Зізнаюсь чесно, назва книги викликала в моїй душі певні сум’яття. Парі? Із серцем? Але чому? І лише «занурившись» у глибини поетичного плеса згаданої збірки, зрозуміла: це сповідальна поезія, а вона, як відомо, потребує виваженості думки, щирої відкритості, душевної та духовної окриленості. Саме в такій іпостасі й постали перед моїми очима і серцем написані вірші. Це ніжна жіноча лірика, яка бентежить, зворушує, допомагає читачам відчути і зрозуміти власний істинний внутрішній світ, його почуття та емоції. «В колодязі очей» – назва вірша, з якого бере першопочаток згадана книга. Відомий фразеологізм «Очі – дзеркало душі» («Oculus animi index est» –  латиною) під пером пані Оксани зазвучав значиміше, не втративши при цьому первісного значення. А чи ви замислювались колись над тим, ким для вас є очі тих, кого ви щодня бачите: дорогою на роботу, в магазині, у транспорті, вдома? Бо ж кожна людина – це окремий світ (якщо й не галактика), окрема доля. А там «любов і щем», «За кожним криється незвіданий роман/, Ліричний вірш, комедія чи драма…». Направду, що можемо знати про кожного, якщо достеменно ще не знаємо добре самих себе… Відчути серцем серце іншого – під силу одиницям. Серед них – Оксана Воркун-Цепенда. Жити з таким серцем не просто, бо воно відчуває біль і щем інших, а душа перебирає на себе функцію пульсара. А ви знаєте, що таке пульсари? Це коли таємничі зорі спалахують через певний проміжок часу. Кожний спалах – це викид певної кількості енергії. Їх ще називають космічними годинниками. Душа поетеси, мов пульсар, спалахує енергією творчости і стає її невичерпним джерелом для… серця, де живе Любов. Про це поетеса зізнається в одному з віршів:

«Від Бога маю два міцних крила –

Безмежну ВІРУ і палку НАДІЮ…

Куди б стежина долі не вела,

Його ЛЮБОВ мене завжди зігріє!».

Інтуїтивно відчуваю, що це не пафосні слова. Так написати може лише той, у кого за плечима особистісний досвід пережитих хвилювань, відчаю, можливо навіть й розчарувань. Цікаво, що слово «серце» у віршах авторка використовує понад 30 разів! І якщо у закарпатського поета Василя Кузана «промінь, що перевірений на міцність», то в Оксани Воркун-Цепенди протилежний епітет: «Без тебе я, мов промінь без тепла». Скільки творчих особистостей – стільки й несподіваних світоглядних думок і бачень. Розмаїтий світ! І у кожного свій колір неба, своя земна стежка («Тягнеться стежка, викручується змією,/ Скрізь оминаючи життя перешкоди»).

Час, зарубки, миті і… валізка

«Віковічні древа з відбитком часу» – цікава й несподівана думка поетеси, яка налаштовує на філософський лад. Мене завжди хвилював Час, але не в значенні годинникового механізму, а як філософська величина. Так, час невловимий і проминальний, але має одну важливу унікальність – залишати після себе своєрідні позначки скрізь, до чого торкається: сивину на волоссі людини (та й не тільки), старезну кору на могутніх деревах, замулені озера, перекособочені хати… «Час виром обійняв/ Безцінну мить».

«Миті смакую з кавою на терасі…» (Парі із серцем); «Я збираю у намисто кожну дивомить» (Гори оксамитом вкриті), «Ловлю насолоди миті» (Спомини-мрії)… Як просто і як поетично- образно! Сьогодні світ погруз у вирі матеріального збагачення і безкінечних бажань. І якби ж то тільки це! Хаотичні спілкування в соцмережах, гонитва у конкурентній коловерті «вижити, випередити, обійти». Сучасне людство втратило здатність «смакувати миті» просто так, спостерігаючи як ховається за обрій сонце, як брунькуються навесні дерева, як цокає годинник, збиваючи з ритму… тишу і багато-багато инших «як». А «миті» ці мають бути звичними і повсякденними: як хліб на столі і вода в криниці, що настояна на досвітніх зорях і багряних світанках. Неспроста пані Оксана нагадує нам з вами про них, бо вони – (хочете вірте, хочете – ні) Божі ліки від повсякденної рутини, клопотів, неспокою… Згадує про них у передмові редактор збірки, поет, член НСПУ Володимир Кравчук: «Авторка якось підсвідомо фокусує оте «прожите в митях», інколи навіть її «мікромить» вартує  часово-глибинного роздуму після прочитання. І це притаманне більшості стислих за формою творів» (Звабний присмак миті).

Перед нами світлий образ ліричної героїні, яка «ясними зорями оповита, / Нічкою темною заколисана» і яка, до того ж, може у сні літати світами чистими. Яка ангельська і неповторна уява! Дотикаючись через Слово до світлих енергетичних потоків, котрі струменіють у її текстах, й сам очищаєшся, наповнюєшся Світлом і Любов’ю, Вірою і Надією. Тим необхідним «багажем» у нашій земній мандрівці, який буде не обтяжливим, а, навпаки, необхідним, незважаючи на різні ситуації та випробування, під час яких гартуються душа і дух. Бо коли тягнути у своїй життєвій «валізці» образи, гнів, заздрість, жадібність, то вона (валізка) стане каменем спотикання у здобутті знань, які ведуть до духовного пізнання світу, до усвідомлення його і свого божественного походження, зрештою до мудрості.

У ці осінні дні вірші про осінь, яка вже «відлітає журавлем», сприймаються по-особливому журливо, на суголосній настроєвій хвилі разом з авторкою. Але… Коли серце щире і відкрите, то тоді й Сам Бог всміхається «з-за хмари промінцем до тебе!».

Білизна незайманого аркуша

А як щодо чистого аркуша паперу? Для мене так само, як і для авторки, білизна незайманого аркуша викликає в душі особливу бентегу, яку, мабуть, ні з чим не зрівняти. І як важливо «не затьмарити» тієї білизни написаним!

«Вдивляюсь у чистий аркуш –

Відлік із нуля.

Ніби заново з хаосу

Твориться Земля»…

Скільки людей, стільки й думок. Кожне мовлене слово має свою барву і відтінок, своє значення. Почувши слово «скарб», мало хто змалює в своїй уяві скарби… духовні. І це зрозуміло чому, адже не одне покоління пройшло через горнило бездуховного виховання, намагаючись заволодіти матеріальними скарбами. Між тим у згаданій книзі читаємо справжнє одкровення, яке не може залишити байдужим нікого з читачів, бо воно як прозорливе космічне послання, яке зримо віщує-нагадує, застерігає: «Не блукайте в серцях світами,/ Не шукайте чужих скарбів./ Скарб ваш тут! Він же поруч із вами!/ Лиш впустіть його щиро в дім». І як підтвердження, наступні рядки: «Побачив Бог –  бедлам, а не Земля!!!/ В руках людських світ начебто, сказився…/ Стоїть у храмі «золоте теля». / А душі що?.. Там холод оселився…» (Втопилася вода), «Все кричить: «Та схаменіться, люди!/ Не в природі, у серцях зима!» (А за вікном ще лютий).

І якщо у «Зоряному тумані» та «Я така, як є…» лірична героїня володіє даром перевтілення («… розіллюсь струмком в блакиті стрічку…», «Обернусь для тебе/ Ніжністю пір’їни» ), то у вірші без назви «І все бігом, і знов бракує часу/ На почуття, на щирість, на думки…» – вона «заземлена» і схвильована, так, як ніби й не вона.

Слово, як Божий лік

Лірична героїня дуже часто звертається до душі, дає їй повчальні настанови, аби не схибила і не зійшла з праведного шляху. Для неї вона «Подих Бога у людському тілі». Може тому, що її «Справжнє наймення – тиша»? А може тому, що вона усім єством відчуває людей-ангелів, які «дарують свої крила»? І все це без зайвого пафосу, природно. З одного боку – дивує мудрість у таких, здавалось би, простих слово- розмислах . А з іншого – невимовно радієш прочитаному, бо ніби води джерельної напився і причастився духовним словом, як Божим ліком:

«Радій, душе, але не вихвалянням,

Бо перед Богом рівна з усіма.

Від марнослав’я тільки покаянням

Очисти серце… Відійде пітьма!».

Після прочитання «Коли вже час…»: «Життя – краплина?.. Чи безмежне море?», принагідно згадались дощові краплини. Не всі з них потраплять в Океан, аби з ним злитися. А лише ті, які впадуть у річку, бо вона у кінцевому результаті таки зіллється з морем або океаном. Так і в житті. Не всі люди (душі) потраплять в обійми Творця, бо, на жаль, не всі прагнуть до Нього повернутися, аби з Ним злитися знову…

Поетичні рядки Оксани Воркун-Цепенди обрамлені в святочну одіж мовної філігранної краси, водночас тішать і душу і серце. Піймала себе на думці: це ж як пощастило учням Петриківської школи, де вчителює поетеса! Які ніжні почуття викликають ось хоча б ці рядочки (вибірково): «Дерева в аметистах і рубінах –/ В гіллі ружіє абрикосів цвіт», «В колисці ночі умостився день», «Відцвіло дощем, понаквітило», «Колискову наспівують трави,/ Росяними перлинами вкриті», «Гойдає вітер пражену траву», «Ніч, гаптована зірками»… І таких намистин, які нанизані у розкішні разки рядків – чимало.

Оксана Воркун-Цепенда першою дебютною книжкою увійшла в літературний світ шляхетною ходою: тихо і спокійно, без зайвої галасні. Тому що світ поезії – це її звичаєвий природній стан: вона живе римою, вона думає нею, вона – «купається» в ній. Тож у кожного є чудова нагода доторкнутись до її Слова, а воно й направду несподівано яскраве і цілюще – гамує духовну «спрагу». На завершальній ноті не втримуюсь і цитую цілого вірша. Насолоджуйтесь, вдихайте аромати світлого і доброго:

«Сипле дощ у пригорщі намисто.

Сріблом сяють вилиці краплин.

Вже й веселка одяглась у чисте

І малює в небі сім стежин.

Намистини сіються крізь сито,

Розсипом лягаючи між трав.

Час прощання… Надсилає літо

Реверанс із сонячних заграв…».

 (Літній реверанс)