Студентка бакалаврату Ірина Михайленко вирішила писати випускну кваліфікаційну роботу за цим твором, порушивши проблему – ширшу – мережевої літератури. Так виникла «виробнича» необхідність прочитати текст невідомої авторки. І сталося диво – давним-давно не відчувала такого світлого й доброго післясмаку від знайомства із твором сучасної української авторки (автора). В чому ж секрет цієї книги?

Її сюжетна основа – до неймовірності проста: окремі життєві віхи оповідачки, починаючи від народження і до одруження. Художній час – сконденсований, якихось двадцять років із гачечком. Герої впізнавані: батьки, батьки батьків – дідо старенький, баба Богдана, дідо Богдан. Оповідь щира, відверта, інколи – з нотками самокритики. Нічого унікального, а так зачіпає за живе, огортає світлим сумом, бо якось сама собою викликає згадки про своїх дідусів і бабусь, котрі вже за межею земного світу, дарує мимоволі посмішку, бо деякі епізоди такі іскрометні, такі життєствердні й оптимістичні, більше того – бажання відчути тут і зараз красу й неповторність світу, який нас оточує, який ми часто не помічаємо чи не хочемо помічати, провалюючись у безодню зневіри, безнадії, суму…

Зі спостережень Ірини Михайленко:Тексти Юлії Сливки не схожі на інші твори, для інстаґрам-спільноти вони стали відкриттям, адже раніше не писали на такі теми в мережі. Зокрема Юлія багато пише про віру, духовність, зв’язок з Богом, тому в текстах зустрічається біблійна, християнська символіка.

Тож, як на мене, секрет книги простий – вона позитивна й життєствердна. Як добре, що ще зовсім молода авторка так майстерно й щиро заговорила, ні, нагадала,  про звичайні істини, на яких завжди трималося й тримається людське життя: родина, любов, Бог.

Хоча з самого початку Юлія Сливка зауважує, що всі збіги з реальними людьми випадкові, «майже випадкові», як стверджує вона, проте читач паперового варіанту книги пам’ятає, що цей текст виріс із блогу, тож життєвий досвід оповідачки й авторки збігаються. Це головна причина, чому не можна не вірити цій сповіді-спогаду про драматичні обставини народження й  щасливого дорослішання дівчинки, яка могла б померти снігової різдвяної ночі, а виросла в красуню-наречену. І голос оповідачки щирий і сердечний, як і  її зізнання та життєві спостереження, що теж викликає світлі власні спогади про рідних, рідну домівку.

Проте вважати, що партія оповідачки головна у творі, не зовсім вірно. Якщо використовувати літературознавчу термінологію, то вона оркестрована персонажами, котрі за віком набагато старші від дівчини, мудріші, багаті досвідом прожитого й пережитого, а якщо говорити житейською мовою – центром її всесвіту, мудрими вихователями без педагогічних дипломів, які власним прикладом сіють у дитячій душі те, що залишається навіки – вміння жити і радіти життю, його кожній миті.

Незважаючи на те, що в українській літературі зустрічається безліч подібних сюжетних колізій та образів, на мій погляд, Юлія Сливка створила унікальні своїм внутрішнім потенціалом і зовнішніми виявами характери. Наприклад, дідо Богдано. Він у чотирнадцять років пообіцяв одинадцятилітній Богдані, що та стане його дружиною. Потім вони «одружилися» на сцені сільського будинку культури, коли виконували ролі Мелашки і Лавріна. Саме тоді дідо подарував бабі волошки, як і зробив це через сорок п’ять років шлюбу: «встав на слабкі коліна. поцілував у руку. … просив пробачити… приніс найдорожчі сапфіри». Ними були волошки. Тільки де він їх знайшов, невідомо, адже квіти давно перецвіли. Богдан усе життя не втомлювався зізнаватися своїй Данусі у любові,  а в старості просить Бога «вмерти наперед баби – не хоче видіти її в трумлі». У спогадах оповідачки-дівчинки дідо сильний, могутній чоловік, її захисник, проте вона згадує і його сльози через вкрадені у нього на базарі гроші, тобто не ідеалізує своїх героїв, а відтворює цілісну різнобарвну картину життя, створену з різноманітних вражень, які відклалися у свідомості. Проте кожна така історія обов’язково закінчується психологічним штрихом: дідо Богдан не лише хоче вмерти першим, але й боїться своєю смертю зіпсувати весілля онуці. Оповідачка кожний розділ свого твору вибудовує таким чином, що із окремих деталей, що закарбувалися у дитинстві чи юності, постає неймовірно привабливий і колоритний образ, дуже милий та упізнаваний читачами, але оповідачці мало того, щоб ці історії сколихнули власні читацькі спогади про своїх рідних: вона ще й підсумовує: «дідо. коли до него лепне кульбаба, мені здається, він святий. мені здається в мене святий дідо».

Надзвичайно колоритним є образ баби Богдани, також зітканий із окремих деталей. Це саме вона врятувала й витягла з пазурів смерті свою внученьку, яку з великою любов’ю називає Кнопочкою. Це вона може її критикувати за допис в Інстаграмі, за невдалу, на її погляд, зачіску, за нібито голодного чоловіка. Незважаючи на зрілий вік, бабуся намагається відповідати запитам часу, власне, розуміти те, чим живе внучка, тому зріла жінка цікавиться айфоном, ютюбом, флешкою. І хай такі епізоди чи не найбільш наснажені іскрометним і добрим гумором, головне в них – той великий потенціал любові, який постійно дарує бабуся внучці, супроводжуючи її, як добрий ангел,  від дня народження. Напевно, кожен із читачів лагідно усміхнеться, коли прочитає розділ [компот]. У ньому йдеться про таку знайому картину від’їзду, коли бабуся пропонує дітям взяти з собою у місто «сумки і мішки» з домашніми продуктами. В оповідачки виникає конфлікт із бабусею через компот, бо дівчина категорично відмовляється везти до Львова «заварену воду». А далі події розвиваються так несподівано, що пляшка того компоту, коли дівчину мучить спрага, в потрібний момент з’являється у її холодильнику: «бо для баби наладувати сумку своїй онуці – то воістину сенс її життя. так, збагнути це складно, воно видається нам смішним і нераціональним. але, коли нічим іншим баба помогти нам вже не може, то хоче хоч компотом. і бабі важливо, аби ми від нього не відмовились. хай хоч потім він скисне, хай ми потім викинемо його в рів – байдуже. бабі тільки важливо бути потрібною».

Зі спостережень Ірини Михайленко: Уміння любити не словами, а діями, насправді, складніше, багатогранніше, ніж порожні розмови про прихильність. Тексти Сливки вчать помічати таку любов – справжню, що проявляється навіть у критиці. Символом такої любові є баба Богдана, яка виховала Кнопочку, проте завжди говорила правду, але лише з великої любові до онучки. 

Колоритним постає у творі і старенький  (дев’яностоп’ятирічний) дідо Богдан. Так (не)логічно назвала його кмітлива правнучка, щоб розрізняти з дідом Богданом. Цей чоловік, втративши кохану дружину вже двадцять років тому, наочно демонструє – не словами, а вчинками, як можна любити – і за життя,  і після смерті, як зберегти пам’ять  про вірну супутницю. Це дідо старенький відповідав дівчинці (єдиній із класу) на листи Святого Миколая. Для оповідачки (вже аспірантки університету) «він – Вчитель, хоч має тільки початкову освіту».

Тож це книга про колообіг любові у людському житті, про  її естафету від покоління до покоління. І про любов як запоруку родинного щастя, завдяки якій можна перебороти будь-які труднощі. Недаремно Юлія Сливка пише саме Любов. І висотує такі засновки:  «не забувати любити», «не зволікайте зі своєю любов’ю», «…ми полюбились так, що тепер мусимо скоротати увесь свій вік»… Як це прагматично і заземлено не звучить, але молода й мудра оповідачка називає «складники» цієї любові. Це турбота і про матеріальний добробут дитини (авторка не приховує, що батьки подбали про її благополуччя, зокрема на це вказує окремий штрих – її тато якийсь час працював у Португалії), проте найважливіший стартовий капітал забезпечили старші – це потенціал духовний: віра в Бога, в Його безмежне всепрощення, терпіння й розуміння несуєтності людського існування. На мій погляд, розділи, в яких оповідається про дорогу маленької дівчинки до Бога, найкращі в книзі.

Серед великого масиву сучасної прози твір Юлії Сливки поетизує сув’язь поколінь, так, не розрив, роз’єднання (єдиний дисонанс – розділ [дружка]), а саме зв’язок і пошук шляхів до взаєморозуміння, адже в часі такий розрив досить помітний – десь років п’ятдесят. І знову авторка-оповідачка дарує читачеві простий рецепт щастя: він – у замкненості кола любові (Любові!) й турботи. Вона зауважує: конче необхідно втішати своїх рідних так, як «вони втішали дитиною Вас».

Не можна не зауважити, що світ, змальований у книзі «#Чуєш, коли приїдеш додому?», український. Авторка, на перший погляд, із просвітницькою метою, бо про це просять читачі її блогу, детально розповідає про підготовку й святкування Великодня, власного весілля. Насправді це спроба нагадати про ті глибинні етнокоди, які закладені в них предками. І це також один із секретів народної педагогіки – знати звичаї та ритуали, передавати їх від покоління до покоління, розуміти їх красу й силу впливу на життя української людини. Зрозуміло, що, як зауважує оповідачка, «тепер так немодно», проте сама вона, вихована в атмосфері шанування традицій, щиро зізнається: «але от справа в тім, що на моді мені ніколи не належить. (і хоч ти трісни!)». Або: «в мене, наприклад, не було ніяких мереживних підв’язок на ногах під весільною сукнею. 

це – не моя історія. 

я б навряд чи дозволила чоловікові під оплески підіймати мені ледь не до пояса сукню перед довколишніми. 

перед мамою і татом. перед бабою Богданою і дідом Богданом. зрештою, передусім цього ніколи б не дозволив собі мій чоловік)».

Також оповідачка зазначає, що в їхньому «домі не було заведено говорити про любов». Проте не забувалася молитва, тож авторка молиться за найрідніших людей, «хто вміє дбати про інших більше, ніж дбати про себе». Тому закономірно, що питання «Чуєш, коли приїдеш додому?» не риторичне, і в оформленні книги читач помічає однозначну відповідь-ствердження: «Чую!». Бо, як переконана Юлія Сливка, ні Мальдіви, ні Шрі Ланка, ні Домінікана не можуть замінити рідну домівку, де на тебе чекають ті, хто тебе люблять, і котрих любиш ти.

         Зі спостережень Ірини Михайленко:Назва книги та оформлення символічні. Фіолетовий колір, який поєднується з білим, асоціюється з авторкою. Прізвище «Сливка» для більшості читачів вбачається саме як фіолетовий колір, це їхній вибір кольору. На обкладинці зображена ластівка, що чіпляється лапками за слово «чуєш». Ластівка втілює вірність своєму дому, адже ластівки завжди повертаються навесні додому з теплих країн. Ці птахи символізують затишок власного дому, родинного спокою, особливої атмосфери, яка є тільки у рідному домі. Заголовок теж має важливе значення. Це запитання, яке кожен чує в житті хоча б раз від близьких людей. Колись настане останній раз, і надзвичайно важливо встигнути почути це питання і повернутися додому, де на кожного чекають рідні. Запитання, яке винесене у заголовок, звучить від баби Богдани в історії «[додому]», в якій, на мою думку, втілено увесь мотив, котрий наскрізно пронизує історії. «– Али мині вже тожи би хтілусі, жип Ви пуприїжджали… Чуїш, кули приїдиш дудому?.. баба обриває раптом речення і мовкне. за павзою я чую, їй складно сказати те, що вона хоче сказати далі, а потім знов чую: – …кучно нам за Вами».