Re:цензії

17.09.2020|08:49|Валентина Семеняк, письменниця

Коли Душа – сонце, тоді Вічність – радість

Олександр Скрябін (Смоляк В. Д.). Думи та дні. / В. Д. Смоляк. – Вінниця: ТОВ «ТВОРИ», 2018. – 120 с.

Відразу хочу зауважити, що у назві книги автор використав два важливих символи. І вони якнайкраще відображають внутрішній світогляд того, хто їх об’єднав: Олександр Скрябін. До слова. Всім знайомий вислів про те, що від перестановки чисел сума не змінюється. Це коли мова про цифровий світ. А коли мова про мову? Щоб відбулося, якби автор назвав збірку інакше, скажімо «Дні та думи»? Змінилася б енергетична структура слів. Бо кожне з них – то окремий всесвіт, а разом – цілісність і єдність у багатоликості. Отже, логічно і правильно спочатку «думи», а потім – «дні». Та й навіть думи, як такі, (у даному випадку) народжуються спочатку із думок, які безупину снує невгамовний розум… Згадаймо Шевченкове: «Думи моїдуми мої,/ Лихо мені з вами!/ Нащо стали на папері/ Сумними рядами?». Однак є у нашого геніального поета й інші рядки: «Думи мої, думи мої,/Ви мої єдині…», які могли б стати правдивим епіграфом до згаданої поетичної збірки. «Пишучи цю книгу, – зізнається автор, – я мав задум відтворити все розмаїття поетичної форми. Від віршів, написаних силабо-тонікою, до верлібрів, гекзаметрів, танка та хоку. Останні – незвичні українському читачеві: зразки японської поезії».

Уважно ознайомившись із текстами, з подивом відзначила, що у запропонованих віршах кілька головних «героїв», які «живуть» майже у кожному з них: це сонце, небо і… сам автор, який постійно про них згадує. Через те поезія не лише світла (бо ж сонце!), а й глибока (бо ж небо!). У кожній поезії, навіть якщо це найкоротші – хоку, живе зерно істинної мудрості, яке «проізростає» (за Довженком) і стає для читача несподіваним відкриттям, ба, розширює його світогляд, зрештою, мислення. Стільки «сонячних» епітетів, порівнянь і метафор в одній книжці я ще не зустрічала. Виявляється, сонце може бути темним і… сміятися, а його  «… жовтий сонцедиск, немов намисто в юнки, палає і блищить мільйонами вогнів». В окремих місцях перед нами з’являється несподіваний образ світила, яке автор наділяє людськими рисами і якостями: «Увечері виходжу на балкон і бачу за будинками червоне сонце, яке готується до сну і промені ховає у кишені. Як диригент в оркестрі помахом руки спиняє гру і робить тишу, так сонце забирає із собою день і вечір» («Прелюдії») . А ще воно народжується і заходить (для когось уперше, для когось – востаннє) , виглядає, дрімає, сідає, цілує землю, відпочиває, лягає спати… Має різні відтінки: жовтаве, жовте, яскраве, пишне, жовто сяє, лагідне, червоне, оранжеве, золоте, байдуже, воно палає, усміхається, заціловує, малює. Поет милується ним не лише крізь віконні шиби, а й… його відображенням у калюжах, споглядає сонячне проміння у кучерях сосон. Погодьтеся, не кожна людина здатна помітити, що сонце вміє «вигравати» на золотисту сопілку й опускати розпечені промені на землю чи лягати на плечі; купати ластівку у небі; бризками лягати на трави… Для Олександра Скрябіна душа – як сонце, і він твердо переконаний, що « коли не має друзів, сонце – товариш». А скільки живої мудрості ось у цьому реченні: «… так само сонцю не жить без неба». Справді, чи ж замислювалися ви колись над цим?

Читаю книгу «Думи та дні» і щоразу поміж рядками вихоплюю для себе якесь важливе послання, розуміючи водночас, що для кожного читача воно буде індивідуальне й особливе. До чого я веду? Дивовижа книжки у тому, що її можна (і дуже зручно!) читати навмання, незалежно від того, яка вам відкриється сторінка. Зате щодня матимете живильну підказку. Чому живильну? Бо слово, насправді, має надважливу місію – нести у світ позитивну інформацію, відтак енергію, від якої б усе довкола оживало, наснажувалося добротою, спонукало до роздумів, сприяло поширенню радісних вібрацій після його прочитання та осмислення. Саме таким і є слово, яке несе нам з вами харківський поет Олександр Скрябін. Це невід’ємна складова та особливість його авторського мислення. Тішить те, що він, як початківець у світі літератури, не «топчеться» на місці: постійно творчо і багато вдосконалюється, а ще (і це вкрай важливо для будь-якої творчої особистості!) – багато читав і читає українських класиків, сучасників, представників зарубіжної літератури, зокрема – античної.  Серед них – Горацій, японські та китайські Лі Бо, Басьо, Ісса; американські модерністи Т. Еліот, Паунд, Х. Оден, Е. С-В. Міллей тощо. Також  вплинула творчість Тичини, Свідзінського, Плужника, Рильського, поетів «київської школи» та Бродського.

Варто було мені прочитати «В твоїх кімнатах тиша спокій береже», як моя душа наповнилася творчою радістю. І я зрозуміла, що в Україні з’явився самобутній автор. Не кожний може відчути тишу і надати їй «особливий» статус. А між тим тиша це не просто відсутність звуків… У тиші можна почути Бога. У тиші вгамовується безперервний плин думок, у ній народжуються думи. Всередині слова «думи» є інше сакральне: ум. Є воно і в слові «розУМ». Це особлива й невичерпна криниця мудрості: відкривається вона не всім, а лише тим, хто наполегливо торує шлях до духовного світла із внутрішнім гаслом «І просто жить – найважливіша річ» (за Скрябіним).

У запропонованих віршах дуже часто зустрічається образ «дня», який жодного разу не повторюється, натомість сяє різнобарв’ям . Ось яким постає у віршах день очима автора: то він сірий , як сталевий ніж; то блакитний; то смарагдово-блідий; безкінечний; біло-синій; блакитноокий; святковий; зупинений; кожний день; веселий; новий; останній; день, який червоніє, який згасає; перламутровий; солодкий трунок днів; сльотава днина; прозорий. «Тра-та-та» – сховавши за пазуху кота/ прострочив з кулемета!../Тиша. Поодинокі постріли вдалині./(Дні солдата на фронті)». До слова. У багатьох текстах автор майстерно ніби «вшиває» поодинокі речення про війну саме там, де на них зовсім не чекаєш – і це, між іншим, запам’ятовується чи не найбільше.  

Багато разів (після сонця) поет звертається до образу неба: виписане воно із синівською любов’ю, подекуди підсилене складними епітетами. Після Скрябінського неба виростають крила і хочеться, відштовхнувшись від землі, полетіти високо-високо у недосяжний безмір. Ось такі вони – верлібри з гекзаметрами. Тим часом «читаємо» небо разом з поетом, пізнаємо його, торкаємось до нього душею: «І неба синій стяг немає жодних меж»; «Небо синє і прозоре, /синє небо вдалині». А ще воно – мрієвоблакитне; іноді нагадує трикутник, косинець, каламуть, виокремлені шматочки; ним хмари пливуть;  часто воно «темно-синєє, шитеє зірками,/ і місяць сріблистий намисто зірок розкладає» на ньому; там « синіх хмар ріка»; тільки небо знає, де народжується сонце; сонцепоклонно схиляються дерева під небом; прозоре небо сміється; чорне, сіре, голубінь, вечірнє, синьо-мрійне…

Помічати красу світу у буденних звичних речах – характерна ознака всієї творчості Олександра. І в цьому його перевага над іншими. Як взірець, уривок з вірша BagatElle (фр. – дрібниця).

«Танок сніжинок веселий і спритний…

Надвір дивлюся. І маю втіху –

Узявши ліру – співати тихо.

Про жовте сонце, про день блакитний,

Про усміх з уст, що впіймав привітний».

 

Життя і смерть, час і Вічність, людські стосунки, кохання, війна і мир, розчарування і зради – теми, які хвилюють сучасного поета. Дуже часто він виступає прозорливим спостерігачем. Як от у вірші «Партита» (іт. – поділяти на частини, музичний термін). Три акварельні миттєвості: у першій автор знаходиться у потязі і крізь невеличке віконечко спостерігає за подіями на пероні: «Солдат міцно обіймає дружину./ Запах її волосся, погляд, усмішку,/ можливо, бачить її востаннє…/». У другій – потяг рушає. Тим часом хтось у вагоні кличе:»Сину! Сину!». Третя картинка. Поет прокидається вранці, а за вікном – сонце. Усі три віршо-етюди об’єднує любов (аґапе – гр.), не плотська, а духовна. «Доторкнувшись» до неї не лише поглядом, а й серцем, поет із спостерігача перевтілився у єдине ціле із «побаченим». І що важливо, автор почувається щасливим навіть тоді, коли споглядає розірвані хмари, або  – коли «В’ється смужкою пара із чашки і пахне на увесь дім». Скрябін має дар глибоко концентруватися на спогляданні (медитація): так народжуються філософські думки, які торують шлях… думам і є їхньою предтечею. Тому й назва така – «Думи та дні». Думи допомагають інакшими очима спостерігати (проживати серцем) кожний наступний новий день.

Своїм думкам, як і думам, поет не шкодує лексичних барв. Ось як про них згадує: « Вервечка спогадів розбурхує думки»; «Безтурботні думки, наче море-кораблі»; « Барвисту веселку опісля дощу не випущу із думок»; «Спогади, як крихти хлібнії зі столу, ганчіркою не зітреш»; «Не говори ні з ким, що тебе мучить»./ В тобі народиться, в тобі й помре»; «Веселі думи кудись пощезли»; «Хмари дум». Їм відведений окремий блок з ідентичною назвою і присвятою Лідії Миколаївні Гаєвській. Це дворядкові та трирядкові хоку. А як же з коханням, захопленням жіночою вродою, розчаруванням? Усе є, але автор поводиться з цими «речами» дуже обережно і, як на мене, насторожено: деінде вкраплює у «тіло» тексту скупі рядки про ще достоту незвідане й не осягнуте. Бо ж на все свій час: «Білизну розвішувала і ховалась за простирадлами»; «Блакитні очі/ у натовпі побачив/ Душа радіє»; «Клич мене, люба, як колись давно/ коли сяйво мрій і блакитні очі/ не давали заснути весняної ночі», «На розі вулиці її побачив:/Синії очі, як присмерки ночі,/ Червонії уста!.. Тим часом образ похмуро-усміхненої дівчини розчиняється в пам’яті так само, як і сонця «пурпуровий диск».

А ще, немов коштовні камінці, розсипані сторінками книги християнські перлини-нагадування про моральні цінності. Їх чимало. Ось лишень деякі з них: «Не суди, і не судим будеш»; «Язик, звиваючись у роті,/ відчуває свободу!.. А душа – порожнечу»; «В церкву люди зайшли – заходились Бога шукать!../ Били поклони, слухали дзвони, а під кінець,/ вийшовши з храму, лаялись, зціпивши зуби»; «Не заздри ніколи й нікому – і будеш щасливим»; «Не шукай Бога у храмі, у сяйві ікон./ Адже у тобі, у мені, усередині нас – і диявол, і Бог»; «По чесному жити учися, в радості, смутку, біді»; «У церкві чути: «Любіте ближніх»; «Молитви насамперед/ повинні в серці пролунать/...

І ще не все, а ви могли б споглядати світ, з погляду… росинки, «заховавшись у траві зеленій»? Або – квітки? Цікавий і несподіваний досвід. Про нього, і не тільки – у книжці Олександра Скрябіна «Думи та дні». Читайте, розширюйте свої ментальні горизонти.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери