1. Передслівні нотатки 

Здається, що вперше про поетку Роксолану Жаркову почув від головного редактора журналу «Золота пектораль» Володимира Погорецького, який із захопленням говорив про вірші молодої львів’янки. А невдовзі, коли я прочитав її добірку в черговому числі часопису, пересвідчився, що він мав рацію. Бо була у поезорядках непідробність почуттів, яка примагнічувала. «Подих – це те, що зцілює, що врятує», «Ніщо не порушить камерність зір». Причарували й епітети: «попіл німих багать», «пам´ять зап’ясть і скронь». Читачі цих нотаток можуть не погодитися з моєю увагою до неординарностей, але нічого зі собою вдіяти не можу. Міг би обґрунтувати такий свій підхід. Але не бачу потреби. Хіба не свідчать подібні чарівності про справжність індивідуалізму поезомислення? 

… Потім була зустріч з лірикою Роксолани в альманасі «М’ята», про який писав. Знову зір наткнувся на небуденні строфи. «Повітря терпке розриває тонкі сухожилля снам», «Цей травень розтягує його вени, немов канати». Пояснювати очевидне? Абсурд. Чи не варто противникам такого вибору самим помислити? 

Не треба, мабуть, дивуватися, що з нетерпінням чекав зустрічі з новою книгою авторки й невдовзі вона з’явилася в моєму домі. І втішився, коли знайшов у ній те, що пробудило жагу до заглиблення в небуденність. «Вона проказує цю весну, вимовляє так, ніби у них спільна якась хромосома чи група крові»… 

2. Тематичне розмаїття 

Напевно, не було б гріха, якби рецензент почав умовно розкладати твори на тематичні полиці. Бо в кожній поетичній книзі такий поділ існує (літературознавча наука завжди велить відшукувати мотиви громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності). Але в даному випадкові не хочу йти таким шляхом. Та не тому, що хочу вразити когось оригінальністю. «Всі мої птахи» спонукали. А точніше, зриме прагнення віршарки своє сприйняття навколишності передати через тематичне поєднання. 

Винахід? Та облиште. Сув’язь тематійного плину є характерною для лірики Наталії Білоцерківець, Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Софії Майданської, Людмили Таран. А за поетками старшого покоління упевнено ступають представниці молодшого поетичного цеху: Людмила Весела, Галина Максимів, Таня П’янкова, Оксана Сподар, Адель Станіславська. 

Але знаку рівності між двома течіями жіночої поетичної ріки не ставив би. Звісно, перші більш розкуті у своїх слововиявах, ніж попередниці. Та даються взнаки час, в якому народилися, і середовище, в котрому формувалися свідомості. А ще десь на підсвідомому рівні у слова вселилися стриманість у вияві почуттів, котру диктувала епоха, незважаючи на характери. Своєрідна червона лінія, яку ніколи й не наважаться переступити. У молодших цих часоперепон немає і вони по-своєму «відкриваються». Тобто забувають про умовності, водномить не забуваючи про жіночність світосприймання. «Знайди ту з печер, де можна молитися своєю мовою до безмеж». 

Не думаю, що ця цитата (свідчення конкретики!) дисонує із загальниковістю суджень попереднього абзацу. Вже хоча б тому, що будь-яке висновкування – результат аналізу конкретних фактів. До речі, щось подібне маємо і зараз. У віршах Роксолани Жаркової постійно натрапляю на взірці жіночої відвертості, котрі не відпускають зі свого силового поля: «Все, що я можу – просити тебе – не порань своїм гострим крилом моєї земної руки»(Відчування сили і беззахисність на абераційному вітрі? Щось таки є в цьому несподіваному поєднанні). 

Та, либонь, досить розмірковувати на цю тему. Повернімося до питання про тематійну сув’язь лірики Роксолани Жаркової. Скажімо, у вірші «Вона» існують екскурси в непросту історію рідного народу, коли російський царизм зруйнував Запорізьку Січ. І все це відбилося у люстро жіночого бачення: «і кулі б за нею мчали хортами до Хортиці». А поряд з історизмом (виявом громадянськості) крокують філософічність з богошукальними мотивами та інтимність: «А Бог посміхався, знаючи, що таку сотворив одну». Тому «якомога сильніше обійми її, Щоб на тобі лишився мій запах її самоти». Громадянськість, філософічність та інтимність химерно переплелися й у творі «Бездомна Ліз». 

Зрештою, не множитиму приклади, бо кожен може зробити це сам, перечитуючи книгу. Мене більше цікавить читання і сприймання віршотекстів зі статевої точки зору, зважаючи на те, що поетка й рецензент є представниками різних половин людства. Чесно кажучи, окремі твердження сприймаються дещо насторожено і починаєш дивуватися сміливості суджень авторки. Але до вад це не зараховую. Різностатевість сприймання. Чи, може, й різновіковість сприймання? А написано все вартим уваги вираженням, при якому необхідною даниною часу стало прагнення прийти до суті тільки через проголошення власного «я» на тлі інтимності. «І хоча це давно не в моді, кожну молитву словом «люблю» вона починає тихо»(Шукання свого регістру через специфічне бачення теми?). 

3. Знову про поєднання 

Але цього разу подивимося на сув’язь з іншої «дзвіниці». Маю на увазі наступне. Про тематійні переплетення можна ще довго балакати, піарячи авторку вдалими цитатами. Та мені більше хочеться говорити про поєднання «мешканців» книги, до яких відносимо рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила, та різнобарвність слововиявів.

Приміром, одиничність «населення» – необхідна умова існування цієї лірики: «а літо викочується стиглими кавунами», «ця осінь в тобі розпалює клена втому», «її будні заснули, як чорні бродячі коти», «ця осінь збере голубів світанковий крик», «і сиплеться із зірок запиленість самоти», «і теплою грушкою сонце падало на межу». Натрапивши на такі вдалості, все більше думаєш про зростання ролі метафори, порівняння, епітети в поезомовленні. Укупі з поєднанням різних «мешканців» в одному реченні: «у літо, що пахне мокрими ластівками, солоними чайками, абрикосами і тобою», «сонця буде багато. І груш у моїх садах», «і падали зорі. І падали сливи»(Вираження собості через ставлення до «мешканців» книги?). 

Про щось таке мислиться і тоді, коли свідомість заполонюють кольорові екстраполяції: «слова білі й легкі – павутина цукрової вати», «і яблуко в трави скотилось. Зелене», «і сонця мого овал, зім’ятий від фантазій, червоними гляне очима», «у ній хтось сідав у жовте осіннє таксі». Особливої пікантності ординарності барв додає їхнє поєднання: «Скільки зелених яблук, чорних зірок і пізніх малин», «І хтось схиляється над тобою. Будить дотиком до плеча. Чорна нитка на шиї. Червону з рукою він відрубує змахом меча», «Чорно-білі фото завжди нерізкі»…От і думай опісля цього про неіндивідуальність поезомислення, яка є такою характерною для молодих віршників.  

4. Дещо про виражальність 

Окремі аспекти висловлення думки уже зачеплено у попередньому розділі цих нотаток. Але є ще читання, котрі потребують хоча б побіжних згадок. Зосібна такими, як мені здається, слід вважати метафоричність, порівняльність та епітетність поезомислення. Їм вагомості додає звичайність слововираження, яка поєднана з вибагливою словогрою поетки. 

Спершу зосередимося на метафорах. «Мокре чоло земля витирає з дощу», «Чиїсь молитви волочать свої тіла», «Тільки осінь міста перетворить на обвуглені концтабори». Ці зблиски роздумувань свідчать про бачення реалу через ірреальність. А ще про сповідальність душі, без якої метафорика стає безглуздям. «І наші трави пізнали смутки, як першу повінь». Це колись деякі літературознавці намагалися розмежувати «метафористів» і «сповідальників», хоч вже тоді чулися голоси про неоднозначність такого поділу. А нині все виглядає ще очевидніше: метафора без сповіді душі – абсурд. Варто, очевидно, враховувати контекстовість сповіді.  

Свою чарівність носять й порівняння, котрі поділив на три частини. До першої зарахував би взірці літературного тропу, де авторка використовує сполучники на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби», «немов»: «Птахи падають в небо, наче камінчики в воду», «мені дихається нині повільніше, не так, як тоді, коли ми були пришвидшені літом риби в воді», «тулити її до щоки, ніби мокру засніжену хвою». А часто-густо авторка «забуває» про сполучники. Але порівняння нітрохи не програють від цього: «Білі метелики – паперові дрібні літаки», «Вірші – спогади з яблунь і ялівцю», «Наші голови – мікрофони Бога». Іноді ж версифікаторка вдало поєднує два типи порівнянь, про які вже йшлося: «як годинники, як ліфти – це одне і те ж», «де чийсь дзвінок – відчутний, немов поріз», «як випаде сніг – віддай найтепліше взуття»…

На фоні контекстовості виглядають ще більш виграшними й епітети, серед яких найбільше запам’яталися такі: «артерії зим», «зерна снів», «комірці дахів», «мертвий поріг», «зброя молитви», «коридори твоїх пам’ятей і судин». Цей перелік продовжують «терпкість цієї зими», «ніжність очей», «токсичність зими»… Та не тільки словосполуки позитивно діють на читацьке сприймання. Цю непросту роль на себе взяли слововияви з присмаками нелогічності та рідковживаності: «жовто-м’яка», «безвітря», «каламуття», «землестреси», «неспіловишнева»…А ще раніше ж були «жовтневочиста», «листопадовогола», «засмагливонеприступна», «ґудзинята», повторені у цій книзі.  

5. Прикінцевий розмисл  

Книга «Всі мої птахи» має два розділи: нові вірші (їх переважна більшість) і вибране з дебютної збірки «СлухаТИ – море: просто собі вір(ші)» (2015). І мимоволі виникає бажання порівняти написане. У старому доробкові – сплеск емоцій разом з учнівством. Часом хочеться більшого заглиблення у тему, хоч беруть за душу індивідуалізм мислення і щирість слова. А новий ужинок є більш виваженим. Тому й думаєш про необхідність наступного книгокроку в поезосвіт. Задля власного самоствердження й утвердження слова.