Re: цензії

Євген Баран, читаючи «Відлюдник» Менандра в перекладі Андрія Содомори, підійшов до осмислення словоблуддя сучасних філософів для філософів, для філософії з такою формулою парадигми життя: «Коли заганяєш себе у кут, де ні світла, ні просвітку, – звертайся до класики. Не зрозумієш, але, дивним чином, заспокоїть. Менандр знав. Нам пізнавати» (Євген Баран). Що тут ще скажеш? Розмислюймо... Пізнання ж реалізує думка, яка випереджає дію...

Про людину праці потрібно писати й писати, бо зроблене такими людьми завжди переважає над виявами суспільної уваги до них. Дещо написав про творчість Андрія Содомори в 2017 році**. За два роки, які минули, у видавництвах міста Львова вийшло шість книжок його оригінальної прози і поезіі, п’ять книжок перекладів з грецької і латини (всього з-під пера майстра слова і перекладу вийшло шістдесят дві книжки: тридцять вісім – переклади з грецької, латини, німецької, двадцять чотири – оригінальна проза і поезія). Ці книжки потребують окремого глибинного прочитання-перечитування, осмислення. Поезія ж Андрія Содомори – це крихти живого часу науковця, майстра слова, розмисли людини, яка дивиться на світ, явища природи, людей «З-під долоні», бачить картину й чує музику, в його текстах «Тонка настроєвість, єднання думки та образу» – здатність у малому побачити велике, зафіксувати, зупинити мить, щоб звернути увагу читача на речі, яких не зауважуємо:

Листок он дерева летить –

У сяйві зблиснув вечоровім...

Може, краса – у тім листкові?

Може, краса – це часу мить?..

Вірш «Краса», «Скельця розмальовані»

«Часу мить» – промовляє до читача, супроводжує його впродовж читання книжки: «Вцілілій миті тій нема ціни / Бо час – одлуння втрати: / він – це ми» («Поезія. Проза»). Час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає всю інформацію, яка в ньому нагромаджується. Поза розумом немає образів, не існує й часу, але є рух: «Смакуйте ж часу перелітну мить, / Хай не порожньою од нас летить...» (с. 15). Адже так легко змарнувати життя: «Як миті не вберіг, / То – п о р о ж н е ч а» (с. 68), бо «...час – це те, що в ньому». Хоча:

Вихоплює в нас час із-під руки,

Що тільки може, – все він забирає,

І речі, й пам’ять: заздрий забирає

Уже й потріпані записники (с. 73).

Але ж є миті нашого життя, які не підвладні часові й залишаються в нашій пам’яті, бо щаслива мить безмежна, і людина володіє здатністю її зберегти:

Хоч вогнище старенької хатини

Лиш тихо блима, не палахкотить,

Зате тепло від нього тут – родинне,

Зате твоя тут кожна часу мить (с. 77).

Про сутність часу хай роздумують фізики, які стверджують, що людська пам’ять фіксує рух, а не час. А ми ж у бутті вжиткуємо миті нашого життя, які спостерігаємо від сходу і до заходу сонця, і це полегшує наше розуміння навколишнього світу, не полишає нас думок про вічність у минулому й майбутньому:

Спливають дні, за ними ночі –

Невпинна часу течія, –

Та вже тоді, десь на розточчі,

Були ми, в комусь, – ти і я (с. 84).

Було й тоді вже Слово, бо «Споконвіку було Слово», в якому прихований потаємний зміст, бо ж «І сказав Бог...» – дев’ять разів сказав. Кому сказав Бог? Ми ж чорним по білому пишемо, пишем слова... Поет живе надією, що його писане слово, «крихти часу» знайдуть свого читача й житимуть у розумі серця: «В тихім відлунні хіба, в чиємусь рідному серці, / Житиме ще якийсь час – те, що кажу, що пишу (с. 98). Житиме, бо засіяне на добро слово класичної ясності плодоноситиме на рідному українському полі любов’ю, правдою, надією. А все ж... Про що ця книжка? Це погляд у духовний простір поета, людини, щоб сучасник усвідомив вагу давнини в його житті, розмисли про вічне:

Увесь пісенний Лесбос я сходив,

Не бувши там. Що вичитав – те бачив (с. 41).

Побудьте ще на світі, поскрипіть,

Пісенну нам, криничну, снуйте нить,

Додому, з чужини, щоб нас вела –

До хати, до родини, до тепла...

(Вірш «Журавлі», с.69)

Прожогом я вибігав у сонця купіль з-за порога,

Щоб накупатись у ній, – прожогом я вибігав.

.................................................................................

Та проминули роки... Не вискрипують двері уранці,

В снах хіба чую той скрип, бо проминули роки (с. 101).

Що тут ще сказати? Тонка настроєвість поетової душі спонукає читача поринути «у сонця купіль», бо ж «І чує вершник, з-поза двох тисячоліть» Горація: «І за вершником сидить чорна Журба (Оди, III, 40). Проте минуть оті, що «Ідуть дощі...»:

Та хай!.. Горацій сам казав ще,

Але без нього знаєм це,

Що так, як є, не буде завше:

По хмарах – сонце. От і все (с. 82).

Античність дихає, подумки промовляє до читача чи не з кожної сторінки: «Всі слова уже були чиїмись» (Ліна Костенко). Так і наші слова, думки, але, звісно, щоразу по-іншому і здебільшого стосовно сьогодення сказані: АНТИЧНІ знали – нам пізнавати:

Спокій – дарунок богів. Умій берегти той дарунок...

........................................................................................

Як од сльози вберегтись (та чи варто її берегтися?),

Смертним, – як, мудреці, як од сльози вберегтися? (с. 102)

Читаймо настроєве для душі і серця про сльози речей – сльоза безголоса, гірка й солона приносить полегкість у стражданні:

Дивне те – сльози речей – із давніх днів завітало

...................................................................................

Дивні ті сльози речей: їх годі побачити оком –

Їх відчуває душа – дивні ті сльози речей... (с. 99).

Не міг поет оминути й теми дощу («Дощі», «Львівська погода», «Ідуть дощі...»), оскільки з рідним Львовом він повсякчас бесідує мовою дощу, коли «тихо дощить на місто»:

Дощить-дощить-дощить – передощить

..................................................................

Бринить-бринить-бринить – неголосна

Мелодія Верлена... (с. 18).

Своїм поетичним словом автор запрошує читача до співпраці: «Та чує голос у собі ж: “За Мною / Й зі Мною йди – і будеш ти собою / І відшукаєш у Мені – себе”» (с. 91), бо це поезія класичної ясності для душі і серця, щоденного читання: «Із-під долоні – у далину: ану ж там, де небо» (с. 104). В далину, до неба сягає думкою поет, запрошуючи й нас до праці, до розмислів, тому що чує притишений голос Романа Федоріва, який живе у кожнім слові поета, як «грудочка рідної землі»:

Коли снага в душі й у тілі тане,

А до писання пригасає хіть,

Я чую й нині голос твій, Романе,

Дарма, що тихий, та твердий: «Пишіть!» (с. 51).

Пишіть – настроєве для душі і серця, пізнання навколишнього світу... Ми суть те, чого не розуміємо, якщо не побільшуємо наших знань. Ми суть те, що відкидаємо, якщо не побільшуємо нашої духовності. Людина, щоб жити – мусить навчитися думати. «По світло йду до темного покою» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»), бо в ньому фортеп’ян – форма, яка об’єднує світло і темряву, сльозу і усміх, журбу і радість. Форма – об’єднує, творить цілісність і допомагає людині позбутися стереотипів, бо ж «Наше життя, із погляду вічності, то лише точка, / Щось навіть менше, але – скільки в тій точці всього!» (с. 108) Сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять: «”До себе спершу йди, себе пізнай ти”, – / І вчили – й посміхались мудреці» (с. 91)...

P. S. Любов Голота писала в 2017 році, що «Літературознавці, критики мали б бігати за Андрієм Содоморою». Не дано, не судилося. Щось не те і не так в «нашому королівстві»... І як тут не зацитувати думку головного редактора газети «День» Лариси Івшиної: «Содомора – загальнонародний скарб! Як би було добре, аби народ про це дізнався!!!»

__________________________________

*Новотвір, винесений у назву книги Галини Гевків «Словесіння».

**Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори. – К.: «Ярославів Вал», 2017. – 104 с. Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу. – Львів: – «ЗУКЦ», 2017. – 104 с.