Письменниця Жанна Юзва  належить до літературного покоління, котре в наш час перебуває в зениті своєї творчої зрілості, у всеозброєнні життєвого і мистецького досвіду, і  своєю творчістю  яскраво презентує унікальний тип лірико-філософського обдарування.  Її перу належать декілька збірок поетичної мініатюрної прози, біографічний роман «Тече вода…», численні публікацій у ЗМІ та мережевих сайтах.

Нова і незвичайна книга, про яку йдеться, добра і для читання й для перечитування, адже  в ній чимало  тонких роздумів і спостережень,  життєвого, психологічного, філософського і навіть привабливо  казкового… Прості знайомі слова складають  різноликі форми їхнього використання, що натомість фокусують у собі  авторське стремління-бажання знайти-створити одне-єдине – своє, неповторне… Невипадково мій особливий інтерес викликала творча робота письменниці у найкоротшому жанрі афоризмів, що складають перші два розділи збірки: «Думки на…підсвічнику» та «Поезія – кава розчинна». 

Подібні книги пишуться все життя, хоча, думаю, багато важить першоімпульс,  відповідний настрій та здатність фіксувати їх, щось на взірець щоденникових нотаток або записників. Думки, що виникають начебто спонтанно, насправді свідчать про безперервну працю підсвідомості, яка нічого не пропускає, все помічає і запам’ятовує… згодом  гостра оголена думка знаходить одежу метафори і набуває завершеності й досконалості висловлення.  Різноплановість висловів не заперечує певної послідовності й внутрішньої психологічної сув’язі різних  думок й спостережень. І не має значення, що одні вислови мають алегоричну чи інтимну обгортку, інші існують у формі безпосередніх логічних суджень. Об’єднавчою  субстанцією слугує достатньо правильне відчуття часу; звідси актуальність більшості авторських афоризмів, яка   не викликає жодних заперечень. Це одночасно й класика, і сучасність, тобто мистецтво слова у найвищому стилі виконання. 

Авторка по більшості звертається до людей мислячих, інтелектуальних, яких турбує власне місце у житті, можливість знайти баланс між бажаним і дійсним, що в реальності далеко не завжди збігається… Особливий інтерес  становить оптимістичний світогляд  письменниці, яка чудово розуміє людські проблеми  але нікого нікуди насилу не заганяє,  поважаючи особистий простір свого потенційного читача. Однак, упевнена,  принаймні впливає на вибір певних координат і робить його, цей вибір, скажімо так, чеснішим, складнішим й тоншим.  Привертають увагу роздуми авторки про психологію творчості, зокрема поетичної, про умови повноцінного розвитку й самопізнання особистості.  Та не тільки. Для неї важливі проблеми загально  філософські,  якість моральних принципів людської поведінки: «Пекло і совість. Чи пекла когось совість?», «Плюралізм думок не походить від слова «плювати», «Наклепнику треба негайно міняти клепку!», «Де ворожнеча – там порожнеча». Жанна – правдива християнка, проте вона не боїться оприлюднювати  свою своєрідну, окремішну позицію з приводу «больових точок» нашого трагічного сьогодення, зокрема, про роль релігії та  церкви у суспільстві: «Навчились молитись, а жити по вірі – ні…», «Церква може стати бізнесом, але бізнес церквою – ніколи».  Для письменниці – говорити правду – обов’язок, який вона сама для себе визначила, тому вона має право сказати: «У нас свобода слова. Можна говорити все, крім правди»                

Третій розділ невеличкої збірки носить вельми поетичну назву – «НаписАнки» – саме так, із наголосом на на «А». Це улюблений жанр письменниці –  прозові мініатюри (я сказала би – міні-мініатюри, бо деякі з них складаються з  двох-п’яти речень – «Життя», «Гірко», «Бабця в торбину…», «Діалоги доброти»). Впадає  в око різноманітність тематики й стилістики: декотрі мініатюри побудовані на лексичній грі, на зіткненні контрастного, на парадоксі: «Жінка – дієслово», «Сміялись люди з художника»; інші нагадують байки з іронічно-сатиричним підтекстом або притчі: «Гроші», «Філософ», «О часи! О звичаї!»;  треті ескізно промальовують  настрій, пейзаж, картинку: «Абрикосина», «Весняне», «Мелодія весни», «Літо». Проте кожна мініатюра за своєю цілісністю перетворюється на крихітний психологічний, сюжетний чи мемуарний етюд. 

Багато різних думок викликає прочитана книга, автору якої довіряєш. Наприклад,  що вільний політ творчої думки нікому й нічому не підкоряється, тільки власному сумлінню, тільки внутрішній еволюції. І ще – найскладніші ходи роздумів не завжди потребують лабіринтів форми: глибока виважена суть може бути висловлена простими, до тривіальності, словами. Саме про вислів Леонардо да Вінчі –  «Простота – це те, що є найскладнішим у світі, це крайня межа досвіду й завершальне зусилля генія», нагадала мені маленька книжечка нашої краянки, сучасної  письменниці й скромної людини Жанни Юзви. І на завершення  запрошую –  причастіться талановитим словом: «Несміло оглянулась на оголений світ. Верховіття кістляве в розвесніле небо простягнула. Лиш вранці розсміялась біло…абрикосина біля хати. Із неї весна починається! Ось напружила бруньки вишня, жовтооко розкидались на клумбі нарциси, стривожили спокій широколисті тюльпани і спрагло всмоктують першу дощівку. Земля прокидається! А потім зраділий птах витче срібну пісню у синю високість, забавиться вітер у сонячних променях і знову омолодить-озеленить землю нашу прийдешній день».