Ось герой у комп’ютерній грі телепортується, здійснює стрибок та переворот, що доступні хіба що переможцю Олімпійських ігор за кілька десятків років, а ось він біжить на очах у ворога, але його ніхто не бачить. Це сприймається як даність. Та не в цьому сутність гри. Це декорації.

То що є головним?

Куди біжить? Кого рятує? Чи встигає обійти перешкоди, чи доведеться знову проходити всю гру?

Щоправда, перешкоди вже не будуть несподіванкою. Ти вже знатимеш, що за чим іде та в якій комбінації. Будеш відпрацьовувати проходження героя.

Але в житті «тут і зараз» це відпрацювання відсутнє. Ні, звісно, музикант відпрацьовує звучання, спортсмен – рух. Та в житті «тут і зараз» відпрацьовується не тільки рух чи звучання, але й настрій, рішучість, проявляється сила духу, ну або слабкість, якщо вирішив «Все! Досить! Хай буде, що буде! Не треба кращого, і це гаразд».

Так ось, збірка оповідань від літспільноти «Екзистенц_і_я» під назвою «Один літній день» – це зріз сучасності з різними типами відпрацювання проходження героя. У кожному оповіданні є герой, якому притаманний власний тип проходження крізь текст. З його ставленням до життя, зі ставленням оточення до нього за замовчанням, з його відношенням до себе, з його впевненістю чи нерішучістю, з його радощами та глюками.

Автори «Екзистенції» – це сучасна «братія, яка пише». Яка вона? Хто вони? Про що пишуть? Звісно, про себе. Письменник, хоч би про кого він писав, говорить про себе, про те, який він саме цієї миті, саме тут і зараз. Хоча, мабуть, для письменника «тут і зараз» не надто варіативні, тому що від почерку та посмаку не втечеш, та у кожного автора вони унікальні.

І в цьому величезна цінність «Екзистенції». Це сучасність. З усіма зовнішніми впливами, свідомими та несвідомими. Ось мені подобається так, і я докладу зусиль, аби зробити так само. Зроблю схоже. Якщо є слух, можна наспівати улюблену мелодію. А я хочу розповісти історію. Та розповім її як вмію, як мені розповідали інші історії. Звісно, цю історію можна було би презентувати іншими словами та з іншими штрихами, нюансами, а отже, і висновками. Але автор готовий її розповісти саме так, щоб охопити все, що витає у повітрі, яким він дихає, і часто навіть не підозрює про це. В кожному оповіданні – портрет автора. Це «Екзистенція».

Найцікавіше у цьому світі – сучасники.

З великим задоволенням прочитала всі оповідання, одне за одним, увібрала як цілющу вологу. І залишилася задоволена. Ця збірка має чудовий післясмак.

Мої враження.

Діпейн. Прекрасне світле есе про життя. Співаю про те, що бачу, танцюю те, що чую. І в кожній миті життя є найвищий сенс. Кожна зустріч каже про щось, відповідає на твої особисті запитання, стверджує твою точку зору, а якщо ти готовий – змінює її. Це все пов’язано. Напевне, саме про це есе можна сказати, що ми не відлиті з бронзи.

Світлана Білоусова. Кому не доводилося лікувати душевні негаразди дорогою. Зустрічами з незнайомцями. Чудові ліки – дорога. І що може бути кращим за розмову з випадковим попутником у поїзді? Чи то ти почуєш від співбесідника чи з випадкової розмови слово, що потрібне саме зараз, чи ти розповіси свою історію так, як не звикла розповідати, ніби ти інша людина та не зобов’язана відповідати чиїмось уявленням. Та й просто реальні перешкоди у вигляді ночі, що насувається, женуть непрохані думки.

Лариса Дубас. Питання відсікання зайвого. Зазвичай, їм просто не приділяєш уваги, але в оповіданні переймаєшся їхньою важливістю. Власне, і в квартирі часто шкода дещо викинути, з тих речей, що просто лежать мертвим вантажем. Тут би набратися духу та віднести на смітник прекрасні речі, що можуть знадобитися, але чомусь так і не знадобляються, рік у рік. У моральному сенсі це ще складніше. Як викинути все зайве та при цьому не деградувати? А може, навпаки, це прогрес – позбавлення від цих надмірностей? А може, знадобиться? Гарна відповідь у авторки в третій частині оповідання – створюй своє, хай і просте чи примітивне. Це лише на першому етапі. Все можна вплести у власну теорію, підтвердити власні погляди. Головне, щоб вони з’явилися. А виникають власні погляди, коли ти створюєш своє. І взагалі людина щаслива лише, коли вона творить.

Іван Іщенко. Цілий шматок життя в дивовижно яскравому та химерному відображенні у кривому дзеркалі. Життя вибило з накатаної колії, прагнення до неї повернутися не увінчалися успіхом. Але життя може бути чудовим у будь-якому місці! Там, де ти, там і твоє життя. Живи та радій, навіщо повсякчас ганятися за примарами!

Юлія Шекет. Дуже багатий та суперечливий світ. Світ, який не на твоєму боці. В котрому глибина сприймається як дно, а ти сам – як чужорідне тіло у цьому світі, і замикаючись в собі і не впускаючи в себе чужий світ, відгороджуєшся від нього, ворожого, все-таки намагаєшся розібратися в ньому, чи то в собі. Співробітники вирішили, що це вигорання.

Любов Базь. Розповідь випускниці. Коли закінчення престижного навчального закладу не стало пропуском до світу прекрасних людей та ідей, а перетворилося на головний біль з влаштуванням на роботу та зустріччю з зубожілими соціальними службами. Розумне, добре, вічне не пов’язані із забезпеченим майбутнім. Щоб їх зв’язати, доведеться поборотися.

Даніель Свідерський. Чудова розповідь з доброї казки. Гарно, коли тебе оточують такі чуйні люди. Адже вони до всіх чуйні, не тільки один до одного та до песика. Хочу таку нескінченну казку. Ще хочу точно знати, що їх ніхто не образить і вони завжди зможуть себе захистити, і що мають багатьох друзів.

Слава Сергійчук. Сюр. Але прикольний. Типу «бьют волны, а мне не больно, а мне не больно, а мне прикольно». Як персонаж комп’ютерної гри. Несприйнятливий до болю та рефлексії. Стійкий олов’яний солдатик на шляху до усвідомлення свободи як щастя.

Олеся Потаржевська. В одному оповіданні тривоги чотирьох людей. Саме вони під уявною парасолькою. Це чотири маленькі історії, і читати їх краще не впереміш, а одна за одною. Насолоджуватися яскравими образами. Дівчинка-політ, що розчиняється в їзді на роликах; хлопець, що рідко спілкується з дідусем; закоханий, який намагається подовжити ілюзії коханої дівчини; та жінка, у якої на душі скребе, мов кішка лапою. Чи варто ховатися під парасолькою від тривог? Адже тоді й веселку-радість не побачиш.

Вікторія Крижанівська. Дуже шкода дівчинку Орфею, котра не гратиме, а тільки навчатиметься, бо мама не дозволяє радіти. Навіщо тоді жити? Сенс життя – у тому, щоб йому радіти, якщо це не шкодить оточенню, та допомагати радіти іншим. Чи хоча б не заважати… Сміх теж так вирішив й оселився у дівчинці.

Віталій Ніщименко. Мандри автостопом з другом. Така собі лотерея. З ким випаде. Випав неприємний тип. Перевиховати б! Схоже, щось з цього вийшло.

Наталія Степанчук. Оповідання про дискомфорт з людьми. Хоч як дивно, але схоже, що всі проходять цей етап. Коли це розумієш, все здається не таким жахливим: ти така не сама. Це нормально. Але найкраще в житті теж пов’язане із людьми. І воно обов’язково відбувається!

Любов Єремічева. Красива розповідь про бесіду двох подружок. Двох майже незнайомих, та завжди знайомих подружок. Про нього. Завжди та всім відомого. Розмова подружок про нього – це вічна тема.

Переклад з російської: Катерина Холод