Re:цензії

25.12.2019|09:53|Ігор Ольшевський

Та, перед якою вітер стає на коліна

Волкова Броніслава. Vítr na kolenou / Вітер на колінах: вибр. поезії / Броніслава Волкова; пер. з чеськ. Миколи Мартинюка. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2019. – 124 с.

Почну зі слави нашим мостобудівникам – не тільки тим, хто споруджує мости, так би мовити, матеріальні, відчутні на дотик, які дають людям змогу перебратися на інший берег ріки чи пройти над безоднею, а й тим, хто зводить мости духовні, забезпечуючи зв’язок, скажімо, української культури з культурами світовими. Цих ентузіастів чимало – взяти хоча б Валерію Богуславську, Олену Криштальську, Анну Багряну, Любов Цай, Дмитра Щербину, Олену О’Лір, Віктора Мельника, Миколу Мартинюка, далі можна продовжувати ще і ще… Саме двоє останніх із названих (але далеко не останніх, а багато в чому навіть перших у своїй творчості та видавничій діяльності) познайомили мене свого часу – Віктор Мельник опосередковано, а Микола Мартинюк (директор Поліграфічно-видавничого дому «Твердиня»), безпосередньо – з чудовою чеською поетесою і науковицею Броніславою Волковою. Я свого часу писав рецензію на видану «Твердинею» 2014 року збірку вибраних поезій Б. Волкової у перекладі В. Мельника «Неприналежність» (точніше, це були штрихи до творчого портрета поетеси) й навіть виступав із доповіддю в присутності самої авторки на факультеті філології та журналістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. А вже на моєму письмовому столі – нова книжка поезій пані Броніслави «Vítr na kolenou / Вітер на колінах» (2019), також видрукувана «Твердинею», тільки вже перекладена М. Мартинюком. Це також, по суті, вибране – у збірці знайдемо поезії як нові, так і з попередніх книг «Шифровка у вушка піни» (1984), «Дім у вогні» (1985), «Повітря без каблуків» (1987), «Деяка відсутність» (1990), «Ранимість землі» (1992), «Глухоніма долоня» (1993), «Метаморфози» (2000), «Входження до світла» (2003), «Із тьми народжена» (2004), «І пити будем з колодязів солодководих» (2010), «Бути деревом, яке співає» (2016).

Однак «Вітер на колінах», на відміну від «Неприналежності», − білінґва, двомовне видання, де до чеського оригіналу паралельно подається український переклад – ясна річ, не підрядковий, а художній. Збірка оригінальна не лише цим, а й тим, що твори, інтерпретовані Миколою Мартинюком, практично не повторюють наявні у «Неприналежності», хоча й узяті з тих же вказаних вище книжок, а отже, все одно є ніби новими для українського читача. 

Переклад при підготовці білінґви – справа  надзвичайно відповідальна, оскільки є не те, щоб небезпека, але принаймні значний ризик перетворити інтерпретацію у вельми приблизний переспів, ба навіть у власний вірш за мотивами ориґіналу. Прикладів можна навести чимало: згадаймо надміру сповнений неологізмів вірш Павла Тичини «Весна» із піднаголовком «З Баратинського», його ж занадто вільну інтерпретацію лермонтовського «Вітрила», т. зв. переклад (а насправді переспів) іншого шедевру Михайла Лермонтова «Выхожу один я на дорогу...», здійснений Володимиром Сосюрою, де так само наявні суто «сосюринські» відсебеньки (на кшталт: «Що ж це я – мов ранений лелека?»), та, зрештою і спроби Павла Грабовського в цій царині (якщо з інтерпретацією Байронового «Шильйонського в’язня» можна ще миритися, то «нібито переклади» з Роберта Бернса сприймаються не більш як поезії самого Павла Арсеновича на бернсівські теми. 

Що ж ми бачимо у «Вітрі на колінах»? Уже з першого вірша – «Гойдливих дерев» з «Шифровок у вушко піни», − на нас віє знайомою з «Неприналежності», неповторною енергетикою верлібрів пані Броніслави (з отією неодмінною родзинкою, де наголовок зазвичай стає водночас і першим рядком твору):

 

Гойдливі дерева

рознеслися по вітрі,

щоби вчасно прожити

стогін свій серед тиші.

Я на місці своєму стою і пишу,

наче війки, рядки.

Дні мої

досі сходять по сходах

 в кимсь загарбаний простір,

де надвечір лягають

на вподобанім місці

і муркочуть нічну колискову.

вона знов застає їх щоднини

на початку, з привідкритими устами.

 

Поетеса не просто оспівує Природу, вона майже пантеїстично зливається з нею, проектуючи власне життя на стан довкілля і стан довкілля на власне життя. Микола Мартинюк намагається якщо й не ідентично зберегти образний лад і ритміку вірша, то принаймні максимально наблизитися до них, аби створити в читача якнайповніше уявлення про атмосферу, у якій творилися поетичні рядки й, зрештою, відчути себе в ролі «третього співавтора» (у тріаді «автор – перекладач – читач»), віднайшовши новий, тільки йому відомий смисл (а якщо підходити до тексту з позицій езотерики, то смислів таких може бути щонайменше сім), вловивши його неповторну вібрацію:

 

Краплі дощу дорогою закам’яніли,

і був світанок.

Пил посивів

від довгого простою

на занімілому порозі

і було світло

зніяковіле, замислений

ранок провалювавсь в імлу,

і десь вдалині

дитя заплакало

й оросило своїми слізьми

землю

(«Початок»)

 

Існує такий термін: «поезія на любителя». Чесно кажучи, будь-яка поезія, − якщо вона справжня, − «на любителя» (адже не всі люблять читати вірші). Але є твори, які ламають стереотипне уявлення багатьох про поезію, обов’язковими атрибутами якої вважаються рима і розмір. Це найперше стосується верлібру. Беручи до рук збірку поезій Броніслави Волкової –»Неприналежність» чи рецензовану книжку, − читач мусить налаштуватися саме на верлібр, а отже, має бути саме тим любителем, який розуміє природу вільного вірша, не повторює за іншими, що це, мовляв, данина моді (насправді верлібр – чи не найдавніша поетична форма, яка сягає коренями ще Вед або ж «Смарагдової Скрижалі» Гермеса Трисмегіста), а вміє відчувати його внутрішню ритміку і, я б сказав, містику, де кожен створений поетесою образ дає імпульс до творення власних:

 

Як сонячні спалахи

неозброєним оком

ледве помітні

як порухи скель

нами

незбагненні 

як слова зі сну

рідко вимовні

як світло

непогрішні

невитравні

є кроки духу

 

Читачеві, − як і у «Неприналежності», − надається широка змога простежити еволюцію творчої концепції Броніслави Волкової упродовж усього її творчого шляху аж досьогодні. І, ясна річ, особливий інтерес являють поезії, що увійшли до циклу «Нові вірші», позаяк вони найяскравіше засвідчують, що авторка, залишається вірною собі, вірною обраному напряму, і їй завжди є що сказати тим, хто її розуміє:

 

Ми тут не самі –

з нами птахи.

Вони щебечуть у ранній тиші,

допоки люди не почнуть свій вічний галас,

щоб добре чути одне одного.

Тоді птахи стихають –

немов щезають зовсім.

Вони розбудять знов нас аж наступного ранку,

після ночі, в якій вони відпочили

і недовго знову побули самі,

щоби зрання знов бути з нами.

 

Птахи тут виступають як символ творчого начала – адже творчість потребує тиші й самозосередження:

 

Я люблю тишу.

Мало хто вміє

ліпше за тишу звучати,

спізнати радість,

зшивати шрами,

гоїти рани,

сіяти любов’ю.

 

 Люди ж уособлюють щоденну рутину, «марноту марнот», де треба здіймати галас, аби докричатися до свідомості «ближнього» (птахи у пані Броніслави не кричать: вони або мовчать, що є теж ознакою медитативного зосередження (згадаймо Дзен), або співають – за Августином, хто співає – двічі молиться).

Лірична героїня Броніслави Волкової не боїться ні випробувань від Бога, ні тимчасових поразок у житті, які нерідко можуть виявитися прологом до нових перемог – адже Всевишній (згадаймо Біблію й зокрема історію Якова у Книзі Буття) посилає ці випробування та поразки не лише як покару, не лише на предмет покірності їм, як нас намагаються переконати «книжники»-фундаменталісти, а й на предмет протистояння їм і подолання їх, і в цьому − умова виходу на новий щабель духовної досконалості:

 

Падіння в терни враз може стати 

злетом до неба.

Може легко змінитися смуток

в радості диво,

в таїнства проблиск. 

 

Поетесу хвилює те, що за дрібними еґоїстичними пристрастями, люди не можуть розпізнати людей у собі подібних (звідси – культ власного «Я», чвари в родинах, колективах, конфлікти, що майже спонтанно виникають то тут, то там, нерідко завершуючись злочинами тощо). Вона розуміє, що лише у подоланні цих пристрастей, в зупинці «внутрішнього діалогу» – секрет порятунку, пробудження від жахного сну суєтного буття:

 

Утома танцю.

Дні скупчуються і пливуть один за одним

без ваги – занурені в сон

без кінця.

Ми пливемо в обіймах тільки часу,

звучимо в безмежних ночах,

які нас не стосуються

і нас не бачать, не чують,

наповнені своїм власним гамом,

який не стихає ніколи.

 

Світ навколо ліричної героїні Б. Волкової наскрізь персоніфікований: для неї не існує неживих істот: люди, тварини, рослини, предмети вжитку, природні стихії – все живе, все одухотворене, все наділене розумом, свідомістю, талантами:

 

Ставши на коліна

вітер під вікном співає

свою пісню сонцю.

Простягає руки

до гір,

де лягає спати.

 

Або:

 

Нескінченний берег любові

благословенна ріка

оточує нас

і росте

мріє

капає

запечатує

нашу долю.

 

Звідси, − з цього пантеїстичного одухотворення, − і витоки образного розмаїття в поезіях Броніслави Волкової. Дерева у неї «проживають свій стогін серед тиші», «скривавлене сонце» кладе небо «на лопатки», сни «запрягають свої крила» в «небесні вулики», серце «скаче на одній нозі», тиша «розстелена» або ж перетворюється на метелика «на тильнім боці місяця», ріка «мріє»… А згадаймо «привиди зрадливих ліхтарів дорожніх», каштани, що «виливають свої запашні мелодії у широчінь, літо, яке «спливає додолу в прірву зору», ліс, що співає «ніжну пісню безсоння». Перекладач – Микола Мартинюк, − у своїх інтерпретаціях прагне зберегти первозданну чарівність цих образів, − й наразі його можна тільки привітати з успіхом, як і пані Броніславу – з тим, що має таких чудових тлумачів, як пан Микола і пан Віктор. 

Усе щойно мовлене свідчить, що авторка «Вітру на колінах» перебуває в безнастанному пошуку нових, якомога виразніших слів і тропів для вираження тих поетичних мелодій, які лунають у її душі. Це не рух замкненим колом, і навіть не зовсім по «спіралі». Це рух уперед і вгору до нових досягнень і відкриттів. Для характерниці, чарівниці, перед якою навіть вітер стає на коліна, інший шлях просто неможливий.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери