Re:цензії

22.02.2020|21:31|Валентина Семеняк, письменниця

Бо в осерді Творіння – Любов

Чужі гріхи: роман/ Таня П’янкова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. – 240 с.

У назві книги, як у пуп’янку майбутньої квітки, завжди зосереджується особливий енергетичний потік вібрацій тієї інформації, яка вкраплена на її сторінках з допомогою художньо-виражальних засобів. Назва – це своєрідний ключик до розгадування таємниці, яку подає нам у своєму творі автор чи авторка. Вона (назва) відразу змушує зосередитись, а  ретельне прочитання спонукає до глибоких роздумів.  Бо, що там не кажіть, але у кожного з нас є якась глибока й особлива таємниця, про яку може знати тільки Всевишній. Забігаючи трохи наперед, щиро зізнаюсь: книга «Чужі гріхи» – це не просто соціально-психологічний роман з елементами інтригуючого детективу, це незвичне дослідження стану людської душі у часі її надважких випробувань і страждань, відтак – кристалізація духовного стержня, який має бути в основі кожного людського життя-буття.

Саме слово «гріх» не має достеменного перекладу. Єврейською – «хаттат»,  грецькою – «гамартіа», а рідною мовою Ісуса Христа – арамейською, означає – борг. У будь-якому випадку походження слів несе важливу інформацію: схибити, не влучити в ціль, збитися з дороги – у моральному сенсі цих значень. У кожного з головних героїв згаданого роману своя дорога в житті. Дорога – як символ, постає в нашій уяві, зазвичай, прямою і гладенькою. Між тим кожна людина має повний «арсенал» знань, які можуть допомогти їй пройти цією дорогою аби не збитись на манівці. Обабіч дороги (на її узбіччі) завжди вдосталь найрізноманітніших спокус (хіть, зрада), «скориставшись» якими, можна стати власником образ, гніву, заздрощів, жадібності тощо. Мені ж більше імпонує грецьке слово гамартіа, бо воно у якійсь мірі співзвучне українському – вгамовувати. Вхоплюєте, про що мова? Виходить «гріх» – це не вгамовані людські пристрасті, емоції. А «борг»? Власне, через емоційно-пристрасну природу, наслідком якої виникають трагічні події, розлучення, біди  – залишаємось не просто в боргу перед батьками, родиною, друзями, приятелями, перед самим Творцем, творінням якого ми і є. Авторка роману Таня П’янкова , кажучи образною мовою, дає читачам «клубок» заплутаних ситуацій, сюжетних ліній, з якого (клубка) не видно ні кінця, ні краю, ані «світла в кінці тунелю», і, водночас, допомагає його розв’язувати, допомагає своїм персонажам, маленькими і нерішучими кроками, іноді – ривкими, йти до тієї уявної стрімкої і світлої дороги. Бо ж, як тоді жити і, взагалі, чи можна після скоєного (різного) жити? Де взяти сили: психічні, моральні, духовно-душевні, зрештою, фізичні? Мова, насамперед, про Юстину (матір трагічно загиблої Гапії), стражденного Якова – найсвітлішого образу в романі. І це незважаючи на вбивство ним батька-офіцера, який у свій час співпрацював із енкаведистами і через якого була вбита мама та зґвалтовано і замучено десятки якщо не більше – жінок. Виявляється, жити можна, але при тому доведеться спокутувати гріхи, іноді, навіть чужі. Бо нитки «клубка» мають здатність дотикатись або й переплітатись одна з одною…

Таня П’янкова – майстриня живоПисання словом. Вона вміє ним так балансувати, що іноді нагадує канатохідця із жердиною. Приміром, вже з перших рядків читач опиняється у часі передгроззя, яке насувається так, що відчувається на фізичному рівні (ось вона – сила слова!): «… завірилося на негоду, звіялося, збаламутилося, загуркотіло. Густі верболози коло ріки очуняли, здригнулися, ожили, заколисалися…». А ось інша сільська літня картинка: «Доки сягало око, усе кипіло, цвіло і зеленілося, гуло бджолиними роями, зав’язувалося, спиралося на плоти фасолевими і гарбузячими нитками, родило вишнями, черешнями і яблуками, кричало на сто псячих, гусячих, курячих, дівочих, жіночих, хлопських голосів; кипіло, шуміло, дихало, жило, вмирало, сміялося, плакало…».   Використовуючи уявний довгий словоряд, авторка «малює» цілісну і переконливу картинку: чи то опис природи, чи якогось її явища, чи природи людського страху, біди, горя тощо. Ось як письменниця передає дотик смерті (загибелі доньки) до матері: «Вчула, як небом гаратнуло, трусонуло, лупнуло. Долетів до неї саджанець вишні і слабенько хльоснув по плечах. Гарячою глиною обліпило-обпекло хустку. Остовпіла. Змаліла. Вклякла. Впала. Звалилася замертво. Провалилася в густу темінь. Щезла для світу, для неба, для людей. Не виринала. Не існувала. Не виділа. Не відчувала. Не дихала…». В іншому випадку – характеристика негативного образу, на рахунку якого чисельні жертви (батько Якова – Зеньо), через його очі. А вони, як відомо, дзеркало душі: «Чорна ніч блудила Зеньові в очах, непроглядна, густа, як вічні болота за їхнім ставом, мертві, затхлі, смердючі; такі, що чатують на живих і нічого не пам’ятають про мертвих. Не було жодної надії, що хоча б одна-однісінька зірка зійде в них, аби вони прозріли світлом». Зрештою і смерть свою він знайде у колишньому ставку, який замулився і став практично болотом. На відміну від жорстокого батька, Яків росте світлим і добрим, а ще – надто вразливим. Це й було однією з причин його майбутньої хвороби: знайшовши у батьківському сховку купу жіночого волосся і гору заплетених кіс, а на самому денці – материну косу (жінка, до слова, зникла, коли йому було десять років), мов очманів… Втратив не лише дар мови, а й тяму… Недарма ж його прозивали Німоткою. Вкрай нещаслива доля Якова пригнічує читальника, настільки сильно виписаний його образ, але не відкидає від нього. Навіть після того, як той зв’язує жорстокого батька і кидає у гнилий став. Має він всередині особливу серцевину, особливий стержень – жертовний. Чистим і незаплямованим є його кохання до Гафії. Він не зможе її забути, він не зможе без неї жити до останнього подиху. Події роману відбуваються упродовж 40 днів. Саме стільки, скільки перебуває серед живих душа загиблої Гапії. 235 сторінок тексту тримають в особливій психологічній напрузі – не відпускають до останнього рядка. Події відбуваються на тлі помсти матері Юстини, яка робить дві магічні ляльки-мотанки, аби доньчині залицяльники (два рідні брати Петро і Місько) отримали покарання… 

Яків – чоловік тонкої натури, невід’ємна частка довколишньої природи і цілого світу, зрештою, його продовження: «Слухав, як вона дихає (стара липа), як тонко дрижить, простягаючись кожнісіньким листком…». Вздрівши зраненого ворона, інтуїтивно відчуває, що у птаха підселилась Гапіїна душа, забирає до себе і лікує. Прокидається Яків кожної Божої днини удосвіта не тому, що так хочеться, а тому, що має особливу «місію»: річка Марунька дарує йому легенькі камінці, які він жбурляє у шиби людям, йдучи вулицею. «… боявся, що всі поснуть і можуть щастя своє проспати». Річка Марунька, її світлі і чисті води – незвичайний символ життя. Вона причетна до всіх подій у селі: очищає, омиває, вона рятує, не дає втопитись Оксані. Ця ріка ніби як продовження самого Якова, його світлого єства. Текст надзвичайно динамічний, має свою ритміку, яка час від часу нагадує Маруньку: то вона тиха і спокійна, то має шумовиння. Яскравим прикладом жорстокого і власного характеру є образ Міська: у пориві злісті розрубує сокирою ліжко, а потім врапт вибігає на ґанок і «… тяжко зітхнув, а далі і зовсім затих, замовк, принишк, задивився кудись у далечінь добрими сливовими очима, поглядом, замішаним на любові, сльозі, теплі, ранній весні…». Письменниця дуже часто вдається до несподіваних «аритмічних» поворотів, які ніби «струшують» конкретну сюжетну сценку і на якусь мить знімають напругу. Після бійки братів, після лементу і плачів на подвір’ї враз все починає вгамовуватися: «… голос його зникав за дверима хати, губився, танув і навіть молоденька вишня, що сама собі виросла з маленької кісточки біля високого, розмальованого на квіти ґанку, вже не могла розібрати його прикрих слів, котрими він, не соромлячись Якова, щедро обдаровував невістку».

Символом невмирущості Душі«Чужі гріхи» пронизані наскрізь. Ось душа Гапії «вивільнялася з-під навали рушників» (у труні), зверталася до матері, говорила, кричала і дивувалась, що її ніхто не чув; «Яків повільно повертався до життя… з болючої, дикої порожнечі, котрою блудила його перелякана душа»;  «Докірливо стояла над Німоткою Гапіїна душа, очима Божої матері мовчазно визирала його лице з глибини білої подушки»; « А ше у ворона може душа людська зайти і по світу літати, але не більше єґ сорок днів. На сороковий вже мусит такой відлетіти». Боротьба світла і темряви – відбувається у багатьох діях і вчинках героїв роману. Боротьба за їхні душі, які і є уособленням світлоносної енергії, Божественної іскри – тільки от закапареної, запорпаної, заледве пломеніючої…  Особливу увагу авторка приділяє силі слова, якими наділяє окремих героїв роману. Вони в неї животрепетні, іноді могутні, іноді ніжні, іноді чарівливі, але завжди дужі і переконливі: у Якова(«Його слова долетіли до її вух і там розчинилися, розпалися на дрібну полову», «Думки його плутались, мішалися, спішили одна поперед одну і збивалися, слова від хвилювання не родилися, залипали в горлі», «…приборкував своїм словом, терпким і твердим, наче ягоди терну»); у Гапії(«Говорила коротко і мало, просто говорила, а слова її пробивалися до серця, відчутно промацували шкіру, гупали по плечах, як перші грубі краплі грозового дощу»). В очах Якова Гапія «облизувала словом», горлянку словом прокушувала. У присутності Гапії «Слова (Якова) родилися йому простіше, виходили з нього м’якші, якісь ніби округліші. Вони текли вільніше, природніше. Відступала його дивна німота…». В Оксани(«Щось немислиме зараз не давало їй жити, лякало задухою, змушувало випльовувати із себе слова, наче гостре брудне каміння»); у Юстини(«Їй важко давалися слова…»). 

Мова роману щедро всіяна діалектами того краю, де протікає реальна річка Марунька і де, за сюжетом твору відбуваються згадані події. Усі герої розмовляють діалектною мовою, що надає письму особливої пісенності. Словник, який додається вкінці – вчасно прийде  на допомогу тим, хто давно читав Франка або Стефаника. Через опоетизовані величезні метафоричні й розгорнуті ряди можна прослідкувати історію формування характерів багатьох персонажів цього широкого епічного полотна. Незначний відрізок часу (40 днів!), а який насичений калейдоскоп подій. «Самітність зайшла зі спини, тяжко висадилась йому на плечі, звісила на груди ноги», «Плач його топився в подушці, малів там, глухнув, щезав, а потім накочувався знову і знову», «Тихим спокоєм вливався ранок у вікна хат, зазирав у порожні черепки господиням, аби вставали їсти варити; лоскотав за вуса ґазді, аби прокидалися та й бралися вже до роботи…», «Потер очі зціпленими кулаками, струсив залишки ночі», «… стрибала з каменя на камінь» (про річку), «…сидів і дивився, якого руху наробив у селі вечір», «Голос його бився об стіни порожньої хати і глухо опадав на підлогу», «В молитві малів, ставав легким, безтілесним, виходив понад свої жалі, понад свої розпачі, понад свою хату, прагнув бути ближче до Бога, а значить – і до неї», «Випурхував страх з її темних мокрих очей та й летів аж до небіжчика…».

Звичайний сірник має у собі силу вогню, але ми не можемо її побачити, ми тільки знаємо про її присутність і віримо в це. Звичайне зернятко ховає в собі інформацію не тільки про дерево, а й про те, скільки воно матиме гілочок, листочків, якого вони будуть кольору. Все це називається одним словом – Творіння. А у кожному Творінні присутня Божа сила чи Божа іскра. Хто і як називає. «Чужі гріхи» – роман, який вчить бачити і відчувати присутність Божої сили у різних її проявах. І допоки існуватиме планета Земля, чужих гріхів не буде – вони спільні, наші, людські. Тому як важливо за будь-яких обставин і ситуацій залишатись Людиною, пам’ятати про ближнього і… Любити. Бо в осерді Творіння – Любов. Саме це в останні миті життя відчув й усвідомив недорікуватий Яків Німотка. Відійшов у Любові і просвітлений Любов’ю.  



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери