Прочитаний роман – це наче смерть близької людини: ось кінець обіцянкам й надіям, і бездиханна вона вже починає перетворюватися на символ чогось того, чим, власне/ніби, й була, закріплюючись в позачасовому вимірі буття, як фото на стіні. От саме цей момент і найбільш відповідальний, бо нам властиво, втративши головного свідка, відрухово піднятися над історією його життя, натомість, насправді, уникнувши тривоги, озирнутися раптом на свою власну історію, заради чого романи й пишуться, напевне, бо вони – подзвін. Не люблю в собі цей відрух і цей жанр буктрейлера, завуальовано чванькуватий, але як сказав поет: «Хоч я не хочу слів – їм все одно сказатись».

«Крижана карусель» – зимова книжка про любов. Спочатку все належним чином покрито мороком невідомості, і ти не розумієш, на яку таку далеку мету орудують всілякі неоднозначності. Відчуття, що вже від самого початку все закручувалося на крижаній платівці з центром, захованим у детективному стилі, – приходить із запізненням. Цікаво, ясна річ, скільки було випадку в тому, як склалися всі елементи в кінцевій формулі. Чи, наприклад, як народилась ідея зробити історичну подію – Революцію Гідності – всього лише підпорядкованим епізодом псевдореалістичного світу Старих Маслюків, двері в який були непомітно прочиненими вже від початку. Назвавши це прийомом, можна було б назвати його і хитрим.

Читачу нікуди не втекти від своїх прогнозів і апперцепцій. Вважаючи себе запрошеним у внутрішній інтимний світ головної героїні Христини, він аж ніяк не підозрює, що один з фрагментів цієї сфери – психологічно витіснений, невидимий. Тепер це для нього несподіванка – євромайданну злодійку він, напевне, уявляв інакше. Але еволюція образу триває фактично до останньої сторінки. На терезах саморефлексій Христина встигає зважити (погойдати) так багато непорівнянних речей, що мимоволі запитуєш себе: а чи не в цьому вона – сірячинна правда людського світу, а тобто: чи є вона – правда? Дівчина трішечки підкрадає (позичає) у Всеукраїнської Свободи для Своєї Персональної – на літак до Америки. В кінцевому ж заліку ми їй пробачаємо. І це вже питання до нас: а що поклали ми на шальки цих терезів?

Моя ж відповідь виглядатиме фривольно (хай це буде лиш моїм прочитанням): «Крижана карусель» – зимовий романс, як я вже сказав. В ній так багато холоду й тепла, споглядання і не відпускаючої скрізної дії, що вона просто придумана для застуджених вдома або загнаних в німий тупик. Туди хочеться вискочити зі своєї реальності  – «мерехтливий осяйний пейзаж за вікном, в який постійно хочеться вискочити, щоб злитися з ним». В ній легка не реалістичність – це метафора, що веде вперед, а оскільки автор тонкий кінестетик (це прослідковується в його творчості), то ми ймем віру навіть тому, чому віри не ймем: «І раптом один з коней розвертається до мене на повному ходу і щось шепоче на вухо; від його дихання пахне розпеченим літнім степом з високими небом, полином і парним молоком, медом, вином і ще чимось прекрасним. «Якраз зараз ти знову народжуєшся, бо ми набрали надзвукову швидкість, – раптом починаю я розуміти кінську мову. – Ми понесемо тебе в нове життя – дивне і прекрасне, як і будь-яке життя. А про себе минулу потроху забувай, тебе вже там немає і ніколи не буде».

О! Тепер мені – чую – важко стриматися, щоб не вилити на свого читача з цієї книги ще й ще цитат; стократ приємніше буде трохи прикрутити з дискурсом.

Наприклад, Час. Якщо в метрології чи фізиці (та навіть філософії) ідентифікуюче визначення лежить в енциклопедії, яка причина неіснування літературної енциклопедії ідентифікуючих визначень? – завжди мріяв таку мати:

«Що таке час – не сформулюєш, його лише можна відчути; принаймні зараз це вітерець, що виривається з чорних ротів підворіть й огортає мене своїм пронизливим диханням»

«… настінний годинник показує за чверть п’ята ранку чи вечора?»

Сонце, довкола якого крутиться Земля:

«Сонце якраз збирається сідати за школу»

«Сонце мригає, наче лампочка, що ось-ось перегорить»

В реальності немає нічого – ні марудного, ні надоїдливого, а лиш дивоглядне і прекрасне життя в ній іде, якщо не сприймаєш все за чисту монету і вмієш прифотошоплювати елементи. У в’язниці:

«Думала, що дрімала хвилин двадцять, утім, ні: сутінки, що малі діти вже повсідалися в усіх закутках камери, розляглися на підлозі, поприлипали до стелі. А їхня матінка ніч просунула крізь заґратоване вікно свої довгі незграбні ноги і знічев’я гойдає ними туди-сюди»

Мистецтво цінне здатністю промовляти до людських чуттів, більшість речей людського світу їх лише сушить і мертвить:

«… а Гном запихає до рота одну по одній кілька канапок, ніби не їсть їх, а п’є»

«… поруч з глухим видихом полегшення стікали у своє мертве море каналізаційні стоки»

«Зубів небагато, але всі великі, як нігті»

Зі здатності правильно бачити народжується бажання дивитись. І бажання жити у того, на кого дивляться:

«Жельчин батько мовчки сидів у кутку на табуретці, іноді киваючи головою – схвалюючи якесь слово чи страву. Коротка сива щіточка вусів, лиса голова з вм’ятинами, наче від пальців, залишки татуювання на правій долоні, з цих затертих синюватих рисочок вже неможливо було розібрати його ім’я. Я взагалі до кінця усвідомила присутність батька, коли він подав мені ріжок для взуття» 

Сьогодні на пошті короткий день:

«… сьогодні на пошті короткий день»

І хоч це книжка про кохання головної героїні, але її органами чуття обмацано і притулено до себе так багато всього живого і неживого, мікро і макро, що десь в глибині теплиться підозра: а чи не закохана вона, бува, у весь світ довкола? І не здогадатися до останку. Чого і вам бажаю.