Коли в мої руки потрапило різнобарвне чотирикнижжя київського поета Олександра Козинця, інтуїтивно вирішила почати із книги з голубою обкладинкою під інтригуючою назвою «Pin-code: ЗИМА». Не тому, що голубий – мій улюблений, ні. В ієрархії кольорів – це колір духовності (самовираження, зв´язок зі світом через творчість). Та й спрацювало ключове слово у заголовку – пін-код, на якому, власне, відразу й концентрується увага читальника. Особисто ж для мене – це своєрідна точка відліку, з якої все починається, бо в ній криється глибока таїна…

Тож, відкривши поетичну збірку кольору небесної барви – не помилилась. Це була перша частина із серії «Сезони днів». Зізнаюсь, не зустрічала ще такого ретельного опису кожної Божої днини у довільній віршованій формі. Верлібр? Ні, направду, це вільні рядки. Вони як ті птахи, які народжені для вільного лету. Саме тому й не підлягають жодним рамцям чи канонам. Вони просто є. І ось ця необрамленість розділовими знаками, мимоволі породжує відчуття особливої причетності до чогось втаємниченого і ще нами не спізнаного, але, разом з тим – досяжного. От тільки б той пін-код розгадати… «Зима» ж у даному випадку (із назви) – це і є у космічному розумінні цього слова саме та вже згадана точка відліку, яка, немов той калейдоскоп, розсипається на сторінках книги  міріадами неповторних груднево- січневих та лютневих часо-роздумів і миттєвостей. 

Кожний розділ, а їх три, щедро проілюстрований «словесною» картинкою, своєрідний мікс із різноманітних слів, які нічим із собою не пов’язані, але які щодня ми можемо вживати або чути деінде. Це своєрідні «витяжки» із рядків, що передують вже написаному, для прикладу –  «Грудень»: випромінюй, подарунки, блюдце, прекрасно, останні хвилини, звучати, пасажири, облизнутися, тирса, роздрукуй тощо. Написані вони різними шрифтами і різними відтінками. Читач, який споглядатиме цю візію, обов’язково (мимоволі!) вихопить для себе якесь ключове слово-підказку. Звісно, все залежить від внутрішнього стану на момент споглядання. Відтак на одній із грудневих сторінок несподівано розчулює щире зізнання самого автора (3 грудня): «хребет із руками// складатися в хрест уміють//дзвіниця у лівій частині тіла// під ребрами//в дзвони дзвонить// щоб Дух Святий//в очах//світлом сяяв//». Яка глибока метафора! Адже порівняти серце із дзвіницею може тільки той, хто сам нею є в реальному житті і в особливий спосіб відчуває її всередині себе. Звернула увагу ось на що. Не «дзвін», а «дзвіниця». Чи вловлюєте різницю? Дзвіниця – жіночого роду, вона м’яка і ніжна, а багатоголосся певної кількості дзвонів, це потужно. Вібрації такого «оберемку» мелодій розходяться далеко і збагачують довколишній світ. У даному випадку автор пробуджує всередині себе сяйво духовного світла через Слово. І це йому вдається. «В очах світлом сяяв…» – це вже похідне внутрішнього стану, бо ж очі, як відомо, дзеркало душі.

Поет делікатно торкається теми реінкарнації, що також співзвучне і моєму світогляду: «довкола мене ходить вода// інша вода тече у мені// у тій воді//минулих утілень//пам´ять//з пін-кодами//яких поки//не знаю//». Справді, вода має дивовижну пам´ять, а оскільки людина 80 відсотків складається з рідин, то можна тільки уявити, який огром космічної інформації носимо у собі… А ось ця перлина метафоричної мудрості: «роздрукуй мені//обійми//в двох примірниках//будь ласка//щоб одні вдома були//а інші//міг із собою носити//коли зимно//стояти на зупинці//». Мені припало до душі чимало словотворів-роздумів,  ось, хоча б, деякі з них: «Святий Миколаю//подарунки// для мене//можеш складати//під ялинку//не під подушку//я дуже чутливо сплю//розбудиш//і більше не зможу//у тебе вірити!// ; «за три дні до січня//підбиваю підсумки року//їх можна скоротити//до трьох слів//жив у любові//; «розкажи мені//яким сьогодні//був твій ранок//і я скажу (усміхнено)//хто ти//; «я відповідь шукав//у собі//із серцем говорив//воно сказало що//пробачений//це//не покараний//згори//»; «не злись//на себе//і не злийся//даремним гнівом//в небуття//»….

Вільні вірші спонукають до вільних думок, хоча… хіба думки можуть бути не вільними? Автор має особливий дар бачити велике у малому. Він неймовірно уважний до світу, що довкола нього. Його кмітливість вражає. Для мене залишається таїною: як йому вдається кількома рядками «розповісти» (для прикладу) про проблеми стосунків у сучасних сім’ях між батьками та дітьми, які актуальні для всього світу? Вчитаймося: «навчити дитину писати//все на що спромоглася//постійно зайнята мати// «хочу їсти»//написала донька// нерівним почерком//приклеїла аркуш//на монітор//жінці//. Насправді це і є ті «пін-коди» про які йдеться у заголовку.

Козинець Олександр, Обвітрена весна. Поезії. О.Козинець. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2019 – 108 с.

 «Обвітрена весна»– друга частина серії «Сезони днів»

Завершуючи читати «зимові коди», спіймала себе на думці: а у який спосіб автор «здійснить» перехід до весни? Адже це особливий стан не лише самої природи, а й людської душі. «написав олівцем//на снігові//тут був я//зійшло сонце//поправило//тут буде//яблуня//» – читаю на першій сторінці і розумію: автор майстерно фіксує «розмову» із сонцем на відстані душі через Слово. Непомітний натяк на пробудження природи, але як! «сонце ранкове частіше заглядає крізь пальці//люди спроквола//щодня//прокидаються//з панцира//. А ось про силу думки: «налаштовував пам’ять//на запах//пролісків//бузку//тюльпанів//аж зігрівся трохи//». Пробудження відчувається в душі самого поета, тому він не просто пише букви, а: «сповідуюсь//рядками//на папір//благодаттю//світло//виливаю//». 

До слова, у житті Олександра Козинця музика і слово невід’ємніу своїй цілісності. Це два крила його одухотвореної творчості. А весна – своєрідний катарсис, про що він прагне розповісти на сторінках «зеленої» книги: «відчуваю себе//в цій весні//щасливим//натхненним//відродженим//несвідомо//близьким// кожному//перехожому//». Той, хто обожнює зелений колір («тепер розумієш//чому зелений//мій улюблений колір?//») – люди з великим і відкритим серцем (згідно теорії кольоротерапії). А оскільки відтінків зеленого найбільше навесні, то можна з впевненістю мовити, що після цього чотирикнижжя на автора чекають найнесподіваніші творчі відкриття і проєкти, адже: «і буде//слово моє рости//мов зелений дуб//і птахи//прилетять//мостити//духовні//гнізда//».  У цих пророчих рядках бачу міцні підвалини поетичного майбуття пана Олександра, бо посилається на прадавні сакральні символи України: зелений дуб, птахи, гнізда. Це особливі ключові слова, які дають прасилу усьому прасущому. Пишучи про це інтуїтивно, пробуджує в собі духовну міць, яку ми отримуємо з народженням. Отримувати – отримуємо, а чи орудуємо нею?

Обвітрена весна спонукає автора не лише до інтимної лірики, але й до космічних розмислів, зокрема про питання життя після життя: «лишаю для себе//на стінах вірші свої//коли повернуся//на світ Божий//знову//перечитаю//».

Козинець Олександр, Скибочки літа. Поезії. О.Козинець. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2019 – 108 с.

Поміж тим третя книжка жовтого (стиглого) кольору «Скибочки літа»ще довго залишається в серці і… не відпускає. Щось є в ній таке чарівливе і не домовлене, що непомітно переходить згодом до «осінньої» книги. Можливо окремо вкраплені слова ностальгійно перегукуються із далеким дитинством? Адже (ще не забули?) всі ми родом з дитинства. «Мені пощастило: я вже прожила найкраще літо у поетичному експерименті Олександра Козинця, –  написала у передмові Світлана Привалова, – бо лише день, коли з’являється вірш, для мене повновагомий та особливий. А уявіть, що це не вибрані дні на рік, а кожна наступна дата». То ж і я, принагідно, розгортаю книгу на… 16-й сторінці. Це 10-й день першого місяця літа. Червень. День народження моєї «половинки». Вражена! Цитую: «ну хоч у вихідний//не вставай так рано//скільки схочеш//лежи!//цей відпочинок//насправді//ти давно//заслужив!». Неймовірно, але це стовідсотково про мого чоловіка… Кожна сторіночка – літня скибочка проминальної пам’яті. Звісно, у кожного вона своя: свої спогади, свої барви, свої розмисли і міркування. Але якою тихою радістю наповнюється моя душа, коли мої очі несподівано вихоплюють суголосні зі мною медитативні рядки: «я ріс углиб і вбік//всередину і вгору//щоб пізнавати тишу//у церкві//після//хору//». До слова. На санскриті слово «тиша» перекладається буквально як «мир, спокій в душі, всередині». І звучить – шанті. А «неспокій» – ашанті. Конкретні згадані рядки викликали в мене конкретні алюзії: в дитинстві ми (зграйка сільських дітей) галасливо бавились на подвір’ї і бабуся часто вигукувала, сварячи нас вказівним пальцем: «А ну, ша!». Розумієте про що я? Ну, звідки моїй неосвіченій бабусі було знати про якийсь санскрит? Просто вона «вміла» під час молитви «рости углиб, всередину і вгору, щоб пізнавати тишу». А дотик до «такої» (особливої) тиші, про яку згадує автор, пробуджує вселенські знання, які насправді є всередині кожного з нас, бо ми з ними й народжуємося.    

