У цій книжці вся душа львівської поетеси Надії Бойко, її збагачений життям світогляд. Невеличка за обсягом, але неосяжна у часовому вимірі. В основі віршована поема «Маруся», присвячена (цитую) «Світлій пам’яті моєї мами – Марії Галущак-Метанчук». Авторка так майстерно і з любов’ю виписала-змалювала увесь життєвий шлях рідної матері (від з’яви на світ і до останнього подиху), що коли я читала, то іноді  здавалось, ніби бачу перед очима передусім свою рідну матусю. Навіть піймала себе на думці: «Звідкіля авторка знає про неї такі деталі»… Отже перед нами Ода-Славень українській жінці-матері: з її великою самопожертвою і любов’ю до довколишнього світу, відданістю, невсипучою працелюбністю. «О славна жінко, ти – творець краси!/ В тобі – і дух землі, і велич краю./ Тобі так личить стрій оцей (носи!):/ І вишиванка, й хустка, і коралі./ Ти – Берегиня роду! Бережеш/ Те найцінніше, що у нас віками./ В тобі тепла і мудрості – без меж./ Ти – наречена! Ти – дружина й мама!». На наших матерях – ті, що були, ті, що є і ті, що будуть, тримається світ добра і доброти, щедрості, віри, любові, надії. Бо дарувати життя – це велика милість від Бога. 

Усвідомлено проживати крізь віддалений час і через Слово втрату найдорожчих у житті людей – це ментально болісний процес, який викликає в душі катарсис. Добра і щемна поезія, а такою вона і є у згаданій книжці – це світле очищення, подароване нам усім, яке спонукає до своєрідної трансформації поглядів на певні обставини у житті, іноді – й цілого світобачення. Поема починається з прологу – шляху додому. До того осиротілого дому, де «Лиш додались нові глибокі шрами./ Ніхто не стріне, знаю, й поготів/ Не запита, якими я вітрами». У кожної людини настають у житті такі миті (закон світобудови), коли доводиться їх проживати і починати новий відлік земного часу, з новим усвідомленням буття. Все, як у тій пісні: «Чому, сказати, й сам не знаю,/ Живе у серці стільки літ/ Ота стежина в нашім краю,/ Одним одна біля воріт».

Навіть у наступному розділі «Танго опалого листя» (посеред осінніх роздумів) Надія Бойко знову і знову повертається до рідного образу Матері, який відтворює сповідально-щемні пережиття  як в того, хто пише, так і в того, хто читає («Тістечка», «Літа розлуки», «День Матері»): «Наснилось все. Бо вже нема,/ Нема ні печі, ані мами./ Пектиму тістечка сама,/ Бо замело сліди снігами/», «Село… Село… Твої спливають дні,/ Такі сумні, немов свята молитва/», «А поруч з садком – смуток, тиша там…/Там вічний спокій… І туди – теж близько…/ І шлях туди багато хто здолав:/ Спочатку – Вивіз, далі – Воротиська…».  Остання фраза вражає! Поміркуйте самі. Як влучно авторка вихопила з життєвого простору усталену з давніх часів уготовлену людом фразу, яка насправді слугує готовою художньою деталлю і, водночас – розгорнутою метафорою. На перший погляд – звичні сільські назви. Одна з них назва вулиці – Вивіз, а друга – назва місцевості, де знаходиться сільський цвинтар - Воротиська.  Містичність згаданих топонімічних об’єктів криє в собі глибинні світоглядні знання: просто так назви не даються. Можливо першовитокове значення слова у даному випадку несло в собі більше позитиву, аніж зараз, але ж… світ змінюється, змінюються погляди на життя. Воротиська   –  це прообраз Небесних Воріт, куди після земного життя повертаються душі людей. Тоді чому не Ворота, а Воротиська? Тому що небесний простір – це вселенський і необ’ємний огром. Та й у «воротиськах» відлунює інше, не менш загадкове – вороття. Йти, щоб знову повернутись у пам’яті інших.

Хто з поетів не писав про осінь? Мабуть таких немає. Але у кожного з них свій неповторний її образ. Залюблена в неї й Надія Бойко. В авторки безліч поетичних рядків, присвячених цій чарівливій порі року. Однак осінь для неї не просто час творчого надиху, у першу чергу, це особливий стан душі, а саме – причетності до містерійного дива перетворення у природі, завершення своєрідного циклу переродження. В осінньому поетичному циклі багато музики. Це і «Танго опалого листя», і «Кружляє осінь в парку вальс бостон», і «… білий танець». Осінні, зимові, весняні вірші почасти «вибухають» то буянням цвіту, то дощами, буревіями, спекою. Все, як у людському житті. Емоції, емоції, емоції… У її сповідальній поезії «Що з того?» акценти на болючих темах: «Що з того, що ми молимось,/ Якщо гріх – за гріхом?/ Ми торгуємо совістю,/ Ми плюєм на закон».

Книга щедро всіяна художньо-виражальними засобами. Серед яких найбільше метафор і порівнянь. Вони сяють на сторінках діамантовими блискітками: маліє літо, гасне день,/холодні ночі б’ють на сполох; рудим припудрена бруківка; листків пожухлі телеграми; глипає сонце скоса; грудень похнюпив носа; віхоли спінений оскал, шкіриться посміхом гострим; вчора стрімко сніг, як гривня, падав; згубились весни в капосних снігах; та щороку рай бузковий кличе в юність, як тоді; суха, знекровлена трава; заберезніло; злетіла птахом не одна весна; руки-золоті; лютий на посту; цілує сонце наготу; зважнілий сад обтрушує плоди; зірчасті очі, наче льон, синіють; зима змахне крилом; сад відбуяв, сивіє пустка там, де ріс горіх… 

 Зачарована красою рідного краю, авторка непомітно для самої себе насичує іноді епітетами цілі строфи: «Весна загублена,/ Весна утрачена./ Весна розлюблена/ Чи, може, зраджена?/ Колись усміхнена,/ Тепер насуплена./ Була потрібною/ Чи все ж наступною?».     

 Про Львів. То окрема тема у творчості Надії Бойко, тим більше, що вона мешканка книжкової столиці. Тільки той, хто прикипів до старовинного міста усім серцем, може написати, що старий трамвай «загляда у вічі», а «дощ відбиває чітко такт,/Піднявши ноти на октаву», тим часом «клен дрижить і схлипує тополя», «старий, як світ, бездомний пес  – / рентген для перехожих». Пробує вона свої сили у написанні катренів. Її афористичні чотиривірші – це згусток філософських думок. Неспокійний світ потребує сьогодні саме таких лаконічних і влучних тез, адже шалений біг технічного розвою часом змушує поетів й собі бути з ним на одному щаблі, аби «достукатись» до тих, хто, віддаляючись у часі, віддаляється… від самого себе – істинного, першоджерельного, божественного. А вони (катрени) – про загальнолюдські моральні цінності: душу, добро, про любов.

Привертає увагу й перша буква назви книжки «Маруся», яка виділена іншою барвою – червоною. Це особливий акцент не лише на слово, а й на значимість його у житті авторки. Погодьтеся,  «М» – найважливіша буква у житті кожного з нас. Бо саме з неї починається звуковий дотик дитини до довколишнього світу. Через матір! Це вона стає невидимим (але яким відчутним!) рятівним і захисним місточком, коли ми з’являємось на світ, коли робимо перші кроки… і ще тисячу таких «коли». Згадуючи про материнські руки, забуваємо про материнські… коліна. А вони, за висловлюванням східного філософа Саї Бґаґавана: «Це перша школа і перший Храм для кожної людини. Мати  –це головне багатство, яким Господь обдаровує кожного. Усі повинні визнати цю Істину. Немає Божества вище матері. Тільки віддані Богові матері можуть дати своїй країні дітей, які сприятимуть її великому майбутньому. У жінках переважають такі якості, як Правдивість, Самопожертвування і Миролюбність. Завдяки цим Піднесеним якостям, жінки піклуються про Моральну чистоту і Благополуччя суспільства. Хороші матері важливіші, ніж хороші дружини. Хорошу дружину може оцінити тільки чоловік, тоді як Хорошу матір цінує уся країна». 

Надія Бойко за фахом інженер, але в душі – вічна поетка, яка повсякчас прагне високих устремлінь. Вона авторка поетичних збірок «Шлях додому», «Нерозгадана осінь», «Пегас на ковзанах». Членкиня НСПУ та УАП. Постійний творчий порив спонукає до нових пошуків, до цікавих спостережень. І це вже стиль життя.