Нещодавно письменник і художник Лесь Подерв’янський в одному з інтерв’ю сказав, що великий відсоток наших громадян ментально досі живе в совку, тож було б непогано провести важливий соціальний експеримент (правда, можливий він за іншої влади), а саме – створити таку собі совкову резервацію й водити туди екскурсії з проживанням. Декого закривати там примусово. М’яке начебто покарання – пожити місяць, два або й рік, де не буде не те що туалетного паперу, а нічого. «Це не буде тюрма, але це буде совок. Думаю, це вилікувало б багатьох», – резюмує Подерв’янський.

Тим часом останні соціологічні опитування підтверджують: третина українців досі шкодує про розпад СРСР. Цим людям особливо раджу прочитати роман «Молоко матері», що вийшов 2019-го у видавництві «Твердиня» в українському перекладі Ліни Мельник, і завдяки якому  Нора Ікстена стала найвідомішою в світі сучасною латиською письменницею. Прожити з головними героїнями їхнє життя за радянської Латвії (схоже все відбувалося і в радянській Україні) – чим не резервація, бодай би на час читання.

До речі, ситуація і в нинішній Латвії дещо нагадує українську. Приміром, досі є так звані дві Латвії – російськомовна і латиська. Більшість російськомовних латишів ностальгує за СРСР, дивиться своє телебачення, читає свої книжки і хто така Нора Ікстена практично не знає. Ось що каже про це сама письменниця: 

«Якби наше російськомовне населення докладало зусиль в освоєнні латиської мови, нам було би простіше зрозуміти один одного. Адже саме через мову можна по-справжньому відчути справжній дух нації і її культурні коди. Це непросто, і я не з тих агресивних і войовничих людей, які говорять: ви повинні вчити мову і крапка. Але я дуже рада, коли бачу, що це відбувається. Мені важко уявити, як можна називати Латвію своїм домом і при цьому не знати її мови».

Роман «Молоко матері» – автобіографічний. Події в ньому розгортаються з кінця Другої світової війни (1944 року) до падіння Берлінської стіни (1989 року). Розповідь ведеться від імені двох жінок: доньки (народженої 1969-го) і матері (народженої 1944-го). Основні події припадають на 70-ті та 80-ті, час становлення доньки та руйнування особистості матері: радянська система катком пройшлася по її родині, тож жінка так зненавиділа окупаційний режим, що відмовилася годувати новонароджену доньку отруєним гіркотою молоком.

Героїні в творі – безіменні, адже важливими для читацького сприйняття є лише стосунки, які розвиваються між донькою та матір’ю, емоції, які вони виявляють одна до одної, життя, яке їм судилося і в якому хтось із них виживає, а хтось ні.

Донька – дівчина шкільного віку, народилася позашлюбною, матір не годувала її грудним молоком, аби «не всмоктала разом із ним ту нечисть», яку мала в собі; дівчинку здебільшого виховує материна матір. 

Матір – обдарована лікарка, живе наукою і мріє розвивати медицину (як от новітню на той час технологію штучного запліднення), але система, котру жінка відкрито ненавидить, виганяє її з «наукового раю» й відправляє у закинуту сільську поліклініку.

Материна матір – третя з жінок, яка відіграє не малу роль в житті обох головних героїнь (зокрема, віддано обох любить), однак письменниця ні разу не використовує слова «бабуся», чим наголошує на стосунках «матір-донька» й відтворює ставлення трьох поколінь жінок до радянської окупації Латвії. 

Для прикладу, слова доньки: «…мати розповідала про дивні речі, про які мені ніхто ніколи не розказував. Вона казала, що колись ми були вільними. Вільними? Я не розуміла від чого. У нас була своя власна держава. Але в нас уже є держава, казала я, – Радянський Союз. А була тільки Латвія, сказала мати, і на її обличчі з’явилась та зловісна гримаса, якої я колись так боялась. Була тільки Латвія, повторила вона, а тепер – російські воші, які не живуть у себе на батьківщині, а лізуть до нас».

Слова матері: «Після батькової смерті (повернувшись із сибірського заслання він помер у забутті як «ворог народу», – Ж.К.) в мене потроху, але неминуче росте ненависть до існуючого ладу і до моєї матері. Залякана й гнана через свою біографію, вона кожного ранку нагадує мені, щоб я старанно засвоювала все, чому навчають у школі… Мою матір захищав надійний тил у вигляді вітчима – у Велику Вітчизняну війну він воював в армії-переможниці, що перефарбувало в червоний колір інше минуле – його службу в охороні президента незалежної Латвії та добровільний вступ його брата до лав німецької армії. Брат проти брата – кривавий танок історії». 