Насінинки кавуна, тепло полуничного соку, вуста, які пахнуть липою, кров з ароматом вишень, абрикосовий вечір, соком налита душа, роса умиває ранок – це все і є оті «скибочки» червнево-липнево-серпневого літа. «промок// до кісточок//черешень//твого//саду», «навіщо храмові//бетонні стіни//якщо нас Бог//усюди//добре//бачить?».

Козинець Олександр, Тричі осінь. Поезії. О.Козинець. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2019 – 110 с.

«Тричі осінь»– це як ковток запашної кави, кожушок якої притрушений злегка корицею. Та й колір обкладинки четвертої книжечки – корицевий (цинамоновий). Кожний з нас – непроминальна частка Всецілого і Нескінченного. Саме через це повсякчас перебуваємо в стадії…незавершеності. А все тому, що душа кожного прагне досконалості, вершинної завершеності. До слова, інформація про це зберігається на денці сердечного колодязя («у кожному серці//можна побачити//крила//каміння//гармонію//відчай//»). Хтось достеменно знає про це, хтось відчуває, хтось лишень здогадується, а комусь до цього простору – зась. Однак є такі особистості (як от згаданий автор), які не просто знають про це, але й прагнуть поділитися цими знаннями через легкий натяк, через несподіваний спалах думки, яка переливається у слово на папері (клавіатура-Vorld)… Звісно, кожному з нас можна записувати щоденні думки і тоді вони стануть або щоденниковими, або ж денниковими. Однак я не про те. Зазвичай, думка розлога і крилата, безмежна. Спробувати сконцентрувати її до мінімуму так, щоб вона народилася… афоризмом – на це спроможні не всі. Це дар, який посилається Згори.

Вересневий розділ – це не лише прояв особистих почуттів («мене//можна//спіймати//на вудку//поки я//плаваю у воді//твоєї//любові»), а також споглядання довколишнього світу через призму звичайних життєвих миттєвостей, яких у кожного з нас достоту: чи то в метро, чи в лісі, чи під час раптової зливи, чи під час складання пазлів… А вже жовтень наступає на п’яти (сторінки) – чи не найцікавіша пора року: перехід, трансформація із зеленого у жовто-багряне, могутнє межичасся у природі, умиротворення, засинання, тотальний спокій. Це особливий час для роздумів: для чого я прийшов у цей земний світ? Яке основне призначення тут моєї душі? І як відповідь, читаємо (2 жовтня): «…бо мову дали//говорити добром//творити добро//»). І ще одне одкровення, у якому автор не боїться зізнатись на загал: «бувають дні суму//бувають дні спаму//бувають дні мами//бувають//коли на дні…»). І зовсім поряд несподівано виринають ось ці світлоносні рядки: «благодатний// Господь//блаженна//Маріє//світло довершує//тіло//і тінь//за блаженством//приходить//із неба//спасіння//воно//необхідне мені//для прозрінь»).

Олександр Козинець із тих авторів, у яких від щастя може заплакати навіть сіра дощова хмарка, а осінь холодом ходить довкола ліжка і полює на тепло. Йому притаманне власне бачення світу, власна візуальна мова. Він легко вводить у словесні конструкції сучасні терміни на кшталт pover bank, спам… Мені імпонує те, що у творчості віршара (у рядках і над ними) витає чимало щасливинок (щастя): «передайте будь ласка//за проїзд//пісню//решти не треба//візьміть собі//кілька акордів//вони зроблять//ваш день//щасливим!». Коли звичайне-незвичайне слово «спалах» (під час фотографування) спалахує у підсвідомості радістю і народженням світла – це вищий пілотаж! Серце автора надзвичайно співчутливе. Особливо це розумієш тоді, коли буквально спіткаєшся об ці букви, нанизані у слова, а, відтак – у рядки: «заглядав сьогодні//в очі дерев//сумно було//відпускати їх//на зиму».

«Мене вражають дві речі: зоряне небо наді мною і моральний закон в мені, – написав колись філософ Іммануїл Кант. – Люди перестали дивуватися!». До чого тут це? Чотирикнижжя Олександра Козинця не просто спонукає читача дивуватися усьому, що його (нас) оточує, воно ніби підштовхує і вчить це робити повсякчас. І найголовніше (цитую автора): «обов’язково любити всі чотири сезони й творити власне щастя щодня всі триста шістдесят п’ять днів щороку!». Тож не відкладайте думок на завтра (перефразовуючи автора),бо вони можуть постаріти. Зрозумійте, якщо ми спатимемо із відчиненим вікном, думаючи, що в нього залетить серпнева зірка…нічого з того не вийде. Краще відкривайте свої душі і даруйте людям зорі! Ось такі вільні думки навіяли мені вільні від світу вірші Олександра Козинця.