Re:цензії

20.12.2019|11:26|Валентина Семеняк, письменниця

Передноворічні акварельки – ключик до розгадки творчости тернопільської письменниці

Вовчанська В.В. Погар чорниць: проза/ В. В. Вовчанська – Тернопіль: Золота Пектораль, 2019. – 104 с.

До Закарпаття у мене особливий пієтет, особливо ж до літератури тамтешніх письменників. А ще – після прочитання роману-колажу Дмитра Кешелі «Родаки». Це таке колоритне мовне багатство, що годі! Тож коли взяла до рук першу прозову книгу тернопільської поетеси Василини Вовчанської «Погар чорниць» (Золота пектораль) і на першій сторінці, у другому абзаці, прочитала слово «Маріка», у мене всередині щось як тенькнуло: я відразу ж поринула у світ читання. Забігаючи наперед додам, авторка родом із Рахівського району Закарпатської області. 

З перших сторінок впізнаю вразливу і надчутливу душу авторки: «Ридаючи, я стала на коліна, щоб випросити у Господа прощення. Молилася за цю дівчину, за її мрію, відтак сиділа і довго дивилась у далечінь. Мені хотілося кричати на повні груди і вкласти у крик усю міць світу, а потім ридати, мовчати…» («Мрія»). Чи багато з нас є таких, які щодня і щомиті перебувають у подячному стані за руки (відчуваємо світ на дотик), за ноги (можемо вільно пересуватися і ні від кого не залежати), за очі (можемо щосекунди насолоджуватися красою довколишнього світу), за вуха (а ще – чути неймовірні чарункові піснеспіви птахів, політ бджілки, голоси дітей, батьків, зрештою, всенького світу). Ви ніколи не замислювалися над тим, що можна не відчувати на запах п’янкі квіткові аромати, як в саду цвіте липа, запах смаженої картоплі тощо. Я знала такого чоловіка – це був мій батько. Пізнавати світ через запах (аромати) – це теж Господній дар.  

Авторка надчутлива натура. Таке враження, що розуміє мову птахів, квітів і дерев, одним словом – довколишньої природи. А людські характери – й поготів: світився, наче зорі на небі – про погляд; полиновий осад в душі – страждання; безмовна душа кровоточила, зранене серце ридало – стан пригніченості і розпуки. Це тільки дещиця з того, що очі вихопили з тексту.

«Плач журавля» викликає особливі порухи душі. Письменниця дозволяє читачам зазирнути і зануритись в світ ніжного і трепетного кохання: «Він добре розумів, що йде на війну, й хто знає чи повернеться, та боявся сполохати ці чудодійні миті. Що може бути ніжніше дотику рук, обіймів, коли здається, що весь Всесвіт біля ніг, а душа ніби покинула тіло й злетіла вище неба, насолоджуючись безмежним простором. Руки – мов крила! Не хотілося повертатися до дійсності. Є він і вона…». 

У «Жалюгідному  мідяку» авторка підносить актуальну проблему сьогочасся: насилля в сім’ї. До слова цю тему у нашому суспільстві намагаються всіляко уникати, а між тим, як свідчить статистика, щороку в Україні через насильство гине приблизно 600 жінок. Які жахливі цифри!

«Птаха Фенікс» – хочеться продовження. Три крапки в кінці ліричної історії ніби налаштовують домислювати завершення: яким воно має бути? Щасливим як в індійському кіно, чи сумним? Можливо, пані Василина свідомо вирішила вчинити саме так, адже заголовок багатообіцяючий, бо хто ж не знає про невмирущого Фенікса, який відродився з попелу. «Він задумався. Чому надіюсь? Я твердо вірю, що повернуся до своєї рідні… Пригорну до грудей кохану, візьму сина за руку… Ми проженемо злощасного «брата» зі своєї квітучої землі, і моя Україна відродиться з попелу, мов птаха Фенікс, знайде своє друге життя – на заздрість усім ворогам. Ми будемо жити у вільній країні…» – це з внутрішнього монологу головного героя. Монологу, який вселяє надію і спокій. Такі тексти мають право на життя, таких текстів, коли довкола вирує інформаційна війна, сьогодні бракує.  

Невеличкі «акварельні» історії змушують читача не відкладати книжку на потім, бо ключик до розгадки «утаємниченого» письма чекає вкінці кожної оповідки. Ось як і в цій – «На перехресті долі». Прочитавши таку метафоричну назву, уява відразу малює геометричну фігуру – хрест. А на місці перетину – точку відліку. Назва твору дуже влучна. Авторка робить особливий акцент – відразу привертає увагу читача, ніби наголошуючи: у кожного з нас (так само як і в головних героїв) завжди є шанс «трьох». Опинившись на життєвому «перехресті», по-перше: зупинитись і добре обміркувати ситуацію, в якій опинився; по-друге, повернутись назад і розпочати все спочатку; по-третє, холоднокровно піти вперед, не озираючись. Доля завжди дає шанс і право вибору. Бо коли ми відступимо, як один з героїв, то тоді доведеться шукати відповіді на вічні запитання, одне з яких: «А що таке щастя? Хіба знайшли величину, якою можна його виміряти? У Віри є чоловік, два сини, внуки, робота, яку вона обрала за покликом душі. Що ще треба? Ніби все є, але… Щастя у кожного своє, та слова, що Матвій сказав біля озера, донині зігрівають її душу».

Чому я вдалась до визначення написаних історій як акварельних? Бо вони відповідають згаданому жанру. До цього прийому зверталися як прозаїки так і поети. Згадайте хоча б «Гірські акварелі»  Михайла Коцюбинського. Особисто для мене в таких акварельних образках криється невидима матриця, у якій, немов у бджолиних сотах-файлах, зберігається найсокровенніша, найсакральніша інформація, яку можна «відкрити» для себе через окремі ключові слова. І їх достатньо. У даному випадку слово «погар», яке є у назві книжки і в якому акумулюється головний її месендж: любов, взаємоповага, доброчесність, гармонія, віра у все світле і добре. Погар – це  склянка. Однак не варто розглядати значення слова буквально…

Людське життя, кажучи образною мовою, так само нагадує погар. Бо все  залежить від того, чим будемо його наповнювати: добрими вчинками чи не дуже. А ще ж «не забуваймо» про гнів, образи, заздрість, хтивість, лукавство… Добре, якщо у вас із цим «багатством» все в порядку, а якщо ні? Ось так, приміром, як в історії про «Лохотрон», де «Пані Депресія сиділа в неї (головної героїні) на шиї, мов п’явка, і смоктала останні соки життя». Або в «Хтивому», чи в «Заручниці долі». Відповідь на питання, як прожити, щоб життя було наповнене загальнолюдськими моральними цінностями, знаходимо в акварельці «Малиновий щем» про три істини: «У житті відносне все, крім честі. Не шукай вад у людях – придивися до своїх. Добро і зло – бумеранг… Усе повертається на круги своя» (мовою одного з героїв).

Справжня інтелектуальна насолода від описових «окрайців» чарівної природи, які виграють барвами метафор, порівнянь: «Навколо буяла така краса, що дівчина мало не втратила дар мови. Їхній табір був у лоні дивовижних Карпат, оповитий ніжним трепетом смерек і сосон, шелестом трав, дзвінкоголосим пташиним співом та кришталево-чистою вродою річки Прут, хвилі якої лагідно шепотіли й ніби кликали за собою». (Погар чорниць) «… сутінки поволі почали опускатися на землю, вдягаючи її в серпанок ночі» (Плач журавля); «Старенька хата не виявляла ознак життя. Згорблена, зсутулена, одягнута в сум срібного павутиння, спідлоба дивилася на Валентину…» (Малиновий щем). А ось цілий «шмат» соковитих порівнянь – аж абзац, не можу не поділитись: «Іван на цю інформацію натрапив і сам, але мовчав, бо сором обпікав, наче вогонь, душу ятрила якась невідома сила, а голова свербіла, ніби справді на світ просилися роги. Ходив мов із хреста знятий, і в глибині душі запитував: «Як вона могла?». Він так вірно кохав! Чекав з тих заробітків, мовби ясного сонечка у хмарну погоду, вірив, надіявся, а тут – новина, мовби грім з ясного неба» (Життя триває); «Ледве стримував сміх, що мов пролісок з-під снігу, виривався на поверхню» (Загадка минулої ночі); «Домісольки, мов сльози, сумно падали на підвіконня» (Вакуум зради) «Безмовна ніч співчувала як могла, накривши її тремтливі плечі зоряним светром, а таркатий місяць раз у раз пірнав у бліде плесо неба і, виринаючи, прислухався до розмови двох зранених сердець, що губились у німому передзвоні» (Пілігрим).

Вміло використовуючи широку палітру художніх засобів, Василина Вовчанська створила низку правдивих життєвих образів, вони легко впізнавані, подекуди схожі на тих, кого й сам колись зустрічав у житті. Гострі проблеми людського буття подає з глибокою психологічною проникливістю та повагою до істини. Думки і тези багатьох її героїв перегукуються із розмислами Олеся Гончара, який писав-заповідав колись наступним після нього поколінням: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!». Тож приймімо цей поклик, як духовну естафету, як поступ до дії…



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери