Юрій Тарнавський – класикукраїнської літератури, який живе і працює у Сполучених Штатах. Якщо раніше про нього в Україні знали виключно як про поета-модерніста, одного із засновників Нью-Йоркської групи, то сьогодні, на щастя, обшир наших уявлень про цього непересічного митця збільшується – поет, драматург, прозаїк, критик, літературознавець, лінгвіст. Так і роман, про який ідеться, завдяки видавництву «Темпора» та перекладачеві Максиму Нестелєєву очікує на свого українського читача, адже у вересні має бути презентований на 26-ому Форумі видавців у Львові. 

На відміну від України увагу англомовної читацької авдиторії Юрій Тарнавський здобув завдяки своїм прозовим текстам, які він почав видавати у Сполучених Штатах з 1978 року, коли світ побачив експериментальний роман «Менінґіт», що складався з двох частин – про Джорджа та Джима Моррісона, – перша з яких була цілком автобіографічною. Однак, перед тим, у середині 1950-х років, письменник працював над своїм першим україномовним романом «Шляхи», тлом оповіді якого стали студентські роки митця, проведені ним у Європі. Своїм же дитячим досвідом Юрій Тарнавський вповні наважився поділитися лишень зараз. Про свій давній задум та багаторічні спроби нарешті написати цю сповідь митець розказав в інтерв’ю Анні Процик для «Бюлетню Шевченківського наукового товариства у США», відзначивши, що ідея з’явилася більше трьох десятків років тому, однак остаточний текст почав народжуватися 2017 року, коли автор буквально примусив себе це зробити. Зі слів Тарнавського, на перешкоді стояв його попередній мистецький досвід покладатися більше на уяву ніж на факти, а в даному випадку метою було зберегти і факти, і враження, і атмосферу передвоєнних років у Польщі та Україні, роки окупації й шлях на Захід крізь погляд дитини-свідка. І якщо тут присутня творча уява, то, як зізнається автор, лише на 10-20% : «Очевидно, що деталі сцен, в яких люди взаємодіють одне з одним, вигадані, однак їх сутність при цьому залишається автобіографічною. Моєю метою було подати правдивий опис тих років життя так, щоб відтворити мій точний портрет, тому я вільно поводився з несуттєвими деталями, однак суворо дотримувався суттєвих. Додам також, що всі сцени смерті і знущань у романі правдиві, за винятком того, що я змінив їх хронологію та кілька разів самих персонажів. Це було зроблено з метою створити впливовий сюжет, який міг би справити враження на читача». 

Якщо когось зацікавить ступінь відповідності роману дійсності, то звичайно можна порівнювати географічні подробиці, імена, хронологію з тими, які автор раніше представив у короткій літературній автобіографії «Босоніж додому і назад» (Київ, Родовід, 2000), або з тими візуалізованими образами з минулого Юрія Тарнавського, які показані у документальному фільмі «CasiDesnudo» (реж. О.Фразе-Фразенко, 2019), однак мені видається, що цінність цього тексту набагато глибша. З одного боку, роман є одним з ключових текстів у творчості автора, а з іншого, у ньому презентовано особистісне свідчення українського повоєнного мігранта універсальною мовою.

Найперше, мені цей роман бачиться як лінза, крізь яку можна читати і перепрочитувати тексти письменника у двох зустрічних напрямах: проспекції та ретроспекції. Для поціновувачів і знавців творчості Юрія Тарнавського роман дає ключі для прочитання його попередніх текстів, оскільки саме у цьому наративі ми спостерігаємо за народженням митця, стаємо свідком його ілюзій, страхів, травм і перемог, а відповідно торкаємося джерел уяви, тем, сюжетів, характерів, які з легкістю впізнаються в інших його текстах. Роман може служити відправною точкою, з якої варто починати знайомство з цілою творчістю автора: саме в ньому знакові для письма Тарнавського символи, такі як: дім, сон, лялька, цирк, акробати, вода, фотографії, дзеркало, хвороба, смерть, похорон, – ніби оречевлюються, стають такими видимими і відчутними. І те, що, скажімо, у «Споминах» (1964) сприймалося як сюрреалістичний нарис, поступово проступає у всій ясності, а заключні слова вірша «Похорон» набувають пророчого смислу: «Ти ще повернешся не раз до нього, як до спадщини, зберіганої для тебе багатьма поколіннями». 

Що більше, «Теплі полярні ночі» є дзеркалом, у якому відобразився і синтезувався індивідуальний стиль письменника: ті прийоми і підходи, які автор розвинув за роки творчості, блискуче використані ним у цьому романі. Так, наприклад, роман має чіткий сюжет, який розгортається перед читачем у хронологічній послідовності, разом з тим він, подібно до багатьох попередніх витворів митця, вражає кількістю паралельних планів, метафізичних вимірів, можливостей комбінування різних деталей, серед яких зовсім немає дрібниць, і де кожна подробиця взаємопов’язана з іншими складною мережею зв’язків як позатекстових так і суто лінгвістичних. Я би визначила це як досконалу математичну філігранність письма Юрія Тарнавського, яка так яскраво проявилася в його ранньому романі «Три бльондинки і смерть» (1970 – 1992). Приміром, назва нового роману розкладається на три підзаголовки: «Warm», «Arctic» і «Nights». У цих частинах представлено три відтинки дитячих спогадів. У першій читач стає свідком теплих вражень протягом перших років життя, коли світ навколо повниться барвами, смаками, звуками, святами, які досліджує дитячий допитливий розум, намагається пояснити та пізнати, марить дивами, придумує собі брата-близнюка, складає казки, наповнені фантастичними істотами: гномами, драконами, уявними героями, чарівниками. Як тут не згадати «Зачаровану Десну» О. Довженка чи «Вино з кульбаб» Р. Бредбері! У другій частині йдеться про роки життя під окупацією німецьких військ, перші втрати, споглядання смерті, хвороб, знущань. «Ночі» охоплюють найкоротший проміжок часу: виїзд з України на Захід та початок життя на роздоріжжі, що у дуже впізнаваній метафоричній манері демонструє Юрій Тарнавський у фінальній сцені роману. Форма представлення тексту також є достатньо характерною: це присутність двох голосів, один з яких ставить запитання, а другий відповідає. Подібний підхід автор уже застосовував у кількох своїх текстах, наприклад, у збірці «Анкети» (1968) та поемі «Оперене серце» (1975). У новому романі цей прийом виконує низку важливих функцій. На рівні тексту він дає можливість вільно переходити від однієї деталі до іншої, часто пропускаючи значні проміжки часу, чи пов’язувати в єдине ціле речі та події, які, на перший погляд, зовсім не мають між собою зв’язку. Відсилає це також до тієї техніки письма, яку Юрій Тарнавський розробляв багато років і використав у мініроманах. Найповніше така техніка представлена у трилогії «ThePlaceboEffectTrilogy», яка складається з трьох збірок міні романів «LikeBloodinWater», «TheFutureofGiraffes», «ViewofDelft» (JEFBooks, GenevaIL, 2013).А от на рівні діалогу перший голос виступає всезнаючим наратором, оскільки саме він ініціює введення нових деталей, подій чи персонажів, тоді як другий голос впокорено вибудовує свою оповідь-свідчення і додає до неї необхідні деталі на прохання першого. Нагадує такий діалог чи то розмову психотерапевта з пацієнтом (що є доволі логічним, адже у психотерапевтичній практиці саме дитинство вважається джерелом подальших досягнень, але також і комплексів, а обговорення дитячих років є чи не найобов’язковішим етапом зустрічей лікаря з пацієнтом), чи то діалог двох внутрішніх «Я» самого автора, одне з яких прагне впорядкувати власну ідентичність, а друге – висловити досвід, пам’ять, травму. 

По-друге, роман у цій формі та змісті легко заходить у таку популярну сьогодні нішу як література свідчення (testimonial literature), яка розташована на перетині літературних та документальних жанрів. За словами Тетяни Михед: «Література свідчення, що народжується з імперативу – «світ повинен про це знати», за самою своєю природою тяжіє до постійного збурення суспільної свідомості, що з часом виснажується і пригасає. Її перше й головне завдання – поновлення відчуття моральної відповідальності і намагання пробудити людяне ставлення до тих маргіналізованих груп, яким у цьому відмовляють або існування яких ігнорують». Отже, говорячи про універсальність мови, маю на увазі, що «Теплі полярні ночі» закарбовують у світовій літературі український погляд на події окупації та вимушеної міграції після Другої світової війни, погляд на дві конкуруючі імперії, в лещатах яких опинилася Україна тоді, і яка до сьогодні продовжує виборювати власне право на існування. Особливо актуально звучить роман митця в умовах агресії з боку Росії, і, власне, своїм тексом Юрій Тарнавський підтверджує тяглість історії, звертає увагу світу на те, що подібне вже відбувалося. На правах свідка минулих трагедій автор пробуджує відповідальність людства перед українським народом, досвід та й саме існування якого століттями замовчувалися або ігнорувалися. Прикметно, що, хоча письменник багато років уникав української тематики, роман «Теплі полярні ночі» він назвав одним з найважливіших у своїй творчості.

На загал, є у цьому тексті й традиційні образи, теми та мотиви: наприклад, архетипними рисами наділено образ батька і матері головного героя, розкрито тему двійництва, численними є ремінісценції на античну спадщину, чаювання зі слоном відсилає до «Пригод Аліси» Л.Керролла, східні магічні мотиви вплетено в образ пана Флоріана, присутні натяки на робінзонаду тощо. З іншого боку, письменник індивідуалізує свій голос, додаючи йому екзотичного звучання через використання польських та українських слів-реалій, через опис національних традицій, страв, костюмів. На мій погляд, кожен читач віднайде у цьому тексті щось нове, несподіване і одночасно близьке та знайоме. Хтось, дослухавшись до оцінок експертів на звороті роману, побачить його близькість до Набокова або Імре Кертеса, Штефана Цвейґа або Єжи Косинського, або навіть отримає відчуття подібні до прослуховування сонати Бетховена, як стверджує, наприклад, винахідник жанру публічної поезії, бельгієць Ален Аріас-Міссон.

*У назві статті використанорядок з вірша Юрія Тарнавського «Пополудні» зі збірки «Спомини» (1964).

** Босоніж додому і назад: У Не знаю. Київ, Родовід, 2000.