Видавничі новинки

Економіка: як вона працює (і не працює) у словах та малюнках
Книги | Буквоїд
В Україні вперше видано роман сучасного ліванського письменника у перекладі з арабської мови
Книги | Буквоїд
Кетрін Беннер. “Дім на краю ночі”
Книги | Буквоїд
Побачила світ історія української розвідки прадавніх часів
Книги | Буквоїд
Евґенія Йорданова. «Таємниця. 33 історії про любов»
Проза | Буквоїд
Побачила світ збірка оповідань «Львів. Шоколад. Кам’яниці»
Проза | Буквоїд
Перше дитяче видання про коронавірус – психологічна підтримка для українських малюків
Дитяча книга | Буквоїд
Побачили світ історичні есе "Карпатська Україна" Романа Офіцинського
«Пригоди динозавриків» від Еліни Заржицької
Дитяча книга | Буквоїд
Олександр Дан. "Інсомвіта, або Життя та сновидіння Роберта Бланша"
Книги | Буквоїд

Re:цензії

03.02.2020|07:59|Марія Ткачівська, член НСПУ, доцент, Валентина Семеняк, письменниця

Голос, який кличе до храмів наших душ, це – «Голос перепілки»

Ткачівська М. Голос перепілки: роман / Марія Ткачівська. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2018. – 192 с.

На обкладинці книжки образ Матері (у квітковому обрамленні петриківського розпису), котра з особливою ніжністю, яка притаманна  тільки Матерям, пригортає дитятко: відтак все пронизане неймовірною ніжністю і всеохопною, неземною любов’ю. Це та любов, яка «… довго терпить, милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає…» (1-е Послання коринтянам 13:4-8). Любов Матері до своєї дитини. Я довго вдивлялася в образ жінки на обкладинці і шукала відповідь на запитання: чому в обох заплющені очі?

Очі – дзеркало душі. Заплющені (у конкретному випадку), бо занурені в таємничий світ – світ Матері й дитини. Матері, яка щойно отримала посвячення у найважливіший чин Всесвіту– чин Материнства. І Дитини, яка у стані пізнання себе дитиною поза лоном. Зворушлива картина, яка відразу спонукає до філософських розмислів і настроїв. У цих обіймах відбувається невидиме для фізичного ока  священнодійство – «перетікання» сили Роду, наділення захищеністю і незгасимою відданістю Тому, Хто подарував життя. Розплющені очі – своєрідна точка відліку, коли кожна дія, яка відбуватиметься – буде… вперше. Жанр написання книги – роман. Він «… про голод очима дитини, про життя в українському селі та німецькому передмісті, про любов, про зраду, молодість і старість, про глухі кути та світло надії» – йдеться у невеличкій анотації до книги, яка має кілька сюжетних розгалужень. А це три частини й епілог. Кожна частина має афористичні підзаголовки, які несуть в собі зосереджену інформацію – перлинне зерно написаного.  Бо ж ні для кого не секрет – «мова без афоризму  – що їжа без солі» (за Іриною Вільде). Тому виникає нестримне бажання окремі речення Ткачівської  розбирати на цитати: «Не від кожної зорі стає світло. У зірок своя траєкторія падіння. Лише вниз», «Кожне серце має своє воскресіння», «Богові видніше, яку неділю дарувати людям», «У дороги свої права, навіть якщо на ній повне безправ’я», «На весіллі мало б бути весело. Це тоді, коли нема причини для смутку», «У панів свої проблеми. Іноді вони зовсім не панські», «Не все таємне стає явним. І це явно не таємне» тощо.  І як тут не згадати Василя Сухомлинського, який писав: « Слово – це найтонший різець, здатний доторкнутись до найніжнішої рисочки людського характеру. Словом можна створити красу душі, а можна й спотворити».  У «Голосі перепілки» авторка зуміла відтворити і подарувати читачам красу душі найбільше двох її головних героїв – матері і сина, Стефки і Мартина.

Так майстерно відтворити фізичні і психологічні страждання, особливо дитячої душі (та ще й не травмувати психіку читача) – під силу не кожному. Це  надтонкі відчуття. Роман не може не зворушити, адже значна його частина – жорсткий реалістичний світ дорослих… очима дитини. Тільки той, хто має співчутливу і милосердну душу до болю інших, здатний це зробити. Марії Ткачівській це вдалося. Мартинко, від якого біологічний батько відмовився ще тоді, коли він перебував у лоні матері, приречений на голодне й виснажливе існування у нелюдських умовах. Так само, як і його безпорадна мати, яка ще й до всього – осліпла. Однак, не маючи жодних засобів для існування, він не озлоблюється проти всіх. Серденько малого залишається бути добрим навіть тоді, коли він стукає у двері односельців – просить окраєць хліба, і то вже не для себе, а для молодшого братика Влодка, який пухне з голоду. Вперше Мартинко наважується зайти до хати Бориса – свого батька, і попросити в нього сухарик, але той проганяє його… «Коли я стану великий, то напечу силу-силенну сухарів. І як так си трафит, шо до мене прийде голодний Борис, я не скажу йому: «Якби’м мав, не дав би». В іншому випадку, коли старий Трохим, який доводився хлопчині рідним дідом, спересердя тицьнув онукові окраєць хліба і виставив за двері, хлоп’ятко подумки каже : «Коли я виросту й ви прийдете до мене просити, я дам вам три кусники хліба й дві грудки кулеші». Ту дорогоцінну скибочку Мартинко приніс додому і віддав голодному братикові Влодку, який вже ледве рухався. Він втішає його літом, яке мусить колись прийти… і лісовими ягодами, які мусять колись знову вирости. А в цей час в одному з кутів хати чути молитву Стефки. Сам Бог молився через її вуста : «Коли я був спраглий, ти напоїв мене…коли я був голодний, ти нагодував мене…» – лебеділа ледь жива Стефка.

Вона завжди була в молитві і, мабуть, саме це й врятувало її з сином у цьому світі. Всім відомо – щира материнська молитва має неабияку силу. Мартинко, який є продовженням своєї матері, не потребував молитви. І у цьому було найбільше диво життєвої історії, яку авторка подарувала читачам. На відміну від неньки малий не молився, бо сам (інтуїтивно) був втіленням і продовженням Божого слова. Щира і світла дитина, безпосередня у своїх діях і вчинках, але з надзвичайно добрим серцем і відкритою душею. Канонічних молитов його навчать згодом у притулку. Іноді здавалось, що його доброта не має меж. Віддаючи випрошену скибочку хліба голодному братикові, сам «вечеряє»… зліпленою з глини скибкою, згадуючи при цьому запах справжнього хліба. «Я не хочу лагодити вози. Я хочу пекти хліб, аби ніхто не був голодний» – мріє він. Іноді не вірилось, що такому добросердному хлопцеві Борис доводився батьком, адже: ««Він був із тих, хто з вареної крашанки курча висидить і в каламутній воді рибки наловить... І на вроду був нічогенький: тонкі чоловічі губи, високе чоло, кучері догори. З його темно-синіх очей прозирали настійливість і впертість. На вдачу гордовитий, наче з бозна-якої панської родини. З жінками обхідливий і люб’язний, як далеко не кожний чоловік, і вмів будь-котрій голову задурити. Щось у ньому було таке, чого не мали інші». «Таке» – це пихатість, самість, жадібність, зверхність, жорстокість, черствість. Всі ці риси характеру врешті-решт й згубили його, але не згубили ні Стефки, ні Мартина, ні Ганни, яку колись Борис так само звабив, як і Стефку… До слова. Страдницьке життя малого Мартинця нагадало мені головну героїню – дівчинку Харитю із однойменного оповідання для дітей Михайла Коцюбинського. Обидві історії мають оптимістичний кінець.

Вдала авторська знахідка згаданого роману – символ перепілки. Особливо його назва. Уважний читач може помітити, що образ перепілки з’являється у найкритичніші і найважчі моменти життя Стефки. Щоразу, порівнюючи героїню роману із невеличкою сірою пташкою, посилюється емоційний ефект написаного, відтак – глибиннішим стає усвідомлення і розуміння її психологічного стану. «Повільно шукає рівновагу і, як підбита перепілка, ступає до печі»,  «… бринить ледь чутний тоненький голос утішеної перепілки», «Чув лише тонесенькі жалібні звуки пташки, що долинали від печі. То була Стефка», «…то співала не Стефка, а квилила підбита перепілка, що не могла сама звестися на ноги. Вона безкрило сиділа на землі й міцно тулила до себе Мартина», « Розвиднюєси! Ще трошка! –дихала з усіх сил Стефка, похитуючись, як підбита птаха, так ні разу й не зойкнувши». А який милий серцю діалог малого Мартина у притулку, коли він побачив на підвіконню пташку: «Лети, птахо, до Стефки. Скажи їй, що я тут, у Косові, у притулку. Скажи, аби забрала мене. Чуєш, птахо?». Дуже влучна аналогія, виявляється, перепілки не утворюють пар, навіть тимчасових, турбуються про пташенят тільки самки, та й то – у перші дні життя. А у Стародавньому Єгипті зображення перепела використовували як ієрогліф для звуків «в» та «у». Гадаю, неспроста…

Для письма Марії Ткачівської характерна широка палітра художньо-виражальних засобів: порівняння, синоніми, алегорії, у багатьох місцях мова настільки реалістична, що довколишній світ героїв сприймається надзвичайно правдивим і переконливим. Ось, хоча б, тільки деякі порівняння:  гарячково звивається по хаті, співала, ніби в солов’я вчилася; вода – велика, страшна; повітря смердюче й квасне; мертва мовчанка; голе безборонне віття, зизоокий погляд, справдешній шоколад тощо. Неможливо оминути чудесні новотвори: світ ішов йому перекидьки, розгостився дощ, сторонські люди, велика крислата липа ще тільки зазубрила своє перше листя, до Стефки поволі приступає пам´ять. А що вже фразеологізми, прислів’я, приказки – роман ними пересипаний, як дорогоцінні камінці перлами, деякі з них чую вперше: лякана ворона куща боїться; так язиком теленькав, як дурний із печі; нахапався дрижаків; де Сидір козам роги править; всім кісточки промивали; чарці не вклонявся, боки не облежував; потрапила на гачок, черпнула ківш лиха; нести свій хрест, хапати облизня, встромити свого носа, відлатати боки, точити ляси, горобцеві по коліна, ноги приросли до землі, нахапався дрижаків, вийти сухим із води та багато інших словесних неповторних намистинок.

Особисто для мене справжнім відкриттям стали сторінки роману з ретельно виписаними і вкрапленими у текст знаннями із народної медицини, зокрема – пологи, перетинання пуповини, приготування першої купелі для новонародженого: «»І свяченої води вже влила, і грейцери (дрібна монета – авт.) кинула. Лиш зілля ще не поклала, бо не знала, чи хлопець буде, чи дівочка. Варвара хлюпає в цеберку настоянку дев’ясилу, кладе гілочку дубу, кілька чорнобривців, аби чорнобровим був». Читаєш і розумієш – наскільки кардинально змінився світ, наскільки сучасна людина віддалилася у своїй справжности від природи (Бога), зрештою, від самої себе. 

Роман не просто актуальний, він повчальний, бо нагадує нам з вами про загальнолюдські моральні цінності. І не лише про Любов до ближнього, а й про доброчесні вчинки, і найголовніше – за будь-яких ситуацій пам’ятати про всепрощення. Адже (вустами авторки): «Щастя знає, де воно починається. І горе знає. От тільки де вони закінчуються, знає лише Бог». Між тим, на думку спадають слова українського письменника Ігоря Павлюка: «Справжній письменник він же й артист-лицедій і наївна дитина одночасно. Це космічне навантаження для психіки, але якщо правильно переживати цей катарсис со-творення, то енергія повертається до тебе і кличе тебе разом із читачами до Храму, бо якщо література не кличе до Храму, то вона кличе від Храму». «Голос перепілки» кличе до храмів наших душ, до їхньоїсоборності, це правдиве і сокровенне очищення,і щоб ним причаститися, треба обов’язково прочитати.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери