Re: цензії

Класики "під мікроскопом". Суспільство "у розрізі"
17.10.2020|Роман Ткаченко, Київ
Максими Юрія Камаєва
16.10.2020|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Розмисли про нові книжки Богдана Дячишина
Без мундиру
12.10.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Роман «Картка Марії» з небесної книжкової полички : у точці перетину Світла
06.10.2020|Ігор Зіньчук
Світло любові
06.10.2020|Дмитро Дроздовський
«цілуватися словами як із птахом вільний птах»
05.10.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Писати для дітей – праця, яка потребує особливого стану душі
02.10.2020|Микола Калюжний, Київ
Паралелі збігаються
30.09.2020|Ніна Овсієнко
Книжка гумору Ніни Корець

Re:цензії

11.07.2020|04:42|Євген Баран

„Ми так щиро трудились на рідному полі…“

ЛИСТИ ГАННИ БАРВІНОК ДО ІЛЛІ ШРАГА. Том 1 / Упорядник та редактор Галина Степанець; Передмова Тамара Демченко. Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. Коцюбинського. 2019. - 444 с.

Стоїмо над гробом культу епістольоґрафії, хоча й не над гробом епістольоґрафічного мистецтва…“, - писала Стефанія Скварчинська в 1937 році в своїй вже класичній праці «Теорія листа». Пройшло якихось 83 роки, лист стає історією, а вивчення листа лишень розпочинаємо. Чому так сталося і чому так склалося, - пояснити можна, але в жодному разі таке пояснення не закцентує найголовніше: традиційний лист помер, хай живе історія листування. Відмінність жанру Листа від инчих літературних жанрів є дуже проста: „Епопея незаписана, епопея виголошена тільки устами рапсодів залишається епопеєю; ненаписаний лист не є листом“ (Стефанія Скварчинська). І ще одна класична вимога жанру: він вимагає розгляду життєвих стосунків двох осіб.

Моя література в моїх листах“, - говорив Василь Стефаник своїм синам. „Було і я кажу своїй дружині, щоб писав свою автобіографію. «Письма мої усе їм роскажуть»“, - це вже Панька Куліш відповідав дружині своїй Олександрі Білозерській (літературний псевдонім Ганна Барвінок).

Наприкінці 2019 року Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М.Коцюбинського, який очолює правнук письменника Ігор Коцюбинський, видав Перший том, із запланованих Чотирьох, листів Ганни Барвінок (1828-1911) до Іллі Шрага (1847-1919) – юриста, одного із чільних діячів українського національно-визвольного руху початку ХХ ст. Це не перша публікація чернігівців такого типу. На початку ХХІ-го століття цей же музей підготував і видав Чотири томи листів до Михайла Коцюбинського (2002-2003).

У передмові Тамара Демченко дуже детально зупиняється на історії листування, яке охоплює 1897-1911 роки, у фондах музею збережені 442 листи, а в перший том увійшло 103 листи, які охоплюють період з кінця грудня 1897 року до кінця грудня 1900 року. Вона ж окреслила тематичні блоки листів (про Панька Куліша; про Україну і Тараса Шевченка; стосунки Ганни Барвінок і Панька Куліша з инчими літераторами; родинне оточення подружжя – родинний клан Білозерських насамперед; у Михайла і Мотрони Білозерських було шестеро синів і три доньки; одним зі шваґрів Панька Куліша був Матвій Номис, а небога Ганни Барвінок Надія М. Кибальчич, та онуки її сестер Надії і Любові,  також стали українськими письменницями – Надія К. Кибальчич і Любов Яновська; стосунки з людьми з Чернігівщини й Борзенщини; мовне багатство листів). Ще є окреслений тематичний блок листів, в яких ідеться про представників російської культури (В. Шенрок, князь М. Шаховський, І. Аксаков та ин.); стосунки з людьми, причетними до видання Святого Письма (насамперед, І. Пулюй) і тими, хто популяризував ім’я Панька Куліша (Б.Грінченко, О. Маковей та ин.).

Словом, - це великий пласт української історії, починаючи від 40-х років ХІХ століття і закінчуючи початком ХХ-го, відтворений у листах Ганни Барвінок. До кожного з листів подаються Коментарі, досить ґрунтовні, фахові, в яких розширюється поле подієве, інформативне. Так розумію, що автором цих коментарів є Галина Степанець, яка почала вивчати листування Ганни Барвінок із Іллею Шрагою з 2013 року, - за що їй низький уклін і пошана. Там тільки деякі коментарі неконкретизовані, але, принаймні, ця приміткова база є доброю основою для подальших уточнень і дослідницьких пошуків. Не кажучи про те, що самі коментарі можуть скласти основу художньої інтерпретації подій.

Я не буду повторювати сказане Тамарою Демченко, але деякі моменти уточню. Власне, уточню те, що привернуло мою увагу і як дослідника літератури, і як літератора, який кохається в подібних літературних сюжетах.

Олександра Білозерська, чия прапрабабуся була донькою Павла Полуботка [одна зі стійких легенд роду Білозерських, принаймні, в 1908 році письменниця міркувала про те, як би вона використала спадок свого славного предка: „Я у Чернігові університет збудовала, а сестра гімназію в Зарозі…“, що говорить про зовсім инчий моральний портрет українця початку ХХ століття від його візаві взірця початку ХХІ століття. Втрата моральности у чільних представників української громади, є втратою також і державницької перспективи. Це така аксіома, яку добре розуміли окремі діячі культури і меценати (Василь Тарновський, Євген Чикаленко) більше ста років тому, і яку українські скоробагатьки забули сьогодні], яка 1847 року вийшла заміж за Панька Куліша, а через 10 років заявила про себе як українська письменниця Ганна Барвінок (псевдонім придумав Панько Куліш), після смерті Чоловіка (на старовинний лад вона називала його Дружиною) в лютому 1897 року, починає активну діяльність з популяризації творчости Панька Куліша і збереження його літературної спадщини. Найактивніше спілкування Ганна Барвінок проводила з юристом, правником Іллею Шрагом з Чернігова, який допомагав їй не тільки в правових питаннях, але й підтримував письменницю в її боротьбі з самотністю і закинутістю.

Ганна Барвінок ідеалізувала свого чоловіка, але нічого дивного в такій ідеалізації немає: „Я недостойна розвязать и ремня у ног моего мужа – так он высоко стоит в моем мнении!“ (з листа від 6 вересня 1899 року); „Се ангел небесний! не під силу людям за їм іти, не один день я єго знала“ (з листа від 28 вересня 1899 року); „Как мне писать? Скажуть: ідеалізація, панигирики. А это все так верно и чисто, как слово Христа“ (з листа від 6 лютого 1900 року); „[…] я жінка єго), я кажу і ціню єго як чужий правдивий чоловік“ (з листа від 16 січня 1900 року).

Навіть адюльтери Куліша вона сприймала як форму служіння, а не подружньої зради, в яку публічно не вірила: „А що панії і дівчата любили мою дружину, то не дивуюсь, бо вона була така принадна, розумна, речиста, красива… Я дивуюсь тільки, що не одна із тих поклонниць не завітала на могилу. Де ті українки?! […]. Вовчок мав поганий звичай. Як хто до його прийде, то одного приймає, а чоловіка свого тоді не пускає у свою хату. Бували у її і морські офіцери, і Шевченко, і дружина моя, і інши. Зараз і історія – моя ж дружина бувала частіше, бо рукописі справляла, то й вийшов поговір, на котрий ні я, ні Маркович, її чоловік, не вважали, і тепер я, прочитавши все слебезование у «Літер[атурно]-науковому віснику», пошла і вклонилась його могилі … знаю, що чистий, як голуб. Якби тінь на його пала, я зараз би його покинула. Я дивовалась, що ще українки бездушні … не любощи, а за те, що він усіх нас будив - трудився“ (з листа від 6 жовтня 1900 року).  Принаймні, вона не перебільшувала значення і ролі Панька Куліша в історії української культури. Також письменниця прагла, аби творча спадщина Куліша була надрукована в Україні: „Багато чого моя дружина надруковала за прірвою. І нема с того користі. Ні матерьяльної, ні нравственної“ (з листа від 22 червня 1898 року).

Окрема тема – стосунки Шевченка і Куліша. Ганна Барвінок не приймала тези про складні стосунки між Шевченком і Кулішем, і не вбачала жодних розходжень у них: „Шевченко до кінця життя свого бував у нас, по тричи на день заходив, у латаних чоботях, поседить – то поспіває, то посумує, як дома. Ми єго любили, шановали, і душа єго чуяла се. []. А у нас дні були назначені для гостей, то ми на вечорах у себе ставили у графинчику рюмки дві-три горілки, щоб Ш[евченко] був здоров, муза єго всегда животрепещуща, животворяща. І він був душа общества. Співав, розмовляв, а не валявся. Ми честь єго оберегали як свою. А інші по цілій бутилці ставили, бо не любили, не чтили єго так вірно, як ми. Ми на єго дивились як на божество, а не так, як на потіху“ (з листа від 11 грудня 1898 року). Причину ранньої смерти Шевченка Ганна Барвінок пояснювала по-жіночому просто: „[…] він так рано умер, а гуртом не догледіли: із лишок водки, безсонні ночі та 1847 і одняли у нас Шевч[енка]…“ (з листа від 19 грудня 1898 року).

До свого листування Ганна Барвінок ставилася самокритично: „Я не умію писати листів конкретно – то, що можна написати у двох словах (як моя дружина), то я тягну-тягну“ (з листа від 22 грудня 1898 року); „Надо иметь навык обращаться с бумагами, с словом. Я после смерти мужа стала корреспондировать с чужими людьми, а то я писала только к родным“ (з листа від 6 вересня 1899 року); „Вы видите по письмам моим, что я не могу сложить их логично. Сумбур в голове и непривычка. Часто письмо даже не перечитано и переписать некогда“ (з листа від 6 вересня 1899 року).

Так само самокритично вона ставилася до своїх творчих потуг: „Не знаю, що я за прозаїк? що мене так довго держить на світі?! Якби мені сказано було б про сю катастрофу – про утрату моєї дружини – я б не повірила, що я і три дні проживу… А тільки не проза мене кріпить до якогось часу, а що се – тільки психіатри міг би пяснити, бо життє, прямо виразитися – каторжне; якби хоть средства, то хоч би куди повіялась на якийсь час, а то по году, по полугоду нікуди, опріч святої могили. Так що ні воздуху, ні моціону не маю“ (з листа від 17 лютого 1900 року); „Казала ж Гоголя сестра д[обродію] Шенроку, що яка буває помилка у людей: от знають, каже,   брата мого і такого, і сякого, і освіченого і думають, що і сестри таки ж єго повинні бути. То те саме і про мене, може, хто думає, що і я з неба звізди здимаю – і речиста, а я жила анахоретом і тепер одна прожила три роки і 8 місяців, то забула, як і привітати добрих людей“ (з листа від 6 жовтня 1900 року); „Ви забуваєте, яка давня Г[анна] Барв[інок], їй уже 70 літ. Древня. Підсліпувата, недочуває … підтоптана. А зробила мало!“ (з листа від 16 листопада 1900 року).

Ще одна наскрізна тема листування – самотність Ганни Барвінок: „Я сама собі серед миру… Вийду з пустої хати одна з тягарем і ввійду теж. Ніхто до мене не оберниця з словом. Я очутилась серед Божого миру, як човник без демена, без веселка. Я буваю неділь по дві і по три одна-однусінька, опріч усього і страх за все…“ (з листа від 4 листопада 1899 року); „Удвох так-сяк жилося, а самій невмоготу – таке анахаретство“ (з листа від 23 квітня 1900 року); „Сидячи года в одиночестві, скоро  усе забуду“ (з листа від  27 квітня 1900 року); „Я знаю, як удови живуть! Да вони мені не в примір. Моє діло – стол і переписка для видань (рукописей моєї дружини і одписка добрим землякам, а коли що можно, то і зроблю). Я для сього хохяйство покинула – нема часу. Чуть-чуть держицьця!.. Борзенці і траву, і овес – усе повиїдали- повибивали. Опріч того, як одна живу на хуторі, то і трох слуг держу, і сама їх охраняю і вночі. А вони безпечне усю ніч сплять“ (з листа від 20 вересня 1900 року).

В окремих листах говорить Ганна Барвінок про стан і перспективи української мови. Звичайно, що її оцінки вирізняються світоглядною твердістю і стратегічною переконаністю: „Іде пря про наше наречіє. Се ж Ів[ан] Аксаков казав, що у нас і через 100 літ іще не буде ні одна книжка научна на нашій мові написана – се, мовляв, язик мужичий, а не просвічений, а і помилився дуже: далеко до ста літ, і уже Бібл[ія] – фундамент всякого язика, Шекспирови твори, Байрон – драми на українській мові, - хиба ж там ума нема. Там повен лексикон слов можно набрать, тепер і ми люде – такий стовб научних творів! а своїх оригінальних скілько драм, да ще „Магомет і Хадиза“, „Маруся Богуславка“, „Чайльд-Гарольд“, „Позичена кобза“ із лучних іностранних поетів і пр[очее], і пр[очее]. Можно гордовито виcтупить. Се не то, як перше було, - пісеньки, оповіданнячка, а се ж великий стяг – і великих творів…“ (з листа від 10 січня 1898 року);

"Наш язик сильний, прорічестий. Хоч лає, хоч жалує - дивна мова! Мова Христа!" (з листа від 18 квітня 1899 року).Звичайно, що ці листи є цікавими не тільки як архівне джерело, але цілком їх варто трактувати як „епістолярний роман“, про що пише Тамара Демченко в передмові: „Епістолярний роман не в розумінні «любовний» а епістолярний роман в розумінні «жанр» - роман у формі листів, який пише Ганна Барвінок“. Фактично, Тамара Демченко проговорила те, що давно вже назріло: друкування українського письменницького епістолярію як нового жанру документального літератури. Такий підхід до листування зміщує акценти сприйняття й самої постаті Ганни Барвінок. Виводить її з Тіні свого Чоловіка у простір Великої Літератури. Це мало колись статися.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери