Re:цензії

31.03.2020|10:46|Богдан Дячишин, Львів

Хто з мудрим ходить, той мудрим стає*                

Микола Петренко. Наслухаючи Соломонові Приповістки. Буковинський журнал, ч. 1 (115), 2020. – С. 4–9.

 

Блажен той муж, воістину блажен,

котрий не був ні блазнем, ні вужем.

Ліна Костенко, «Давидові псалми»

 

Мудра людина, людина праці – поет осмислює істини життя, записані понад сімсот років до н. е. Високе поетичне слово життєвої мудрості поета дієве,  тож  він недаремно на 95-му році життя заохочує читачів: «Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її – й помудрій...» (Приповісті 6:6а). Древні знали, писали – нам пізнавати. Життєві дороги нищили, ламали паростки людяності, творчі задатки людини – поета Миколи Петренка, але не звалили, не озлобили, а лиш гартували його. Поет усвідомлює просту істину: сенс буття людини в «Богопізнанні», плеканні інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом:

Не зачіпай – це вічне, це святе,

Одягнене у сонцесяйні шати:

Ні, Бог не те, що знаю я, не те –

Бог те, чого мені повік не знати.

Наші знання відносні, і про Бога ми не знаємо нічого або дуже мало. З 1934 року відома теорема австрійського професора Курта Геделя про неможливість дослідити до кінця всі процеси будь-якої замкненої  системи, не вийшовши за її межі. Сьогодні ми не можемо вийти за межі нашої Сонячної системи, а Всесвіту  – й поготів, бо за його кінцем – початок. У Всесвіті – Бог, Його Дух всюди і в усьому, і ми маємо змогу  співпрацювати з Ним, користати з Його дії, якщо наші помисли не суперечать логіці буття. Бог – Абсолют, великий згусток енергії ідеального вакууму; Ним є і за Його допомогою все творить: «Він понад хаос, сяйво із пітьми, / Він пломінкий – ні сумніву, ні плями…»

«...Бо хто знаходить Мене – той знаходить життя...»**Релігія – річ соціальна. Віра – річ індивідуальна. Віра – це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити. Тому конфесії, різні релігійні общини – чисто людське, земне – не можуть наблизити людину до Бога. Віра – це дія, яка базується на знаннях, щоденній важкій праці над собою на дорозі з «особистим хрестом» на «свою Голгофу». Намагаймося пізнати Абсолют любові:

Шукаю Бога. А Його – ні краплі...

А я шукаю Бога і знайду!

.................................................

Веди мене, веди, моя дорого!

Туди, де мрійно, де не хтось, а Він!

«...А милість та – правда для тих, хто оре добро...»Поет сторінка за сторінкою перечитує «Приповісті» й тлумачить своїм словом вічні істини життя: «Шукаю Бога – як мені без Нього?» Живемо в часи-звичаї, коли духовний рівень людської цивілізації і науково-технічного прогресу – протилежні речі. Людство не розуміє того, що за все, що маємо, мусимо вести постійну духовну й фізичну боротьбу. Людське щастя здобувається важкою щоденною працею: «Хто ти – щастя? Впрягайся в хомут, / Будем разом тягнути орало». Яке глибинне розуміння сутності речей: «Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!»  (Тарас Шевченко).

Бог помагає, коли ми, власне, діємо, працюємо, докладаємо зусиль: «І не треба ніяких зітхань, / І не треба ні крихти печалі». Високе поетичне слово і повчає, і виховує читача, наділяючи його крихіткою мудрості автора.

Читаючи-перечитуючи Приповісті, поет осмислює істини життя й передає читачеві їхню сутність своїм мистецьким словом. Про багатство його духовного світу свідчать назви віршів. Ось деякі з них: «...Вірна людина багата на благословення...»;«...Путь справедливих – ухилятися від зла...»«...Хай їдять вони з плоду дороги своєї...»«...Перед славою скромність іде...»«...Як буря... то гине безбожний...»«...Не будь мудрим у власних очах...»...

З неабиякою вірогідністю наважуся стверджувати, що ні віруючі люди, ні священники достатньо не усвідомлюють глибинної суті Приповістей і основних настанов Ісуса Христа... Саме тому чи не дев’яносто відсотків тих, у кого Святе Письмо лежить на поличці, не читають його. Людина, як підстрелена качка на льоду, б’ється об нього крильми, надіючись на порятунок: ми докладаємо надлюдських зусиль, щоб добитися чогось у житті, а важливими простими та зрозумілими речами нехтуємо. Маємо великий обов’язок пізнавати, вивчати доктрини цієї книги, оскільки «Біблія і біблійна релігія є основою нашого філософствування. Західна філософія не може ігнорувати того, що ні один визначний філософ, аж до Ніцше, не філософствував без ґрунтовного знання Біблії. Ні одна книга не може замінити нам зміст Біблії» (Карл Ясперс, «Зміст і призначення історії»). Цікаві поради щодо читання Біблії дає Григорій Сковорода у своїх повчальних листах до Михайла Ковалинського: «”Світ – це загорожа для дурнів і балаган пороків”, як співає наш Палінгеній. Тому найправильнішим я вважаю здобувати друзів мертвих, тобто священні книги»; «Народ християнський споживає тіло і кров Христа, але завжди хворіє на шлунок. Народ, що шанує Христа, споживає тіло боголюдини, упивається його кров’ю, але погано перетравлює, нерозумний...»; «Знаходь годину і щоденно потроху, але обов’язково і саме щоденно, підкидай в душу, як у шлунок, слово або вислів і немов до вогню підкидай потроху поживи, щоб душа живилась і росла, а не пригнічувалась».

Усіма силами своєї душі ми бунтуємося, усвідомлюючи безсилість та розгубленість свого єства: «...чоловік – як трава дні його, немов цвіт польовий – так цвіте він...» [Псалом 102(103):15]. Водночас, до кінця не здаючи собі справу зі свого незнання й неуцтва, людина проявляє гординю й зарозумілість. Пригадую невтішну думку з роману «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко: «Мій батько ще коли казав: – Між мною і тобою буде дистанція, між тобою і твоїм сином – прірва». Що ж із нами відбувається? Чому життя і цей світ такі жорстокі? Чому збільшується незрозуміле, безглузде відчуження між поколіннями? Чому так грубо порушується четверта заповідь: «Послухай, мій сину, напучення батька свого, і не відкидай науки матері своєї» (Приповісті 1:8). І тут пам’ять перенесла блискавкою нашого дорогого поета в дитинство, часи страшного Голодомору... 

...Не відкидай науку матері своєї...

Переляк у погляді дитячім

У небесний прихисток веде:

Хто його зустріне – як не мати,

Хто його до раю поведе?

 

Так, до раю: всіх дітей – до раю!

Тільки рано, рано так чомусь...

Там я бачив кусник короваю –

Мамо, я з тобою поділюсь!..

 

Щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися. Не мало би статися! Чому ж воно сталося? Людство у своєму духовному розвитку й досі залишається дитиною, і, можливо це врятує світ, Україну. Звісно, якщо ми будемо допитливими й розумними дітьми: «Бо заповідь Божа – світильник, а наука – то світло, дорога ж життя – то навчальні картання» (Приповісті 6:23). Поезія Миколи Петренка надзвичайно актуальна і своєчасна для сьогодення «...Бо праведний сім раз впаде – та зведеться...»:

А буря, буря загула!

І є в ній жахна принада... –

Хтось вибив душу із сідла,

Вона на мерзлу землю пада.

................................................

І зводиться, і знов зліта

Шаленій бурі насупроти!..

P. S.  Микола Петренко народився 6 листопада 1925 року в сотенному місті Лохвиця Полтавської області. Автор понад 100 книг поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів.     

_________________

*Приповісті 13:20а

**Так позначені назви деяких віршів.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери