Для мене, авторки рецензії, що займається дослідженням методик корпусної лінґвістики як статистичних технологій в гуманітарному вимірі, які дозволяють обробляти і аналізувати одночасно великі об’єми літературної інформації,  нова збірка поезій Олеся Дяка «Світ на узвишші» є справжньою знахідкою. Вже тільки книжка як видання – оформлена і скомпонована за строгими канонами мір ока, значно полегшує непосильні досі намагання роз’яснення кордоцентричній україномовній публіці  основ Східної філософської парадигми в літературі в цілому.

         Коло не має права бути кривим і дефектним, як надкушений бублик, – це стандарт Східної парадигми. Коло ж можна скривити, надрізати і зробити з нього гайку до коркотяга… – особливість Західної парадигми. Тож вчитися потрібно все життя і Живе Слово у цьому випадку стає посередником.Цей третій варіант якраз і є схемою-нормою типового філософського україномовного кордоцентризму і цілої україноментальної цивілізації.  Який він, цей «світ на узвишші» в сучасного українського перебенді (за Кобзарем) Олеся Дяка, коли в руці – перша  як одиниця книжка, а за спиною на портреті – десять-двадцять графічних чорних цяток, яких, проте, цілком достатньо, щоб кожний українець розгледів  Шевченків автопортрет, що завжди пильно вдивляється  в наші очі?

СВЯТВЕЧІР

на небі сяє зірка

вифлеємська –

моїх синів

торкається

крилом (с. 44) 

***

лягло проміння сонця

на тополю – 

засяяла

аж видно

звідусіль (с. 74)

         Таким каскадом відчуттів означені вірші Олеся Дяка.  Спершу в нашій уяві з’являється образ, потім він стає «очевидним» і нарешті світло повністю огортає нас словом «звідусіль». Але це вже момент, коли ми танцюємо під музику пана поета, бо до цього він, будучи на високій могилі перебендею, мусів би сам відчути всім своїм єством як лягає сонце на тополю.  

ПОКЛИК ВОДИ

застукали

у серці

молоточки –

великі хвилі

кличуть

в далину (с.71)

Зауважимо, що не в долину!

         Тож від нашого кордоцентризму в зіниці ока  змінюється і наш погляд на світ.   Адже психіка – це теж квадратний вимір, яка не має теплотілесної міри, як тепло людських сердець, що його відчувають своєрідними конденсуючими механізмами люди неповносправні: незрячі, німі чи глухі. Навіть світло сонця через світло очей мусить теж перейти у звук, найперше – у дзвін пам’яті великих хвиль, що «кличе в далину», як пише поет.

***

ніяк початок літа

не згадаю –

мов пам’яті

обірвано

струну (с. 50)

        У поета-пісняра Олеся Дяка Шевченкова локація «Висока Могила» зринає завжди у найнесподіваніших місцях:  скверик заглиблюється у серце, а узвишшя – це саме небо, яке мусить  піднятися ще вище по людській логіці розподілу сил. Це аж ніяк не реально по закону мір ока. Тож не тільки в україноментального читача виникає враження наче світ, ідучи по колу, справді не встигає зіскочити з голови на ноги у своєму максимальному положенні. Поетова хмара висне, наче скеля, не тільки над землею, але й над небом тільки тому, що вона за його мірою слова «висне», а не звисає.

***

щось діється

у неба на узвишші –

мов скеля висне

хмара

дощова (с. 75)

         Серце, на яке віє холод,  вже не лежить у грудях, воно стало землею Священного Саду, опущеного на грішну землю з Небес, наче з розчахнутих болем Живих Людських Грудей. Бо пиляти дерева у сквері – це святотатсво за мірками делікатного поетового ока, як і бачити в священному саду тільки дрова…

***

так холодом  

повіяло

на серце –

у скверику

пиляють

дерева (с. 51)                                                      

                                                                                                                                           Аналогічне міркування і на глибині, в локації саме дніпрових вод: соми не глибиноводять, а саме верховодять, потрібно тільки за міркою ока задивитися у воду між хвиль. Така особливість всієї української землі, де на сході на Сумщині і на заході в Закарпатті у веснянках згадують Дунай як ріку людського рухоплину.

НА ДНІПРІ

 у воду задивився

поміж хвилі –

як верховодить сом

на глибині (с. 75)            

В ПУСТЕЛІ

хоч би ковток

сльози терпкої –

довкола сонце

у піску (с. 141) 

***

коли ще мама

в очка поцілує –

лиш океан

у відповідь

шумить (с. 59)

         Професор Андрій Содомора дуже любить проводити паралель древніх греків між уявленнями про око-океан. Львівський співак Святослав Вакарчук вибрав для свого гурту  також символічну назву «Океан Ельзи», яка в німецькомовному фольклорі має доволі цікаву динаміку розвитку. А офтальмологічна символіка  Олеся Дяка – це концепти, несхожі на фольклор, бо несуть міт не стільки язичеського чи лінґівстичного навантаження, як позначені глибоко науковим пошуком образів-означень з глибин християнського віровчення.

***

вже квітів більше

ніж піску в пустелі

а сльози ллють –

ось трумна попливе (с. 174)

         Християнський мотив світла в людині лейтмотивом проходить через усю книжку Олеся Дяка: 

***

світаю віршами

до вас –  

рядочки слів

один за одним (с. 211)

ВЕРСІЯ

мене знайшли

в кущі тернини –

якраз висів

на колючках (с. 122) 

***

мовчить колодязь

був колись –

зрубали люди  

справжню воду (с. 152)

         Алегорії? Метафори? Алюзії? – не тільки. Це ще типова україноментальна паралелізація часопростору, грунтована на філософії споглядання, де всьому свій час, своє місце і що найважливіше, своє означуване слово-образ.            

***

ховаю страх

у мужність свого вірша

віднині кожен вірш –

козак мамай (с. 51)

         З такою армією віршів-козаків поет має цілком законне право і нас виховувати, своїх читачів, бо у нього самого навіть страхи локалізувались, знайшовши свій локус, своє місце-призначення мужності у віршах.

***

тріумф очей –

гіркі

як львівська

кава (с. 119)

         Людство завжди було, є і буде споріднене між собою через хвильові механізми. Це чітко візуалізується в граматиці української мови або спостерігається при переході через неї в інші мовні схеми Східної парадигми, яка базується на співвідношеннях рухомої частини до фіксованого цілого.

Наприклад: «освіта» як «образованіє», «гурт» як «опт», «виховання» як «воспітаніє», «світ» як «мір», «мова» як «язик» і т.д.

         Основною проблемою Східної парадигми завжди був так званий промисловий і науковий шпіонаж, що пов’язано з особливістю ментальності ієрогліфічного зчитування інформації. Натомість  принцип Живого Слова в україноментальному довкіллі передбачає обов’язкове живе спілкування словом правди, (за аналогією однозначної медичної терміносистеми як оберненої перспективи руйнування застарілого, непотрібного, зайвого) і активну побудову нового в системі зрозумілої позитивної символіки. Так виникає співпраця між повноцінною роботою сердець співрозмовників в україноментальному світі. Це також зумовлено поверненням до материнської основи.  Цю гру лінгвістичними корпусами можна побачити якраз на прикладі поезій Олеся Дяка, де віршовані схеми можуть мати застосування в символіці як любовної лірики так, наприклад, і в електротехнічних, архітектурних, геометричних, алгебраїчних, економічних  та інших наукових символьних корпусних схемах.

***

передчуття

що я в тобі –

хтось оголив

подоби наші (с. 130)

 ***

я чую – вже

колона мого храму

небесне твоє тіло

зігріває (с. 132)

 ***

любові муза

ненаситна –

язичний танець

спраглих тіл (с. 133)

 ***

не розлучити нас ніяк

винагорода

за чекання (с. 133)

***

недихання –

мовчання тіла

в такт (с. 135)

У своїх економічних дослідженнях львівський економіст професор Остап Ватаманюк звертає увагу і на важливості родового відмінка, як рецепції в економіці, що завжди несе навантаження людського фактора, повʼязаного з жіночим началом. Тож як неодноразово наголошує в своїх монографіях львівський фольклорист, професор Ярослав Гарасим: «сучасна філософія кордоцентризму на прикладі піснеспіваної поезії виводить україноментальність на передові позиції сучасного наукового підходу в прикладних світоглядних теоріях на сучасному визначеному етапі науковотехнічного прогресу всієї людської цивілізації». Гармонійність життєствердних і життєдайних пропорцій перш за все підтверджується родо-родинними і науковими співвідношеннями в самій науковій сфері як принцип династій.  Українська традиція просвіти і освіти виробила чіткі схеми наукових традицій, наприклад фізики-лірики син, мати і батько Вакарчуки, кібернетики  серед нащадків з родини філософа Івана Франка і вже сучасні нейролінгвісти психологи-аналітики і програмісти в лікарській і адвокатській династії родини Ореста Фільца. Олесь Дяк же пропонує нашій увазі нове сучасне явище просвіти – кордоцентрований менеджмент в культурі, в усіх її проявах в гуманітарному масштабуванні і перш за все в мовному, який гуртує довкола себе однодумців і авторів проєктів з однаковими гуманітарними зцілюючими механізмами. Тож не можна не вітати появу в середовищі української мистецько-економічної технократії такого яскравого менеджера як поета-пісняра, авторитетного діяча в сфері культури і мистецтв Олеся Дяка, альма матір’ю якого був той же згаданий уже Франковий університет. Таким є правдивий «світ на узвишші», яким подає його наш автор у своїй другій книжці вибраного, що безсумнівно стала не тільки знаменним літературним явищем, але й органічно вписалась в наукові проєкти нейролінгвістичного дослідження львівських вчених.