А материна матір примудряється «нести прапори на демонстраціях у травні й листопаді, славити найсильнішу в світі Червону армію, революцію і комунізм, а вдома на кухні вимивати все те чарчиною, класти на себе хрест і чекати англійської армії, яка ввійде через Болдераю і звільнить Латвію від російського чобота». 

За сюжетом, після вигнання з ленінградського наукового інституту матір забирає в село доньку, яку досі виховували «старі батьки». Через цілковиту зайнятість на роботі (жінки звідусіль ідуть до нової лікарки-гінекологині, аби допомогла завагітніти чи й позбутися небажаного плоду), затяжну депресію й суїцидальні нахили дев’ятирічна донька фактично стає матір’ю для своєї матері. Досі міська дівчинка вчиться топити піч, готувати на плиті, носить воду з колодязя, пере, прибирає й час від часу рятує депресивну матір від самогубств. Краплину радості дівчинці додають поїздки на вихідних до «старих батьків», яких вона любить «найбільше на світі». А так її дні проминають у спогляданні материної туги в клубах густого сигаретного диму та з чашками недопитої кави.

З роками спілкування між матір’ю та донькою поліпшується, вони стають ближчими одна з одною, кожна, як уміє, виявляє свою любов, однак одержимість через поневолення й прагнення свободи бере над матір’ю гору. Тим часом донька теж неодноразово стикається із «особливостями» тоталітарного режиму: у сільській школі її змушують пити молоко, на яке дівчина має алергію, а через «неблагонадійну» матір її допитує й залякує агент КДБ. У старших класах, вже у Ризі, коли дівчина захоплюється позакласними уроками вчителя Блумса, який розповідає учням про латиських поетів, чия творчість у школі заборонена (і яка пробуджує від «темряви»), вона змушена видати Блумса КДБ через погрозу «зіпсувати собі життя на всі часи». Благо, часи надходили інші…

До речі, згадуючи зустріч із кадебістом, який колись дійсно її допитував, Нора Ікстена зазначає, що добре його знає, він і досі працює в системі латиського правосуддя. А теж реальний вчитель Блумс, прочитавши роман «Молоко матері», написав письменниці листа, в якому зазначив, що «вперше відчуває себе повністю реабілітованим».

«Молоко матері» – роман сумний, меланхолійний, подекуди некомфортний, навіть чорно-білий. У ньому багато розпачу, зневіри і болю. Читається він повільно через здебільшого короткі, іноді навмисне надламані речення. (А Нора Ікстена – талановита стилістка, як завважують критики). Героїня матері, лікарки, поцілованої Богом (чи, може, дияволом, як припускає дехто з читачів), викликає бурхливі й суперечливі емоції: іноді захопливі, а іноді й осудливі: вона допомагала тисячам пацієнток, але не спромоглася врятувати себе. Натомість серце доньки від початку горіло незгасимою любов’ю до матері і цей хоч маленький, як у воскової свічки, але живий вогонь, освічує розповідь до самого кінця.

Щоправда, чи не йдеться про любов до доньки і матері, яка свідомо позбавила дитину грудного молока (від якого залежить, як розвиватиметься життя дитини), сподіваючись тим самим захистити її від успадкування власного болю і відчаю?  

У творчому доробку Нори Ікстени близько три десятка книжок, більшість із них перекладені закордоном. Роман «Молоко матері», який у Латвії вийшов 2015 року, протягом двох перших років перевидавався десять разів загальним накладом 25 тисяч примірників – для країни з двомільйонним населенням це безумовний бестселер. Книжка побачила світ у перекладі багатьма мовами світу: англійською, італійською, німецькою, грецькою, македонською, албанською, угорською, литовською, норвезькою, українською, японською та іншими. За цей твір письменниця удостоєна престижних міжнародних нагород. У Латвії за мотивами роману знімають художній фільм. 

Така популярність – не дивна, адже твір порушує важливу для постсоціалістичних країн тему, – осмислення радянської окупації та її трагічних наслідків на цілі покоління людей. В одному з інтерв’ю письменниця зізнається: коли презентувала роман у Британії, пересвідчилася, що там зовсім мало знають, як жилося людям за залізною завісою. Мовляв, весь світ знає, що таке Голокост, але те, що Сталін зробив із народами СРСР, як і раніше, в світі невідомо. У результаті британська газета «The Guardian» про «Молоко матері» пише: «Сильний виклик епосі, яка зараз здається майже неймовірною, але здатна повторитися, якщо Європа не зможе захистити свободу своїх народів, що з таким трудом їм дісталася, робить роман цінним і навіть значним». Торік книжка «взяла штормом» Швецію, а тепер – у топах продажів і в Норвегії.

Цьогоріч у квітні Нора Ікстена мала приїхати до Києва на Книжковий Арсенал, планувалися зустрічі з нею у Вінниці та Одесі. Через пандемію тур відклали. Але книжка є і її можна прочитати, незалежно від карантину.