Re:цензії

Розгадати задум Творця

Тетяна Терен. Сотворіння світу. Сім днів із Тарасом Прохаськом». – Київ: Пабулум, 2020

Тетяна Терен – журналістка й літературознавиця, виконавча директорка Українського ПЕН, широко відома як кураторка книжкових проектів і літературних заходів, а найбільше, певно, – як авторка «RECвізитів», антології інтерв’ю (у трьох книгах) із провідними українськими письменниками.  

У книзі «Сотворіння світу. Сім днів із Тарасом Прохаськом», наймасштабнішим (на 360 з гаком сторінок) зі своїх інтерв’ю вона разом із автором одного із найзнаковіших романів сучасної української літератури «Непро́сті» Тарасом Прохаськом намагаються осягнути задум Творця. Через філософію Книги Буття співавтори «Сотворіння світу» трактують не лише старозавітний символізм, але й виводять на яв процес творення літературних світів об’єктом інтерв’ю – Прохаськом, а також його розуміння матеріального світу, що власне, й викликає живий читацький інтерес. Інтерв’ю тривало сім днів, відповідно до описаної в Біблії хронології творення світу, впродовж яких співбесідники мандрували від глобальних смислів – Господніх – до локальних – Тарасових.

У передмові авторка каже, що «Сотворіння світу» – продукт двох деміургів: Івано-Франківська і Тараса Прохаська як літературного явища, сформованого цим містом. Однак Тетяна Терен скромно мовчить про те, що насправді вона – головний режисер цього «семиденного Акту Творення».

Хоча друковане інтерв’ю унеможливлює сенсорне сприйняття поданої  інформації, буквально з перших сторінок Т. Терен організовує читачеві сеанс телепортації: бере за барки й переставляє зі зручного дивана, наприклад у київській квартирі, у середмістя Франківська зразка червня 2018 року. І він, читач, уже навіч бачить тамтешні площі, сквери, внутрішні двори, вітається із зустрічними людьми, пітніє від сонця чи кулиться від дощу – такі реальні відчуття співприсутності викликає композиція книжки. Власне, починається вона прямою мовою об’єкта інтерв’ю. Між його репліками – авторські коментарі, що поглиблюють сказане: Тарасові реакції на зовнішні подразники, на поведінку сина Луки, буття міста. Подекуди  коментарі Терен вмонтовані просто у Прохаськові висловлювання: «…Зараз Луці вдома дозволяють щось подерти, підняти з підлоги, але надворі я йому забороняю то робити – і як пояснити, чому так? (Тарас забирає в Луки брудну пластянку з-під кави і каже: «Мікроби»! – хлопчик починає плакати)». Крім того, журналістка дбайливо доносить до читача фонетичні особливості Прохаськового мовлення, зберігши такі слова, як-от: «проблєма», «всьо», «підозріваю», «фільозоф» та ін. Завдяки подібним прийомам цей науково-популярний, як зазначено у вихідних даних, текст максимально наближається до художнього.

Хоча інтерв’ю – жанр діалогічний, структурно ця книжка подекуди нагадує монолог, бо замість питань – розповідні речення. Тетяна зчаста підхоплює думку Тараса, доповнює її, чи натякає на щось дотичне, таким чином скеровуючи розмову в певне русло, і Тарас продовжує говорити, ні на що не відволікаючись. Виговорюється до решти. Хоча, у випадку з Прохаськом, це навряд чи можливо, він – той іще баїльник. Легко орієнтується і має відповіді на філософські, екзистенційні, історичні, економічні, політичні питання. Що й казати про фізику, біологію чи генетику? Узагалі, інтерв’юерка й інтерв’юйований – рівновеликі особистості, і «Сотворіння світу» є прикладом інтелектуального продукту, створеного ними на паритетних засадах.  

