Коли чуєш слово «танго», несамохіть уявляєш собі строгі, скуті й водночас такі щиро-пристрасні рухи танцюристів. Такими будуть, вочевидь, і вірші в новій книжці Тетяни Череп-Пероганич, що полюбилася читачам віддавна завдяки збіркам «Ідуть дощі», «Берег любові», «Осінь дорослої жінки»… Тут також у кожному творі з’являтимуться Вона й Він у найрізноманітніших іпостасях – закохані, збайдужілі, сповнені ніжності, розчарувань, жаги, спогадів – і поповнюватимуть читацьку галерею любовних історій новими сюжетами, що не забуваються.

«Найтепліша ковдра – почуття», – стверджує лірична героїня Тетяни Череп-Пероганич, ніби полемізуючи з тими, хто вимірює щастя побутовим комфортом. Поетеса створює настільки чіткі картини, що читач одразу ж опиняється на місці ліричних персонажів разом з коханою людиною: «У щастя проклали маршрут. Викликаймо таксі! На заднім сидінні цілунки, обійми, глінтвейн...», «Ти розбив моє серце... Я й не знала, що серце б’ється», «Кошенятком маленьким в обійми надійні пірнути і відчути тепло» … В її героїв кохання – це безперервна дія, рух, про що говорить строфа одного з віршів, складена повністю з дієслів, слів дії: «Танцювала, злітала, кружляла, міцніла, сподівалася, тішилась, вірила, мліла... Шаленіла, раділа, хотіла, жадала, пломеніла, хміліла, не боялась, кохала». Авторка не розкидається сентенціями, але вони, коли є, назавжди врізаються в пам’ять: «Скільки ж треба було разів впасти, щоб піднятися і нарешті піти?», «До перемоги всі шляхи ведуть», «Бо якщо любиш – гаряче не обпікає». 

Образ коханого в Тетяниних віршах філіґранно сплітається з морськими пейзажами, сніговіями, листопадами, пахощами свіжих грибів, променями кучерявого сонця в лісі, романтичними інтер’єрами – від кімнати у звичайнісінькій оселі до салону автівки. І весь цей світ – навдивовижу мобільний, живий, синестетичний.

Більшість поезій Тетяни Череп-Пероганич – про вічні цінності. Саме тому тут природно почуваються персонажі, які слухають Ліста в навушниках, ще не розуміючи, щоправда, що не зможуть бути щасливими з тими, хто задивляється на себе у вітрину (символ примітивного світовідчуття, егоїзму). Тут жінка перетворюється на віолончель, а її суперниця – на скрипку (чи, може, суперниці й немає, то все ревнощі героїні?).  Втім, хто сказав, що вічне, духовне несумісне з інстаграмом? А хто сумнівається в тому, що жовтогаряча піжамка може бути звабливою, якщо поряд – людина, з якою попереду ціле життя?.. 

Дуже добре вдається поетесі ліро-епос. Вільний вірш «Непорочні» має чітку та зрозумілу фабулу. Але ця фабула – лише один зі складників цього справді пронизливого тексту. Авторка безпомильно розгадує емоції, відтворюючи безмовні крики двох душ. «Непорочні» розповідає про наболіле, про все ще, на жаль, актуальне – війну, відшукує постаті, сховані за кадром, і виводить їх на сцену. Як і у випадку з віршем «Грибочки», де в центрі уваги – не сам герой (про нього хай краще напишуть безпосередні учасники й очевидці подій), а ті, що тут, у тилу, лишилися без нього сиротами. Зависоку ціну заплатив він за те, щоб дідусь і малий хлопчина могли збирати маслята в тихому лісі, хоч ми з вірша не знаємо достеменно – чи то був воїн, чи волонтер, чи просто випадкова жертва війни в оточеному бойовиками місті. Що ж, нехай цю загадку кожен читач розгадає для себе…

Історія жінки, яка раз у раз міняла, як зараз кажуть, аватари, а по суті – життєві ролі, аби лиш стати щасливою, має позитивне завершення. Коли тобі постійно заважають, коли тебе нищать морально й фізично, ти збираєш цей гіркий досвід, вчишся на власних спотиканнях і врешті-решт розумієш, що тобі потрібно, але такої щирої, дитинної довіри до людей ти вже не матимеш. Важко сказати, чи авторка шкодує про втрату дитинності героїні а чи радіє, що життя загартувало дівчину. Проте з упевненістю скажу: «Вона уявила себе одного разу птахою» – вірш, однозначно вартий того, щоб його прочитали, пропустили крізь себе. Особливо чоловіки. 

А ось ще одна постать, на якій схрестилися прожектори мисткині. Це, здавалося б, проста жінка, яких тисячі – ну що про неї можна такого написати? А виявляється, що ми нічого не знаємо ані про її внутрішній світ, ні про боротьбу з собою. Відоме лише незвичне ім’я – Ванесса. І перед нами відкривається її життєвий шлях, недарма ж і твір названо «Дороги», хоча тут не буде жодних мандрів – навіть до сусідньої вулички, – а тільки в часі, та й то… Тетяна Череп-Пероганич відновлює своєю творчістю біблійну справедливість: останні, непомітні, маргінальні стають першими…

Оптимізм і сила духу героїнь незнищенні. Навіть якщо дощі життя розмивають дорогу, ці міцні, незламні жінки знаходять і гумові чобітки, й рятівний плащ-дощовик, аби йти далі. Так, ця книга – про Жінку, дивне творіння Господа. Про грішну й богорівну Жінку, яка у збірці Тетяни Череп-Пероганич багатолика, але дух її – єдиний, всюдисущий, як сам Бог. І вона – сама Любов, як і Бог. Любов, яка спопеляє і зцілює душу. Любов, яка спалює листи й мости та народжує нове життя. Любов, якій не підвладний час. Її Любов…