Re:цензії

18.11.2019|11:37|Ігор Фарина, член НСПУ

Реалії й уява: два в одному

Семеняк В. На скрижалях Часу. Оповідання. – Тернопіль: Джура. 2019. – 304 с.

Дивнюще

Це було дещо несподіваним для мене, насамперед, маю на увазі те, що почав читати цю книгу майже з кінця, а точніше, з оповідання «Мантелепа з пуделком» (гарнющі діалектизми у найменні), яке вже колись бачив, хоч не пам’ятаю де. Вразило те, що авторка вміло передає соковиті деталі сільського буття, з м’яким гумором передає їх.

Та не тільки це причарува. Кинулась у вічі сув’язь реалу та містики. А ще щирість віри авторки в Бога, якою пронизані усі твори . Це чи не найяскравіше бачимо на прикладі таких текстів як «Неприкаяна душа», «Між небом і землею», «На все воля Божа». Саме через цю призму авторка дивиться на непросту історію рідного народу: «Митрофанові дзвони», «Хресна дорога… додому».

До всього цього домішується особистісний момент. Саме про нього думаєш, коли знайомишся з творами «Іспит совісті», «Діамантовий передзвін», «На скрижалях Часу»…

Дивне якесь відчуття! У глибині душі протестуєш проти присутності автобіографічних моментів у художніх прозо текстах, чи прагнеш ретельнішого їхнього маскування слово творцем. Бо вважаєш це якимось відступом від художності. І водно мить тішишся, коли натрапляєш на прозо токи. Вони допомагають глибше збагнути душу авторки і її підхід до творчості.

Містика якась! Намацувальна. Очевидно, так і має бути.

Життєписне

Опісля прикінцевих положень попереднього розділу цього відгуку на книгу, безперечно, варто розповісти про саму письмаку. Хоча уже згадані твори з біографічними нотками уже дещо розповіли про її тернистий шлях до пізнання Божих істин.

Отже, пані Валентина з’явилася на Божий світ у козацькому краї на Черкащині. Закінчила факультет журналістики Київського університету. Уже чимало років живе і працює на Тернопіллі. Видала ряд прозових книг. Членкиня Національних спілок письменників та журналістів України, володарка багатьох престижних відзнак.

Нагадування про ці життєписні акцентики не вважаю зайвиною, по-перше, завдяки владі література опинилася на маргінесі суспільної уваги. Громада знає лишень про розпарених письмаків. Не сприяють пізнанню глибини слова «славне книгорозповсюдження, мізерні наклади друків, які, зазвичай, видаються за кошти авторів, бо спонсорів чи меценатів знайти майже неможливо, а жебрати совісно. По-друге, життєписне углиблення допоможе збагнути суть письма.

Щодо останнього твердження попереднього абзацу, то висловлю одне спостереження. Усі нюанси з уже написаних абзаців стимулюють шукання в одному. Згадаймо, що вже були роман, казки. І ця книга оповідань – насліддя творчих шукань. Як на мене, то друк «На скрижалях Часу» свідчить саме про це.

Темарійне

Твори, які перечитав, умовно ділю на дві частини. До першої з них віднесу тексти, в яких авторка по- своєму доторкається до минувшини, (нехай і недалекої у часовимірі), а до другої – образні оповіді про сьогочасся..

Правда, історизм у книзі є неоднозначним. Скажімо, в оповіданні «Хресна дорога… додому» йдеться про нелегкі випробування, які з «ласки» комуністичного режиму випали на долю священника Петра. А «Біля лігва змії» зображує лише один епізод з буднів простих молодих хлопців під час афганської авантюри, затіяної радянськими верховодами. В обох випадках письменниця описує події у тій часовій площині, коли вони відбувалися. Звісно, що все написано із сучасних позицій. Існують також звернення до до

Ще один бік історизму в прозотекстах.  Письмачка розповідає про сьогодення, але з неодмінними екскурсами у минувшину. Згадаємо хоча б про оповідання «Митрофанові дзвони». Нехитра оповідь про копача могил на цвинтарі маленького села. Тіні про минулого тут виринають чи не на кожному кроці. Першу яму викопав у голодному 1933-ому для рідної матері. Християнська традиція так не велить? Не сперечатимусь з цим твердженням. Бо що мав чинити, коли не було кому, бо на кутку всі повмирали? Ще знаходжу болісну згадку про концтабір (твір, як мені здається, метафорику вже приховує у самій назві, бо церкви у селі немає ще з часів революції і оте копання могил нагадує поминальні дзвони). А в оповіданні «Мантелепа з пуделком» маємо тільки одну історичну згадку: «Востаннє живих фріців тут бачили у 1941-ому, коли через хутір проходила лінія фронту».

Неоднорідність? Так! Але у творах з познаками сучасності її ще більше. Сьогодення у реальному вимірі постає перед нами з творів «Писаної торби», «Петровича», «Богданя». Коли вглибитися зором і свідомістю у «Як у суботу над Україною янголи пролітали», то вздриш якусь ірреальність. У тексті «На скрижалях Часу» поєднані реал та уява.

Виражальне

Тематика зацікавлює? Та, очевидно, вона так не тішила б, якби не слововиражальність прозо текстів. Себто не можу оминути питання про порівняння, метафори, епітети та слововияви, якими послуговується авторка. А ще, мабуть, заслуговують на увагу випадки живописання словом та діалогічність.

І почнемо з порівняльності «… раз у раз шелестіли, ніби намагалися донести якусь таємницю», «Провісників цієї пори року – підсніжників…», «… вселенська рана, як зранене серце – між небом і землею». Знову, либонь, дехто почне балакати про неоднорідність. Цього разу порівняльну. Адже маємо зразки цього тропу зі сполучниками і без них, а також порівняння з елементами обох видів. Звернемося до метафор. «Вутлі ворота тихо стогнали», «Сонце намагалося зазирнути», «Хвильки перегукувалися поміж собою»: тут (принаймні, мені так здається) поєднуються поетичність думання і простість. Здається, що цим відчуттям пронизані й епітети: «пащека колодязя», «передзвін пам’яті», «подих червоних тюльпанів», «яблунева заметіль».

Чимало вдатностей з’являється переді мною, коли замислююся над слововживанням, приміром, над буквосполученням «тюльпанність», «шарподзвони». Помітним є вплив нелогічності. А рідко вживаність характеризує літеросплетіння, подивування: «книжкарі». Є нагода пірнути в діалектологічну стихію: « шкрябало», «пуделко»… (очевидно, маємо підстави й про інші випадки слововиявів. Але зумисно не робитиму цього. Бо кожен читач може сам висновковувати щодо пестливих форм і різниці між мовленням авторки та лексикою дійових осіб).

Оця вражальність диктує таку непростість. Іноді можна почути думку, що рецензент чомусь наголошує на поети змах, які не повинні бути визначальними для прозових текстів. Чесно кажучи, не сприймаю всерйоз такої «глибокодумності». Адже порівняння, метафори, епітети та слововживання – вагомі свідчення стилю письменника. Виступати супроти них – ратувати за зоднаковіння слово потоків.

Вдатностями також позначені пейзажність та діалогічність. Оскільки прикладів вистачає, то не буду нічого виокремлювати. Впевнений, що поціновувачі красного письменства зуміють зробити це згідно зі своїми смаками. Наголошу тільки, що живописання словом та діалогічність теж по-своєму агітують за вражальність.

Розмислове  

Перечитане підштовхує до кількох міркувань. І чи не найосновніше з них – наступне. Авторка народилася за межами Західної України, але вже багато років мешкає і працює тут. Ментальна різниця (якщо виходити з цього) є помітною. Але час все координує і нема на то ніякої ради. Якщо висновковувати з книги, то так воно і сталося. В мовленні авторки починає з’являтися (все помітніше!) місцева говірка, що укупі з добірною українською мовою творить привабливий симбіоз.

Є ще одне важливе питання. Вважаю його тісно пов’язане з попереднім. Є письмаки, котрі ретельно описують побачене і радіють від своєї реалістичності. Другі більше віддаються плинові фантазії, хай, можливо, нанизують слово на слово, виходячи з якоїсь конкретики. Якщо застосовувати цей підхід до видання «На скрижалях Часу», то мушу ствердити, що Валентина Семеняк успішно шукає себе поміж цими течіями. І в цьому їй допомагає містичність. Адже певні її елементи побутують у творах «Порух душі», «Попеляста сукня», «Як Бог допоміг»…

Якщо дивитися на книгу з моєї «дзвіниці», то виникає й наступне питання. Авторка належить до представниць прекрасної статі. Але серед її читачів є і мужчини. Чи захоплює їх написане? За всіх не скажу. Мені ж цікавими є ці тексти. Зрештою, відгукувач представляє сильну стать. Не вибирав би нерівностей, якби друк не подобався.

P.S. … «Сила ангельської пір’їни»,  «Спитай у свого Янгола», «Об’явник», «Бурмотійко і Даринка», «Баба Сяба», «На скрижалях Часу»». Що далі? Якщо виникає таке питання, то означає, що останній у часовимірі друк відбувся і творчі шукання варто продовжити».



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери