Re: цензії

19.09.2019|Ніна Головченко
Збірка поезії «Любов довготерпить» (2019) Оксани Радушинської
18.09.2019|Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України
Талановитий син завороженого Придесення
17.09.2019|Богдан Мельничук, Ігор Фарина, письменники
Оспівування весни спресованого часу
16.09.2019|Андрій Дахній, доктор філософських наук
Екзистенційний досвід поета: творчість у світлі Memento amare
16.09.2019|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Впливає серце у ріку щодення
16.09.2019|Ігор Зіньчук
Розплата за непрощені гріхи
Гіперпростір як відкритий твір (з книги «Від не-початку і до не-кінця»)
Безцінні скарби Сергія Дзюби
15.09.2019|Сергій Синюк
Про сучасність через призму історії
14.09.2019|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
«Нехай прибереже свою реть лях, а ми тим часом помислимо…»

Re:цензії

04.09.2019|20:37|Валентина Семеняк

Книжка, у якій поезія неймовірних кольорів і часових відтінків

«Невідворотне», Бережко-Камінська Юлія – К.: Саміт-книга, 2019 – 400 с.

Зізнаюсь чесно, моє ставлення до поезії завжди було спокійним і врівноваженим. Аж поки волею щасливого випадку, не познайомилась із відомою українською поетесою Юлією Бережко-Камінською. Знайомство було поспішним: я опинилась в одній з тернопільських бібліотек (для молоді та юнацтва), де й відбувалась зустріч із згаданою поетесою. Із завмиранням серця слухала поезію в авторському виконанні. Дивне  відчуття огорнуло: ніби знала Юлію відтоді, відколи  Небо стало Небом, а Земля – Землею.  Таке собі дежавю (фр. déjà vu). 

Минуло трохи часу і переді мною нова книга поезій невтомної поетеси: вишуканий фоліант на 400 сторінок! Назва «Невідворотне» відразу налаштовує на філософський лад. Зрештою, й дизайн обкладинки (Любомир Олянич): старовинний кишеньковий годинник у стилі ретро із відкритою кришечкою. Ланцюжка не видно, але, дивлячись на зображення, розумієш, що він десь є. У цьому вбачаю глибокий символізм! Адже мова про нематеріальну субстанцію – Час, як такий. Хоча, з якого боку на це подивитись. Ми не можемо торкнутись Часу фізично, але ж є у житті незбагненні миттєвості (і цьому ніхто не заперечить!), коли саме він – Час, не питаючи, повсякчас торкається нас. І відбувається це щомиті і за будь-яких обставин. Ми народжуємось в Часі, живемо в ньому, і, зрештою, здійснюємо Перехід туди… де його нема. Де позаЧАСся. Де вічна Вічність. 

Між тим стрілка годинника на циферблаті обкладинки фіксує важливу сакральну деталь, яка  несе не лише смислове навантаження на всі запропоновані авторкою поетичні тексти, а й пропонує віртуальний ключик до розгадки таїни написаного. Отже, на годиннику обкладинки 14.09. Я не знаю, чи це збіг обставин, але… Це особлива пора дня – його вершинна маківка. Так само як земний простір (умовно кажучи) має чотири кінці світу, так само і Час поділяється на чотири частини. Досвітній Час – найкриштальніший, він створений для молитви, для особистісного духовного вдосконалення. Це зародження нового дня, а якщо мова про людину – то це зародження нового життя. Простуємо далі: ранок – молодість. Опівдні сонце підбивається високо в небо – це зрілість людини. Авторка книги – у творчому зрілому розквіті. Ота позначка на циферблаті – 14.09 – це означення часового руху від періоду зрілості (духовна зрілість, фізична, енергетична плюс життєвий досвід) до періоду мудрості (полудень віку): «Звідки ж злетілись літа до погосту,//Ніби накликали круків на лихо»//. Цифри ніколи не мовчать, просто треба вміти їх… слухати. Так, Час невідворотний. Він «рікою пливе» –  співається у відомій пісні. Підтвердження знаходимо в одному з віршів авторки:«І що то час? Така собі вода,//Тече кудись невпинно і безкрайо…». Саме так, ми не в силі його ані зупинити, ані, бодай, якось на нього вплинути. Ми (люди) – поза ним. Але Творець дарував нам Слово…

Авторка книги Юлія Бережко-Камінська зуміла майстерно і піднесено (через Слово) виписати Час як такий – у всіх його багатогранних проявах. Він у всьому, що всередині неї і довкола: у серці і душі, у почуттях, у вірі і любові, у сонці і зливі, у квітах і росах, у материнській ніжності і пекучо-лагідній зимі, в оглушливій тиші і в розбудженій пітьмі… Могутній поетично-інтелектуальний огром, який пробуджує всередині читальника найсокровенніше бажання – жити і любити, незважаючи на гіркоту, що іноді трапляється у Часі життєвої ріки. Як авторці це вдається? Хтозна, але ми не в силі розгадати цей феномен. Тому іноді мені здається, що Душа поетеси мережена сяйвом небесних словотворів, про які вона й сама ще не здогадується, але десь віддалено відчуває це: «І хай моє серце – всього лише ситцевий клаптик,// Та хрестиком Янгол вишив на ньому своє імення». 

Не кожному дано бути настільки прозорливим, щоб, озираючись у минуле, побачити духовними очима як: «… гуде за мною рід//Пра-пра-далеких, вічних і незнаних, – //На кілька тисяч неохопних літ//Їх тут стоїть, і стільки ще постане…//». І це вражає. Влучність вихоплених з ментального простору думок знаходить суголосний відгук у тих душах, які готові їх сприйняти і «поселити» у своєму часовому просторі. Справжнім відкриттям для мене стало ось це розуміння Часу: «На згині серпня дні//осріблені й наріжні,//Заломлюється час,//настояний на травах,//І на одній струні,//Озвучуючи ніжність,//Дзюрчить гірська вода//холодна і ласкава»//. Особисто я у цьому віршорядді відчула священну мить Вселенської гармонії з її п’ятьма елементами: а саме – присутність вогню (серпень-сонце-тепло), землі (ріст трави), вода (гірська вода), етер – ефір (озвучуючи ніжність, дзюрчить), повітря  (настояний на травах). Зрештою, практично усі поетичні твори Юлії торкаються невидимої світобудови. Дивує її кмітливість бачити довколишній світ у деталях. Для прикладу. Звикле для нас небо може «вдихати пахощі землі» і бути «кольору каркаде»!  Навіть у глибокій чуттєво- чутливій ліриці двох закоханих сердець скрізь присутні сакральні символи вже згаданого часу, світу, тиші, неба, води (дощу).

Ця поезія має магнетичну дію, яка пробуджує душу і спонукає до філософських розмислів. Вони надважливі, бо змушують шукати відповідь на безліч запитань: хто я? Яке моє істинне призначення на цій Богом даній Землі? Приміром ось цей рядок: «Просто десь протікає час//Між щілинами дня і ночі». Замисліться, як обережно і ненав’язливоавторка підводить читача до думки про межичасся.З допомогою художнього образу натякає на особливу інформацію: навіть у невеличкій крапелиночці будь-якого повідомлення… є Час. До слова. На Сході кажуть, що «Час – це Бог. Не розтринькуйте його намарно». Наше життя, насправді, Божественне. І прояв Божественності є у всьому: у квітці, у мурашці, в самшиті, у пташці, у небі, в усмішці – у всьому, що є довкола нас. Шкода, що розуміння цього приходить не кожному. Однак є на світі жменька особливих людей, яких прийнято називати поетами. Чому так, а не інакше? Поети (піїти) – це люди, які співають словами. Їм під силу бачити те, що звичайній людині – зась. Ось як у цих рядках Юлії: «Я з підвіконня… корабля//Дивлюсь в безодню океану». Щоб порівняти звичайнісіньке підвіконня із кораблем, а дощову краплину – з океаном, треба мати широку палітру творчої уяви. А звичайний горішок? «Хочеться після всього//З легкістю розколоти//Кожен горішок,//Щільно//Й туго у грудку збитий,//Й бачити, як повільно,//Йодисто і живильно//З нього виходить літо.// Якби ж то всі могли так торкатись того таємного чару Слова, то на Землі давно настав би Рай…

  І поки я була у власних пошуках, аби дати визначення філософській категорії вічності, відповідь знайшлася в одному з Юлиних віршів: «Що для нас вічність?//Просто взаємна тиша,//Зміна вітрів, ослаблення гравітацій,//Спокій в неспокої//Й осінь – настільки інша,//Ніби зійшла на випадковій станції». Не погодитись з цим – не можливо. Тому підписуюсь під кожним написаним словом.

 Метафоричний ряд розкішний своєю вишуканістю і мудрістю. Книга буквально всіяна діамантовими розсипами метафор та порівнянь: «Допоки зі шпарин// просочаться дозрілі//Дощі, які стечуть і все це перепишуть»; «Я п’ю се літо, як повітря п’ють…»; «Осіннє небо розбудили крила»; «Подих тиші в прянощах трави,//у пригорщах вечірнього самшиту»; допоки серпень соками стікає, медові сни гойдає на стеблі, «І котить неземний Котигорошко//липневе сонце десь у вишині», «ніби час обм’як», «і завмирає час над усіма», «видихне площа крилами голубів», «прогинають сосни на вітрах хребти», «тримаюся за сонця хризантем», «стидатимуться наготи дерева», «вітрів остиглих наковталось море», «вітер музику клав на ноти//молодого вишневого листя»… Юлія Бережко-Камінська – неперевершена майстриня влучних і яскравих метафор.

Питання, які, зокрема, хвилюють душу поетки – особливі: як потрапити в запростір, як пройти по линві часу. І несподівано – в одному з медитативних віршів знову звучить її відповідь: «Говори. Говори.//Своїм голосом напувай.//Це жадоба моя – //Проникати в глибини смислів,//Бо слова є такі,//Де ні стелі, ні дна не буває, – //Я пірнаю – і час//Наді мною мені не тисне.//Це – безмежжя моє//Поза грузним тяжінням літ...».  Може тому авторка незримо відчуває свого Янгола :«Дві душі. Два серця.// І два крила.//Я за ним – увись,// він за мною – вплав.//Наше щастя дивне, бо мовчазне://Я його не бачу, як він мене».  

А літо? Воно в неї не просто гречане чи гірчичне, а барбарисове, воно, як птах неперелітний, а ще це – видих (бо вдих – зима), невагоме і незриме, повітря пряжене й терпке. Поетка неабиякий знавець рослинного світу, і нічого дивного у тім, бо ж «душа настояна на травах». Тому ця книжка не лише відлунює невидимими звуками (присутні образи дзвонів), а й має свої неповторні аромати. Для мене справжнім відкриттям стали такі назви як самшит, цикута, беладона. А ще тут згадуються полин і ковила, безсмертник і кмин, розмарин і євшан, первоцвіт і цикорій, звіробій і шипшина, суцвіття рути, м’ята, меліса, лепеха, валеріана, майоран, тим’ян, шафран, базилік, чебрець, хміль, соняхи, ромашки, волошки, айстри, жасмин, кульбаба, гіркотрав’я степу, ожина, ренклод, персики, виноград, сосни, трави…

Поетична збірка наповнена усіма порами року: від літа і до зими. Особисто для мене вона ще й відлунює своєрідною звуковою ритмікою – нотний ряд так вилаштовується, що починає формувати октави…Світла (у духовному сенсі). «Бо хочеться світлом жити,//Мов ночі нема на нього». Та й сама поетеса щиро зізнається: «Живе земля у звуках і у ритмах,//І на усе не наберешся слів».

Справжнім відкриттям для мене стало те, що за назвою книжки «Невідворотне» в основі – питання Часу як стрижень світобудови. Трислів’я. Три слова, найуживаніших у віршах, зустрічаємо практично на кожній сторінці. Це Час, Світ і Небо. Саме вони стали Тлом, на основу якого й нанизувались думки, перевтілені у слова. Так слово «час» згадується понад сто разів (104), світ – 102, а небо – 92! Зокрема, у поемі «Сад» тільки слово «світ» використовується 14 разів. А у вірші «Життя,життя…» – є і час, і світ, і небо. Перша строфа  («Із листів жінки зі Сходу») об’єднала це триєсуття в одну цілісність і вірш заграв новими барвами: «Бо час. Бо Введення. Бо ніч.//Бо небо визріло до снігу.// Бо з нас ніхто іще не виграв// У світі вічних протиріч». Про створений Юлією «час» можна говорити й говорити. Він у неї має стільки кольорів і відтінків, що годі! Тож не полінуйтесь «занурити» очі в читання: клубки часу на вогняних котушках, час обм’як, між дерев просочується час, мовчить безчасся в лініях надрізу, крихти часу, час радості, час урочий, потоки часу, прострочений час, безкраїй, нові часи, згортаєш час, сочиться час струмками непомітними, час, з якого просвічуються світи,час Крилатих і Вогненних, зародження нового часу, час збивається з ліку, невпинний час, час давно переріс у відстань,час крихкий, стікає час, терпкий час, час біжить, час підточить і сточить, просто час такий – перемовчати, коли час виходить на нулі, час літо із нашого раю висмоктує, зітертий час, «час –іскристий, ніби келих шампанського у день Нового року», «що крізь час просочиться, крім душі?», «між нами навшпиньки хвилини зводяться, і час в лабіринтах своїх позаховує», час для роскоші, і час для спокою, час для молитви, «якби ти знав, як стискає душу час не поезії і АТО!»… А небо? Воно грядуще, пухке, глибше-зріле і настояне, а ще – це перламутрова синь безмежжя.  Після прочитаного починаєш глибше усвідомлювати написане колись Григорієм Сковородою: «З усіх утрат трата часу найтяжча».

До сьомої книги української поетеси Юлії Бережко-Камінської «Невідворотне» увійшли нові поезії (2018-2019) і добірка більш ранніх творів, написаних упродовж 15-ти років (вони подані в новій редакції, в хронологічному порядку і склали другий розділ книги). «Поезія класична за формою, глибока за змістом, наповнена неперевершеними образами та вражаючою густотою авторської думки» – йдеться в анотації до книги.«Бо тільки істинне мистецьке переживання, непідробне ліричне почуття незнають фізичної тяглості часу» (за Олексієм Маковим).  Вірші перегукуються  (в унісон) і підсилюються чорно-білими фотоілюстраціями відомого в Україні та Європі фотомайстра, куратора фотовиставок, члена художньої майстерні «KulturwerkstattTrier» (Німеччина) Юрія Косіна.  

Тож, перефразовуючи популярний книжковий тег  #укрліт_не_нудно,  хочу підтвердити: читаючи поезію Юлії Бережко-Камінської – збагачуємо світогляд, наповнюємо світлом душу і серце. Сучасний світ потребує саме таких Сердець!



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери