцю не байдужий простір, який (не за порогом) десь зринає, а  там, де на життєвій дорозі несподівано вигулькує «перехресний камінь». У кожного він свій, у кожного свої «сім незбутих доріг» і… вибір. А як вам ось це: «серце на семи вітрах» і «сім сльозин». У цих філософічних фразах-образах особлива таїна, бо мова тут насправді про сім енергетичних центрів, які має кожна людина (чакри-санскрит). Відповідно кожна сльозина також має свої відтінки і «барви». Можуть бути сльози радості і сльози з горя, відчаю, розгубленості, приміром, за втратою маленької батьківщини (перша чакра), за кимось із рідних або близьких (друга чакра) тощо. Зізнаюсь, мої очі вихоплюють із поетичних строф найважливіші для мене особисто: «Є щось важливіше за смерть…», «Доведу всім світам, що насправді ніщо не вмира», «Отверзлись небеса. Й напівживим бджолям/Душа шука сліди, що приведуть додому,/Їй дибуляє вслід розхитана Земля» («Зодіакальні сни»). Мабуть тому, що я сама у пошуках Істини вже давно. У моєму лексиконі немає слова «смерть», натомість є інше – Великий Перехід, зміна однієї форми життя на іншу. На цю тему у свій час багато спілкувалась із (світлої пам’яті) письменником Петром Сорокою. (Згадала про Петра Івановича тільки тому, що зустріла у книзі кілька йому посвят). До слова, саме він запропонував мені колись вступити до письменницької спілки і написав рекомендацію, за що йому уклінно вдячна. Під час однієї суперечливої  бесіди він якось запитав: «Скажи чесно, от ти, боїшся смерті?». Я ж, відстоюючи свою думку, відповіла, що не боюсь, бо за межею Переходу на всіх чекає інша форма життя-буття. Звичайно, якщо не порушувати космічних Законів. Тож яким було моє здивування, коли в черговому «Деннику» прочитала  (нарешті!) приблизно таке: смерті не існує, є лиш Великий Перехід. І щоразу, коли я поверталася з чергової мандрівки Індією, Петро Іванович запрошував на гостину…  

Про відповідальність перед Родом за скоєні вчинки, про його священну пам’ять йдеться у «Мелодії роду». Енергетично сильний вірш. Особливо «зачіпає» рядок «Попіл в колиску стука». Іншими «вустами», аніж усталена традиція, звертається авторка від імені всіх, до Творця: «Боже, прости нам, грішним:/Відаємо, що творим!». І як продовження цієї думки  читаємо в одному з віршів («Поклін»): «Тож не треба ілюзій. У сцені останнього суду/Мусим гідно триматись. Й зіграти нарешті себе». А ось наступний рядок хіба може залишити когось байдужим? «Скажи колиско: ми були чи будем?» – «Колія».

Достеменно охопити глибину написаного Світланою Антонишин, потребує чимало часу, і то вже «потягне» на монографію. Та й не гарантую, що після другого перепрочитання та ж сама поезія не засяє іншими гранями…

Чому Бог посилає на Землю поетів?

А ще звернула увагу на окремі твори, які починаються доволі фрагментарно, як ніби вони складені з окремих пазлів. І лише завершальна «нота» тріумфально сповіщає про цілісність вірша. Так, авторці притаманна екзистенційна лексика, тому що вона мислить категоріями світу. Поетеса повсякчас переймається вічними питаннями всього людства, на які вперто шукає відповіді: призначення людини у світі, осягнення Бога, питання життя і смерті, Всесвіт, планета... Як тут не згадати творчість мудролюба і філософа Григорія Сковороду, наших сучасників Василя Стуса, Івана Драча. Вони також мислили категоріями світу. І в цьому була їхня особлива таїна. Ось лишень деякі взірці речень-початків у віршах поетеси:

«Град, градобій. Градомор. Градосмерч. Градосмерть» («За келихом дощу»);

«Просити, прощатись, прощати…» («Ідуть легіони»);

«Перелітні, недолітані, відлітані, Все минуло… Все минає… Все мине» («Летіла біла пташка»);

«І засіяно, і розвіяно, і посіяно по стерні…»,

«Жасминно. Сунично. Чаїно. Джерельно» («Вальс над прірвою»);

«Завіє. Захурделить. Замете./ Заплаче. Заспіває. Заколише» («На денці чашки»);

«Зупинилися дні. Зупинилися дні. Зупинилися…» («Запитання до Істин»);

«Стриножено. Загнуздано. Зневолено». («Маленькі балади»);

«Трибунно. Чавунно.Громохко» («Серце на семи вітрах»);

«Відболить. Відгорить. Відчорніє». («Тет-А-Тет»).

Щодо поезії «Попіл», то в окремих місцях вона змушує мене замислитись і подивитись на світ іншими очима – духовними.  «Бреде крізь сон покинутий народ – / І даленіє зраджений Месія…/ Їм розійшлися долі і шляхи:/ У кожного своя стезя печалі». Тут криється певний зміст, адже Бог за будь-яких обставин (а Він понад ними) ніколи нікуди не віддаляється. Він продовжує ЛЮБИТИ. Це нам здається, що все не так, але Він в серці кожної людини… Якби Творець не був до нас таким Милосердним, як є зараз, то нашій планеті разом зі всіма нами давно б уже настав кінець. «Страшний потік, коли його нема…/ І сорок літ. І триста… І – нічого…/ Бреде крізь сон покинута юрма:/ Шукає Бога…». Я не маю жодного права втручатися у поетичні роздуми автора (тим більше, коли це надих-потік згори), але чомусь дуже захотілось прочитати продовження саме цієї поезії. Адже назва «Попіл» викликає в уяві перегук із Феніксом…

Дочитала. Перегорнула останню сторінку. І… несподівано ззаду на обкладинці  побачила ось ці рядочки (чомусь раніше їх не зауважила):

«… Коли зрадили всі,

Навіть ті, хто найближче болів,

Коли квіти червоні

Ураз перемкнуло на сіре,

Не чекай оправдань,

Не потрібно оманливих слів.

Стань на лезо любові –

І воздасться надії по вірі…».

Любов, тільки Любов! На жаль, саме її не вистачає сьогодні багатьом із нас. Тим часом світ переймається вакцинуванням, не усвідомлюючи, що НАСПРАВДІ він, в першу чергу, потребує іншої ін’єкції – ІН’ЄКЦІЇ ЛЮБОВІ…Бо якби вона «вчасно здійснювалась» упродовж всіх попередніх віків, Богові не довелось би посилати на Землю поетів (тих, що від Бога), а тримав би їх біля Себе… у Райському Саду.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери