Невеличка поетична збірка «Будванські передзвони» ніжна на дотик, її обкладинка в обрамленні срібних вод Адріатичного моря на тлі небесної блакиті. Від одного лиш споглядання світлішає на душі. Бо кого з нас не вабить морський серпанок із несподіваним краплистим дощиком на сніжно-осяйних баранчиках хвиль? Це неймовірна дивовижа, якої, бодай, хоч раз у житті торкаємось і, насамперед, не тільки фізичними очима, а й невидимими «очима» душі і серця. 

Назва книжки народилась від назви міста Будва у Чорногорії, утаємниченій місцині, де час від часу усамітнюється авторка ліричної збірки Наталія Калиновська, і де їй пишеться в особливий спосіб, адже «Поета дух –непереможний! В руці – перо, в душі – світлінь». І як тут не погодитись із таким переконливим твердженням, адже «На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово (Ів.  1:1). «Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього (Ів. 1:3)». Варто віддати належне пані Наталії, адже с вій новий поетичний доробок поетеса присвятила «Любій матусі Неллі». 

Певний час мене не покидали міркування щодо назви міста, де черпає своє надхнення пані Наталія. Бо щоразу виникали асоціації із філософським терміном буддичність, що в перекладі із санскриту означає пробуджений, просвітлений. І коли з цікавості занурилась в історичний життєпис міста , то мене врапт осяяла думка: ні, таки недарма Гармонія (дружина засновника Фів) на схилі літ вирушила із своїм чоловіком Кадмою у ці краї, аби оселитись тут і збудувати новий дім. Он воно що! Гармонія! Тут панує особливий Лад, у всьому, але найбільше, звісно – у довколишній природі. «Добро – де злагода і мир!» – наголошує в одному з віршів поетеса і продовжує: «Знов берег Будви живописний,/Омитий чаром давнини…/ Наповнив рими свіжим смислом/, Як ніби з ранньої весни…».

Шістдесят шість поетичних свідчень – саме стільки віршів увійшло до вже згаданої збірки. І якби мене запитали про її ліричного героя, я би не вагаючись відповіла: «Море!». Саме так – море! Адже його присутність тут на кожній сторінці, ним пронизана уся «будванська» поезія Калиновської. Це особливий емоційний стан поетеси, яким вона щиро ділиться через різні художньо-виражальні засоби. Тут і споглядання неповторної довколишньої природи, стан закоханості, замилування чарівливими горами, морем, архітектурою. Схоже на те, що настрій авторки змінюється так само швидко, як і саме море: помітний спочатку дуже повільний темп (ларго), а потім – швидкий (престо). Спочатку – «Ти покинь свої печалі…», «Мить штилю», «Схилився вечір над водою», «В моїй душі…», а потімзовсім несподівано– «Зловила рим веселий дзвін», «Хай забринить струна!», «Поезія – моя любов і пісня!», «Шал надхнення….» тощо.  І знову стишений темп – «Лише один осінній день…», «Відпусти свої печалі…», «Минувши буднів веремію», а далі повне розчинення у просторі і часі –«Осіння жінка», «Малює природа», «Димки сині далі…», «Як швидко молодість квітуча пролітає…». Іноді в рядках з’являється мінливий настрій – несподіване розчарування («З очей скотилася сльоза»), і навпаки, радість аж через край («Наш світ такий прекрасний і жаданий! /Він добрий, запальний, багатогранний...»). 

До слова. У східній філософії море (океан) має глибоку символіку, його часто порівнюють із Творцем Всесвіту, де кожна краплина води – це енергетична субстанція душі. Вода випаровується (народження людини і її повернення назад в Божественне лоно) і повертається на Землю дощем, збагачуючи потічки, струмочки, річки, які знову шукають своє Першоначало – море (Творця). Після такого розуміння  стає зрозумілим, чому окремим творчим особистостям найкраще пишеться саме у таких місцях. Вогонь метафор пані Наталії спалахує особливим сяйвом, яке спонукає до внутрішніх пошуків, особливо в часі розпуки або розчарувань. Ось деякі з них: б’ють рими крилами об рифи; і ямб до рани прикладу; ловімо друже мій, зорю; ось чую знову рим прибої; тут старанно вкладає природа/ і думки, і рядки у прибій; пам’яттю море штормить; зірка всі знає секрети; слова ранимі скрапують слізьми; мости розведені/, не вернемось додому; Крим надій… як хвилі рідної прибій; схилився вечір над водою; мовчу із срібною росою; свічки запалюють собори; човник надій, співають хвилі з ніжністю «amore»; сонця диск присів на горах; печалі тихі пелюстки/моє чоло обвили; у плавнях тих й згубився слід; дерева вітами, немовби пишуть звіт; свій багаж я у серці збираю; вже вогник літа пригаса; байдужіє сонцежар, промінь сяє обережно…

Серед художніх засобів чільне місце займають порівняння – без них поезія, все одно, що птах без крил. Тож зануртесь у поетичний світ краси диво-слова Наталії Калиновської, позаяк воно облагороджує і надихає: срібляста гладь, думки – як море, свіжі, світанкові, гострі, свіжі, жваві; берег – живописний, омитий чаром давнини; рядки – палкі гінці, рядки переживань, як чаша вина; море - веселих сонетів/, море – барвистих ідей; ранимі слова; гори – цнотливі, ніжні, як ведмідь, надійний причал; сиза осінь; дерева, мов святі; спокусливі секрети; райдужні краплинки; лозами сплелися наші душі; байдужа струна; терпкі ночі тощо. Взагалі, у творчості  поетеси присутнє багатство настроїв, розмаїття життєвих сюжетів: це особлива риса її авторських розмислів.

 Свою думку має мисткиня і про призначення слова і місію поета: «Поезія – моя любов і пісня!/Дзвенить-бринить і сяє, наче скло…/Вночі мене спокусить срібний місяць,/А зранку – від промінчика тепло./ Поезія – як сонце й дужий вітер…/На дорогі не проміняю кунтуші…/Це гармонійне поєднання літер/Мені співає нотами душі!». В окремих поезіях поетка вдається (не думаю що це свідомо) до художнього прийому – екфразису. Особливо ж – у «Будві» (екфразис – відтворення словесними засобами картин мистецьких виробів, скульптур, зображень чи будівель): «Могрен, Пізана, Яз, Гуванце/,Трстено і Плоче Далі,/І знаменитий пляж Слов’янський…/І в бухті – сонні кораблі…/.  Щодо душі, то її образ змальований в різних контрасних іпостасях, поміркуйте самі: то в душі – світлінь, то душа тріпоче, а в іншому випадку –в душі – гроза. «З очей скотилася сльоза/, Одна, і друга…/ На вулиці гроза, в душі – гроза/, Гроза і туга…». 

Рими львівської поетеси Наталії Калиновської напрочуд барвисті, її Муза –   ніжна, вона для неї як посестра, як білосніжна пташка, як блаженна (за Калиновською). Принагідно згадую Івана Малковича і його знаменитого вірша «Із Янголом на плечі».  Янгол Малковича достоту пронизаний сумом /стогне янгол ледь живий…/», то в Калиновської все навпаки, все довкола оповито радістю і позитивом:  «Іду…За мною кроком Муза…/Співаю… Ангел на плечі…/». То ж не дивно, що головний месендж її поетичних послань – це любов до життя і до світу: «У кожнім дні – своє причастя!/Творю, люблю… У тому й щастя!».

З її «Рядків барвистих ллється дзвін!»  і вона, як ніхто інший, відчуває «дух перемін», які поряд, які нуртують «і пульсують» смислами новизни. Схоже на те, що поезія Наталі Калиновської «лікує хворих байдужістю» (за Олександром Гордоном). Відомо ж, чим менше у світі байдужих, тим більше довкола радості і сонця. Нелегку стезю обрала поетеса, але ж комусь треба це робити. І коли Творець посилає на землю поетів, гадаю, хто-хто, а Він достеменно знає для чого і з якою метою.