Re:цензії

28.10.2020|09:38|Богдан Смоляк

Книга про крізьчасовість таланту

Поява обсяжної збірки портретних есеїв та інтерв᾿ю, писаних упродовж десятиліть, будь-коли дуже бажана, адже «іменує» процеси й тенденції культури, по-своєму доводячи непроминальність зробленого людиною духовою.

Для часу нашого – перших десятиліть по міленіумі – подібне видання є ще й діткливо-актуальним нагадуванням про необхідність плинності – розвиткового «перенесення» багато чого з недавнього минулого в теперішнє. Загрозливо дегуманізована сучасність, як видно, не передбачає цього.

Але видань саме таких обмаль, точніше – їх нема, не було в окресі найближчих літ. Це змушує поглянути на книгу Надії Мориквас «Люди свого часу» (Львів: Апріорі, 2019. – 288 с.) як на випадковість, цілком залежну від особистості авторки. Хоч закономірність не зникає – вона зосереджується у принципі спорідненості людини характерної з її чином. Простіше кажучи, саме таку книгу й могла сформувати ця письменниця, яка однаково надійно почуває себе в журналістиці, документалістиці, художній прозі, поезії, літературознавчій та мистецтвознавчій аналітиці.

І поява цієї збірки есеїв та інтерв’ю, писаних із кінця 90-х до наших днів, дуже симптоматична насамперед для дискурсу Надії Мориквас у прозі. Оскільки авторці украй важливо розглядати людину в широкому контексті, то персонажі  її прозових текстів завжди наділені своєю локальною біографією, яка є своєрідним фрагментом історії країни, її часового відтинку. А час, за Надією Мориквас, має свій колір і запах, і навіть смак. Особливо їй «смакує» час межовий – міжчасся зламу століть, «ще не згаслої ейфорії після здобуття Незалежності», із сучасного погляду – наразі останньої романтичної пори в Україні.

Тому серед постатей української культури на сторінках цієї книги зустрічаємо тих, які були лаконічно й чітко окреслені ще в її «щоденнику іронічної прози» «Спокуса вічністю» (1998), а повніше розкриті в пізніших есеях та інтерв’ю. Це Валерій Ілля й Валерій Шевчук, Ігор Калинець, Микола Ільницький, Роман Федорів,  Володимир Овсійчук, інші. З роками  прихильність авторки до них не згасає, адже, як читаємо, ці люди несуть культурний код нації, фігурують уже в теперішньому часі – буквально й фігурально, бо історія культури, до якої вони вписали чи вписують нині свої рядки, продовжує творитися.

Що двигає Надією Мориквас у її послідовному культурницькому життєписанні? Насамперед – глибокий інтерес до сучасників і беззастережний пієтет перед талантами й моральними авторитетами, яких вона сама для себе визначає. Скажімо, вже далекого 1997 року, на ІІ Всесвітньому форумі українців,  Надія  познайомилася з Валерієм Іллею і, ще не знаючи його поезії, була заінтригована харизмою цього творця. Аж через сім років  вдалося поставити йому  запитання, які мучили її, бо все життя вона «вчиться ставити правильні запитання» (очевидно, найдоцільніші або тільки й можливі), записавши чи не останнє інтерв’ю з Іллею, яке хіба-що увиразнило її перше враження. Пізнала ж його як поета,  «яскравого, хоч майже не читаного нашими сучасниками», через Калинця, бо «обидва – майстри модерної несподіваної метафори (твореної, однак, із різних джерел традиційного матеріалу), обидва сповідували верлібр…»  А ще Валерій Ілля так само належить до Митус… В есеї  «Ігор Калинець: поет на білій дорозі»  ХХ століття  ознаковується поетичними символами-метафорами:  від Золотих Воріт (Пачовського) – до Золотого Гомону (Тичини) – до Країни Благовіщення (Антонича) – до Митуси Калинця (цей образ став символом цілого покоління, насамперед поетів-шістдесятників). Такі й подібні літературознавчі спостереження запишемо на конт письменницьких і дослідницьких інтересів авторки.

Надія Мориквас цікавиться думкою саме тієї чи іншої конкретної людини  про певні важливі речі. Ось, для прикладу, два інтерв᾿ю з Михайлом Слабошпицьким – 2010 і 2014 років. Звісно, про літературний процес, проблеми книжкових форумів і Спілки письменників… У другому, записаному  2014-го, коли вийшла книга  Слабошпицького «Гамбіт надії» – про Майдан і Революцію гідності, авторка повертає розмову до його книжки про попередній Майдан – «Пейзаж для Помаранчевої революції» (2005). Насамперед  її цікавить, чи мав цей та інші схожі друки відчутний вплив на наш інформаційний, мисленно-почуттєвий простір? І те, чи сентенція про поета-громадянина знову вочевидь актуальна, як і сто років тому; і те, чи може служити книжка застереженням?  Хто, як не Михайло Слабошпицький, з його ерудицією й репутацією великого книголюба, міг би так посутньо відповісти на ці запитання? І відповіді ці переважно несподівані…

У розмові з Маріанною Кіяновською Надія «виходить» на думку про природність існування здорової «кумиро-метровості» в літературі; з іммігранта Володимира Олейка «видобуває зізнання» в однаково теплому захопленні рідними Пустомитами на Львівщині й показово ліберальним Лондоном, між якими розподіляє він свої поетичні та прозові інтенції; Ніла Зборовська переконливо мовить, і не випадково саме їй, про вторинність власної літературної творчості в час української Реконкісти, коли нація, позбуваючись страху, повертається до самразної маскулінності; у творчому універсалізмі Валерія Шевчука вона, очевидно, вбачає найпершу засаду його дивовижно питомого вміння розрізняти світло «а» темряву в усіх їх проявах; Микола Ільницький, ненароком підказавши їй назву цієї книги, доводить непроминущість поколінь як часопростору існування конкретних особистостей; Володимир Карачинцев, із його сягнисто-позамежною філософією і стилістикою поезії, ділиться з нею передчуттям трему літературної дороги майбутнього… Самобутність, оригінальність особистостей, що їх вона розпитує чи інтелектуально портретує, включно з представниками й інших, окрім літератури, мистецтв та креативних сфер, людьми менш відомими і майже невідомими загалові, у синтезійній уяві витворює ніби окремий пласт новітньої української культури, а радше, обриси культури, духово-альтернативної відомій, звичній, надто ж – відомчій.

Надія Мориквас – письменниця «олюднених» часових контекстів.  І саме жанр інтерв’ю чи есеїстичних розмислів, що становлять книгу «Люди свого часу»,  дає найбільшу можливість записати голоси, які ще довго звучатимуть актуально. Проте й ці апробовані жанри вона збагачує своєю невситимою делікатною допитливістю, жодного разу не піддавшись нарочитості самоусунення, самопіднесення чи самопотоптування (є й такі, спраглі інформаційної повноти, розмовники). А спокуса вічністю чужого інтелекту й таланту – без неї тут таки не обходиться, – це, гадаю, феномен більше позитивний, аніж навпаки…

Книга письменниці, есеїстки, літературознавиці, головної редакторки журналу «Річ»  Надії Мориквас «Люди свого часу» ввійшла до лідерів літа в номінації «Життєписи» Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2020». Однак вважаймо це лише першим, який передує справжньому читацькому зацікавленню, доторком сучасності до крізьчасового тексту, опертого на авторський талант літо- й людинописання та огром української талановитості.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери