Ця історія не про любов, бо вона про Велику Любов і про про те, чим зазвичай обростають людські стосунки, – про чутки, непорозуміння, заборони, щастя, не-щастя, зраду. «Нестерпна була Гапія. Бавилася ним, як цяцькою. Милувала темно-зеленим оком, відштовхувала тонкими руками. Впирала їх у його широкі груди, впиналася пальцями і з останніх сил штовхала. І він не смів. Не смів взяти те, що було не його… Ще не його…

Смілива була, як вовчиця. Ох, і лютувала, коли її повалив на отаву, затиснув під собою. В шию чіплялася. Горлянку словом прокушувала. Нічого не боялася, вбити його не боялася. Виривалася з-під його навали, дикунським норовом ніздрі її дихали…

Вразлива була, наче дитина. Плакала, коли пальця серпом втяла. Жалілася йому, як батькові, кров давала злизати. А він злизував ту кров, висмоктував з рани її солодку гарячінь і божеволів дотиком тонкого пальчика до своїх губ… А потім той пальчик у полі… нє, не той… другий…»

Це історія однієї жінки… і одного чоловіка… і ще кількох… чоловіків… жінок… їх таємниць, котрі ховають свої лики у нетрях старезної скрині, а на світло виходять хіба що в передчутті смерті…

Це історія непомітної вулички у ВігОді над рікою Марунькою, біля підніжжя величного Осою. Бо тільки там вона могла народитися. Хоча… 

Це історія одного безсоння, довжиною у 40 днів, бо рівно стільки днів ходить душа по світу перед тим, як його покинути: « — Сорок днів душа по земли, Якове, серед живих ходе, усьо видит, усьо чує. На сорок днів годна живим вроки поробити. — А д-дали?— А дали до Бога йде. І ніц вже слово її не варте…»

Історія невигойної біди «…Люди збирали Гапію по цілому полю. Вибирали з-під землі руки і ноги. Зносили на одну купу посеред Юстининого городу. — Де голова? — кричала напівпритомна Юстина, дрижала, перебираючи закривавлені брудні шматки доньчиної пготі й рештки одягу. — Голова де? — вибалушувала страшні невидющі очі з червоними прожилками. — Ану, руштесі! Збирайте мені дітину!»; історія самотності, котра «…зайшла зі спини, тяжко висадилась йому на плечі, звісила на груди ноги. Така рідна якась, така своя, така знайома. Така зрима — хоч вий. Така темна — хоч лобом до одвірка товчися. Паморочливо тхнула застояним на сонці болотом, пуголовками банькатих жаб, підгнилим у воді корінням і ще якоюсь нетутешньою травою; отруйно дихала, плямкала, раз у раз нахилялася, ловила його у сіті своїх очей»; забороненої любові івідвертої ненависті: «Яків зігнувся над Зеньом і очима, повними сліз та ненависті, упритул подивився батькові в очі — наче утробу вивернув...»; тваринного страху: «Безбожний невидимий метал розтяв його вздовж хребта —  від голови до пояса.  Відчував, як вростає розширеним оком у шибку, у її потойбічне страшне світло, як дотягується аж туди, до столу,  до тієї поливаної миски, пірнає в ту гарячу воду, у ту брудну купіль, лягає на саме її дно, на рябу стирку, поруч з малим чорним залишком Гапіїного тіла і відходить за межі цього світу, цієї ночі, цього двору, цієї хати…»; і нарешті – звільнення: «Він відчуває таку любов, таку неймовірну полегкість, ніби збувся нарешті каменя, котрий довго носив на своїй шиї, від котрого не мав ні порятунку, ні милості, ні перепочинку. Сон валить його тяжку голову набік, заливає очі оловом, воском, густим кульбабовим медом, пахучим ягідним повидлом...

Не дочекавшись нині його появи, Марунька гонить дном дрібний щебінь і вже без нього перескакує кам’яні пороги під правічним Осоєм, який вигріває свої старі крижі у вранішньому сонці…»

Це історія однієї німоти і одного ласкавого голосу… інших голосів… багатоголосся… «ока за око і зуба за зуб»… і гріха за гріх… Така смішна, що аж виплакуєш її… і вона тебе вже не відпускає… «— І стара буду в білому, — якось-то реготала йому услід, коли він сукенку її замащену з неї зняв і прати до Маруньки поніс. — Сива баба буду, а сукенку, ги у дівки, вберу… — Голизною світилася йому здаля, безсоромно на камені сиділа, тільки литки стулила міцно, а груди чорними косами прикрила. Вінок з ромашок на сонці прив’яв і пахнув йому гірким квіттям, аж дух ріки, дух води перебивав. Ніби ненароком озирався на неї, сукенку полокаючи, а сам крадькома очима поїдав, вижирав — аж давився — усе те, що видіти міг… — Якове, — гукала йому, дражнячись, — диви в ріці не втописі, бо буду мала-м гріх! Іще їден нинька, — хихотіла чортицею…»

Це історія людських ігрищ, людських забав, історія двох магічних ляльок та однієї жінки, що приміряла на себе подобу ляльки… не сама… так вирішили люди… люди такі ж, як і всі ми… Не добрі і не злі, і не святі точно. Люди, що мають свою пам’ять і свою правду, і свій камінь за пазухою. Люди, слабкі та вразливі, бо вони лише люди… Люди сильні, люди справжні, і звісно – грішні… бо всі люди грішні. І вони пам’ятають гріхи – свої і чужі, а чужі – навіть трохи краще, і вони молячись за спокуту своїх гріхів, хочуть бути карателями за гріхи чужі. І думають, що заслужили на це право: «— Ш-шо з н-ними буде… з П-патиками… Юст-тино? — озвався їй навздогін. Його слова долетіли до її вух і там розчинилися, розпалися на дрібну полову. — Не знаю, Якове, — вона зупинилася і, не озираючись, застигла на мить. — Я не Божа Матір… Я просто мати…»

 Це історія дуже тонка, дуже чесна, однаково темна і однаково світла, однаково чиста і однаково брудна, місцями – тепла, а часом – огидна до сказу… та життя буває рівномірним хіба що лишень у книжках, а «Чужі гріхи» – більше, ніж книга. 

Чужі гріхи: роман / Таня П’янкова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. – 240 с.