Тільки людина з надчутливою душею у зливі осіннього багряного падолисту може вчути весняні передзвони. Я про нову поетичну збірку тернопільської поетеси Марії Гуменюк «Осені весняні передзвони». Енергетики називають цей стан «альфа-простір». Це особливий стан душі…

Перший розділ збірки «Одвічні вузлики душі» відкривається віршем «Потрібно небагато», який сміливо може слугувати зачином до всієї творчості Марії Гуменюк. У ньому вона роздумує про прості, але водночас  істинні миттєвості щасливого буття, які мають бути визначальними для кожної людини на планеті: родина, друзі, розуміння, здоров’я, снага до життя, «горіння, а не тління». А як життєва настанова, звучать карбовані рядки:

«І як від нас потрібно небагато:

Щоб не забути про своє коріння,

Не зачерствіти серцем, працювати,

Не розміняти на мідяк сумління».

       Вузлики душі – це символ накопичених і здійснених нами вчинків і діянь у цьому житті. Інша справа, які вони, ті вузлики? Звісно, найкраще, аби їх було якнайменше, або ж – взагалі не було б. Не дивно, що інтуїтивне прагнення кожного з нас мати душу світлу (за промислом Творця) – без вузликів, які, до речі, на Сході називають кармічними вузлами, однак у земному житті все відбувається не за нашим сценарієм, а за тим, який приходить згори разом з нашою появою у світі. Авторка непомітно підводить читача до думки, що сотворені «вузлики», насправді можна порозв’язувати, якщо додати трохи духовних зусиль – відпустивши «смуток і журу», а замість них наповнити своє життя «сонячними дощами». У пориві духовного піднесення авторка готова зігріти серцем та теплом «усіх, в кого душа сумна», а ще Марія прагне засіяти «рідний край добром»  так, аби його доленька зійшла зорею… До слова, відповідь на ці одвічні питання читач несподівано знайде у вірші без назви, в одному з наступних розділів:

«Любов розв’яже вузлики на серці,/ І душу порятує від розпук. /Надія крила підійме у герці, /Розтопить горе, втишить біль від мук».

Перший розділ книги із глибоко філософською назвою «Одвічні вузлики душі» логічно продовжується і, поступово вибудовуючись, легко й непомітно переходить у наступний: «Часу незримі кроки». Кажуть, що душа людини приходить у цей світ задля того, аби, здобувши досвід, через певні уроки, пробудити і відродити всередині себе джерело Вселенської Любові, ім’я якій – Істина. А Істина, як відомо – це Бог. Для цього розділу також характерний зачин – настанова: «Любов’ю обігріти всесвіт,/ Відчути щастя глибину./ Збагнуть невідворотність лету,/ Знайти тут істини струну».

Які вони ті незримі, але проминальні кроки Часу? Свідомо пишу це слово з великої букви, бо в пам’ятку фраза відомого мудреця Сходу, Сатья Саї Баби, якого мені пощастило не лише бачити, а й слухати під час однієї з мандрівок  сонячною Індією. «Час – це Бог. Не розтрачуйте його намарно». У цьому розділі авторка роздумує більше не так про земне буття, як про вічність, яка «сукає нить буття». Зрештою земне і вічне нерозривно перебувають у цілісному сплетінні, бо там, де завершується земне життя, починається вічне… Тому, пишучи про космічні і кармічні «жорна», поетеса не обминає важливої теми родоводу: «Кармічні жорна – сховані незримо/ У душах наших предків і батьків,/ І вузликами в’яжеться тугими/ Їх праця в долю дочок і синів».  А ще б я окреслила його такою рисою як любов до малої батьківщини. Це дуже важлива мить. Адже саме з цього духовного витоку починається і формується любов до Великої Батьківщини, до України. Спогади – особливий стан душі, який навіює ностальгійні нотки, що відносять думки на крилах пам’яті до правитоків, «Додому, до моєї України,/ До того невеличкого села…/ Де літо пахне яблуками й хлібом,/ Кує зозуля вранці у саду./ На стільчику сидить старенький дідо,/ Облущує квасольку молоду…» (Ностальгія), «І заходить в хату молодий ще тато/ І цікаву книжку подає мені» (У мого дитинства). Родовід – символічний ключ кожного українця до резервуару пам’яті, який знаходиться в інформаційному полі Землі. І доступний він кожному з нас тільки за однієї умови: якщо змалку навчені шанувати батька і матір. А коли це є, то тоді у певний час спрацьовує ген спадкової пам’яті і у нас з’являється природне бажання отримати відповіді на запитання «Хто я? Звідкіля мої корені?», «Куди йдемо в цім світі невпізнаннім?/ На пошук Бога чи себе? Куди?» (Пресує час віків сувої сиві). Тема пам’яті – окрема «родзинка» у творчості Марії Гуменюк. Принагідно згадується її поетична збірка, де це слово задає тон  написаному й одночасно виступає своєрідним афоризмом-сповіддю «І рани пам’яті ячать» (2010). Письменниці притаманне використання сокровенних філософських понять і значень. Зрідка, шукаючи на них відповіді, поетеса «кличе» на підмогу не лише сили земного світу, природи (доленько-доле, світоньку-світе, вітре), а й самого Творця:

«Тож вознесу до Господа благання:

При світлій пам’яті піти у небуття,

Щоб не згубити стежку покаяння,

Свідомо іспит скласти за життя».

 Останні рядки не можуть не вразити. Труднощі і випробування, які постають перед нами, – це не покарання. Не думаю, що Господу подобається бачити нас у скрутному становищі, якщо ми Ним самим і створені: за образом і подібністю. Вони  слугують нам «інструментами» для успішного подолання перешкод і складання життєвих іспитів на шляху Духовного поступу.

У запропонованих текстах чимало афористичних намистин мудрості, які акумулюють в собі дотик до важливої сакральної інформації: «Борозни в тіло впали,/ Лиш би душі не чіпали», «Дбайливо зерна пам’яті збираю, /У кожнім з них – частиночка буття…», «Минуле переходить тихо в сон/ І нові клопоти вплітає в долі», «Душа людська – бурхливе джерело, /Одягнута у тіло, як цямрини», «У кожного в душі втаївся світ,/ Та вхід до нього в кожному різниться», «Шукаю сонця у людських очах,/ І тішуся, як усмішку побачу», «Літа приходять з мудрістю й умінням,/ За вік відповідає стан душі», «Йду із вірою в день, кличу світло у душу,/ Лиш воно розіб’є темну сутінь зневіри й жалю».

У «Дзвонах осіннього вітру» – третьому й останньому розділі своя поетична ритміка, своя пульсація, яка характерна лише цій порі року. «Осені хода» вчувається у кожному рядку, строфі, бо ж «Заснуло літо», і «Жовтень» надворі вдягнувся «в золотий жупан» і вже дихає у спину «Передзим’я». Для неї (осені) поетеса відбирає найвишуканіші епітети і порівняння: «чарівниця, златокоса, барвистокрила, загадкова пікантна панянка, княгиня золота, красуня, екзаменатор, холодна…  Але є у  розділі один вірш, який… «вибивається» із загальної творчої палітри, іншими словами – не вписується в уже налаштований ліричний пульсо-ритм. Він не такий як всі інші. Бо його інакшість не дає заснути і збайдужіти. Цей вірш про війну на сході. Він так і називається «Осінь на сході України». За збігом обставин, сьогодні, коли пишу ці рядки, 21 листопада. День гідності та Свободи. Сьомий рік війни. Тому пророче читається строфа: «Зажурилась осінь, плаче не потішна, / Гіркоту улила в зболені дощі: / «Зупиніться, люди, правда – найвартніша…» /… Знов сльоза кривава впала на кущі».

У слові «пРАвда», яке досить часто згадується у віршах Марії Гуменюк, присутня особлива і чутлива енергія – енергія невидимих потоків світла. Саме цим складом «Ра» позначали наші предки духовне всеперемагаюче світло, яке завжди боронило душі від їхнього духовного занепаду. Про нього (всеперемагаюче світло правди) йдеться у всіх попередніх книгах тернопільської поетеси Марії Гуменюк: «Відсію з пам’яті кукіль», « Солодка сіль землі». Побільше б таких книг!