Крім того, Т. Терен виконує психотерапевтичну роль, спонукаючи Т. Прохаська до ментального оголення. Він не лише презентує себе читачеві як письменника, а й, видається, самоідентифікується в процесі бесіди. «…часом питання журналіста відкривають в мені якісь такі корки, про які би я сам ніколи не згадав… Я би просто сам, сидячи над аркушем паперу, не згадав би самого себе». Іноді Тарасова відвертість виходить поза рамки публічної бесіди, бо він мовби зізнається у гріхах: «А взагалі, мені здається, що я перестав бути цікавим, що я здитинів, що я не маю що сказати і написати». Ця теза за сім днів звучатиме неодноразово. І я як потенційна Тарасова читачка, а по правді, найпалкіша шанувальниця, бо він для мене є автором №1 усіх часів і народів, не хочу чути/читати таких зізнань. Я злощуся: «Чоловіче добрий, думаю собі, збудься вже тих сумнівів, самопливу, прокрастинації, інших стримувальних факторів і причин, сядь і пиши! Бо так, як ти, ніхто того не зробить!»  

Власне, четвертий день цієї розмови, що в книжці іменується розділом «Творчість», підтверджує той факт, що в белетристиці Прохасько – містифікатор. Я щонайменше тричі читала «Непро́стих», щоразу відкриваючи для себе нові сенси і навіть сюжетні ходи. І всі ті рази було так, що якесь речення чи абзац перечитувала по кілька разів. Не тому, що не розуміла, про що йдеться. А тому, що не могла збагнути: як? як він то робить?! Та унікальна Прохаськова здатність укладати слова в речення, на позір просто сконструйовані, наділяючи їх як прямим, так і переносним значенням, з кодуванням і нашаруванням смислів не надається до розуміння. І в принципі Тарас підтверджує, що пишучи, найбільше переймається «будуванням ландшафту» і  конструюванням речень, він зізнається: «…мова теж є моїм героєм». Важить, не що він розказує, а як: «…почавши писати, зрозумів, що все ж таки є прихильником літературної гри. Тобто мене більше цікавить штука – як це зробити, як це написати, як створити додаткову річ, а не передати то, що є насправді, чи то, що я думаю і переживаю» / «Насправді та краса, яка в моєму розумінні виникає в тексті і з тексту, для мене важливіша, ніж правдива краса, перенесена з реальності у книжку» / «На кожному кроці є дуже багато пил і сокир, тому я маю право не робити так, як передбачено, а робити по-своєму». Як би ми не любили читати Тарасову публіцистику, чи слухати усні виступи – то таки не література. Тому не можу погодитися з Прохаськовою тезою про «філософію прози, яка необов’язково закінчується опублікованими текстами: про прозове ставлення до життя і про бачення літератури у всьому», бо хочу не просто знати, що він уміє бачити літературу довкола, а хочу дивитися на довколишню дійсність крізь його оптику. Саме в цьому – мій і, переконана, тисяч інших людей, читацький інтерес.  

Т. Терен зізнається, що в процесі цих семиденних розмов їй неодноразово доводилося відхилятися від наперед продуманого плану, однак у висліді ми отримали якнайповніший Прохаськів портрет. Дозволю собі не погодитися. У переважній більшості Терен-журналістці легко вдається витягнути відповіді на свої, часом незручні, питання. І навіть якщо не виходить із першої спроби, Тетяна знаходить окружний шлях: переформульовує чи уточнює і таки досягає результату. Однак одне питання таки зостається без відповіді: то хто ж та Анна? Анна, що дала ім’я всім жіночим образам у Тарасових текстах, Анна, яка існувала чи й існує насправді, очевидно, багато важила чи справляла вплив на формування Прохаська-людини, -чоловіка, -письменника, про яку однак говорити публічно він відмовляється. Так і каже: «Я не можу її назвати». І тут Тетяна складає зброю: не намагається вивідати правду в інший спосіб.

Прикро. Не знаю, що змінилося б, якби ми таки дізналися, що це за жінка? Глобально, певно, нічого. Але як читачці мені хочеться збагнути феномен Тарасової Анни. Журналісти мають різні інструменти, щоб вивести правду на яв. Ясно, що подекуди інтерв’ю як методу збору інформації може бути замало. І якби питання стало руба, то Т. Терен, певно, могла б провести ціле журналістське розслідування і таки знайти відповідь на це, тепер уже сакраментальне питання. Та, очевидно, в цьому випадку людське переважило над професійним, і Тетяна чемно зупинилася перед Тарасовими особистими кордонами. Зоставивши читача спраглим.  

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери