Час невмолимий, і вже підходимо до перших роковин смерти Степана Пушика (26 січня 1944 - 14 серпня 2018), поета, пісняра, фольклориста, прозаїка, дослідника «Слова о полку Ігоревім». Минулого року, в червні, зібралося Правління Івано-Франківської організації НСПУ, обговорювалися робота  й плани, й зачепили питання 75-річчя Пушика, яке наближалося. І тут Степан Григорович каже: «Нічого не треба обговорювати, я хочу просто дожити». Наприкінці липня відкривали Анотаційну таблицю Богдану Бойку, в рамцях програми «Івано-Франківськ – місто героїв», під’їхав на машині Пушик. Саме під’їхав, хоча від його 56-го нумера  до 72-го  по вулиці Шевченка було метрів 200-250. Він тяжко виліз з машини, опираючись на дерев’яний топірець. Почав розмову зі Станіславом Козловим, відповідальним від міста за встановлення дошки, мною, Михайлом Батогом. Володя Смірнов, директор Літературного музею Прикарпаття, почав знимкувати. «Куда знимкуєш, нащо?» - в звичній голосній манері запитує Пушик. «Аби’сте на гробовци файно виглядали», - жартую в його дусі. «Баране, ти панькову молодицю знаєш?» - і далі про відкриття. Умів Пушик драстично пожартувати з когось, але вмів і на свою адресу прийняти, коли бачив і розумів, що то не зі зла.

         Основну частину свого виступу на відкритті анотаційної таблиці Бойкові Степан Пушик присвятив … Ользі Слоньовській. У нього таке було, до кого прикіпав серцем, того всюди підтримував і говорив про нього.  Коли вже поверталися з хлопцями у місто, Пушик із Козловим сиділи недалечко від його хати й пили каву. Пушик запросив мене до кави і сказав, показуючи, на Станіслава: «Ото я йому вже показав, де мені має чіпляти таблицю, коли вмру». Ми посміялися – і розійшлися. А вже 14-го серпня зранку я прочитав у «Фейсбуці» пост його сина Тараса, що вночі батька не стало.

         Спілка (в моїй особі, оскільки тоді був Головою) зайнялася організаційними моментами похорону Пушика. Звичайно, що допомогу надала область (в особі Ігоря Пасічняка), місто (в особі Руслана Марцінківа) й університет (в особі Ігоря Цепенди). А потім з університету до цвинтаря у Вікторові проводжали ми Пушика в останню путь: я, Ярослав Ткачівський, Василь Мойсишин, Василь Бабій і Мирось Лазарук із Чернівців. Несли його і до Церкви і виносили з Церкви до місця спочинку на Пушикову гору. Коли біля могили запитали, чи скажу я прощальне слово, я відмовився.  Просто не зміг (так само, як в університеті відмовився, не зміг сказати Тарас Салига, який також був на цвинтарі). Сказав тоді Ткачівський.

Чому я це згадую? До цих споминів мене підвела книжка Тараса Салиги «…Отут я жив… Отут мойого предка слід», яка оце недавно вийшла у Львові. Це перша спогадові книжка про Степана Пушика, і як така вона зосереджує на собі не тільки читацьке зацікавлення, але й ставить етичну планку розмов у спогадах про цю контрасну людину і великого книжника: «Портрет Степана Пушика, а ще людини-характерника, яка до останніх днів свого невтомного життя „перла плуга“, укласти у відповідні рамки жанру важко, а ще важче, якщо цей характерник твій Друг і передчасно відійшов у кращі світи».

Відразу скажу, що Тарасу Сализі вдалося втримати фахову й етичну планку Розмови. Хоча книжка не є пафосною і не є лагідною до окремих постатей, в тому числі й до себе. Вона є такою, якою мала бути. Відкрита. Щира. Різка. Справедлива.

Нічого не приховує Салига з того, про що говорить. Инча справа, що про все у цій книзі сказати неможливо. Пушик занадто контрастний, аби так легко люди забули його контрастність. І оці жартівливі звертання «Привєт, бандьора!» і оці грубувато-вульгарні викрики в бік жінок : «Ти, стара каністро!» чи «Дійна корова!», «Кімба стара!» чи «Залежана кобила!», до всіх студенток -  «Діряве військо» - звичайно, не додавали людям радости у спілкуванні з ним. Хоча були й инчі звертання: «Соковита сливка», «Каштанка»… Зрозуміти Пушика, прийняти Пушика, полюбити Пушика можна лише через контрастність Його характеру. Всі инчі писання про нього, де буде лакування чи бронзування, - помножать велику неправду літератури.

Салига не приховує своїх контрастних стосунків з Пушиком: «Ми все життя „дерлися“, як „пес із котом“. Навіть одного разу в молодості билися, але один одного не зраджували ніколи». Згадує Салига і про конфесійний конфлікт між ними, що стався восени 1990 року. Але не ці спомини складають основу його розповіді. Головним залишається щира вдяка, що життя подарувало йому такого Друга.

Окрема сторінка спогадового матеріялу Салиги, де він згадує декілька імен сучасних прикарпатських літералів: Яроша, Качкана, Ткачівського, Лизанчука  і мене. Ярослав Ярош (1951-2019)  цього року відійшов у кращі світи і похований на Алеї Слави міського цвинтаря (як на мене, в смерти він дістав більше, ніж дало йому життя, бо також був чоловіком дуже і дуже не простим), тому про нього я не згадуватиму. Що стосується Володимира Качкана, Ярослава Ткачівського, частково Василя Лизанчука - тут „не моє мелеться“,  і я не маю права бути ні третейським суддею, ні адвокатом автора. Так, про цих літераторів, про їхні людські якости сказано різко. Але сказано з погляду Салижиної правди і Салижиного досвіду. Все мені згадується старий фільм «Висота», де якийсь там начальник міркує, що багато в анкетах понаставлено запитань, а потрібно лише одне: «Порядна чи непорядна людина». Хоча, треба віддати належне Сализі, він вміє відзначити і позитивне у критикованих ним людей. І це позитивне врівноважує для инчих (не скажу, що для згаданих літератів) оцей контраст поцінування і характеристик.

Що тичеться закидів у мій бік, ніби я образився на відсутність свого прізвища під «некрологом», опублікованим у «Дзвоні», нехай це буде на совісти Ольги Слоньовської, яка творчо зінтерпретувала моє запитання до неї.  Я не був ображений. А був здивований, бо дотримуюся „протокольного“ правила: ми можемо бути між собою і пересварені, але в якихось питаннях маємо показувати не свою образу, а свою культуру. До речі, так ці речі розумів і сам Пушик. Колись розповідав мені про своє навчання в Літературному інституті і сказав: «Ви дурні. Сваритеся через дрібниці. А ми там сварилися через вірші, іноді аж до бійки могло доходити, а потім разом йшли пити каву».

Також Тарас Салига не боїться розставити деякі акценти і щодо творчости Степана Пушика, заперечуючи галицький пафос Ольги Слоньовської: «Не перевершив С.Пушик ні Павличкових, ні Малишкових „творчих здобутків“ (тим паче, в пісенному жанрі). Невже Пушикові сонети кращі за Павличкові чи Малишкові, якщо він їх не творив? А хіба Малишкова чи Павличкова проза (з народних уст) слабша за Пушикову, якщо вони такої не писали? Подібною риторичністю можна „бавитись і забавлятись“, але навіщо? Письменник – це індивідуальне, художньо-самобутнє „я“. Творчість Пушика у своїй основі таке неповторне, характерницьке „я“ являє. У цьому її краса і сила! У цьому її сила і краса!“ . І висновок Салиги теж різкуватий, але справедливий: «Такий погляд – це швидше голосіння біля труни покійника, ніж об’єктивна оцінка».

Завершує книжечку Тарас Салига публікацією «некролога», який був опублікований в «Дзвоні» і спогадовими нотатками ріжних людей, які знали і цінували бунтарський дух Степана Пушика (Микола Петренко, Левко Різник, Володимир Панченко,  Галина Турелик, Петро Парипа, Степан Хороб, Василь Грещук, Роман Голод та ін.), а також публікує декілька ліричних віршів Поета.

Ще раз наголошую, що про Степана Пушика ще будуть писатися спогади (чого вартує тільки ситуація січня 2016 року, коли ми втрьох,   Бабій, я і Ткачівський, прийшли привітати Пушика з Різдвом, а він на наших очах впав без жадних ознак життя; і я телефонував в обласну раду, і на запитання, яку машину присилати, відповів: чи катафалк, чи швидку,  бо Пушик не дихає; а коли приїхала швидка, Пушик прийшов до тями і почав жартувати із медсестрою) і видаватимуться книжки про нього. Він справді виїмковий. І в своєму контрастному характері, і в своїй працелюбности (працював до вечора 13 серпня, звідки його забрала швидка, додому він вже не повернувся),  і у викладацькій діяльности, і в творчости, і в збиранні фольклору, і в дослідженні «Слова…» (остання його гіпотеза, що автор «Слова…» похований у Вікторові в Миколаївському монастирі)… Але ця невеличка книжечка Тараса Салиги вже стає камертоном справжности в розмові про творчий і людський феномен Степана Пушика. За що Авторові можна лише вклонитися. Нащадки ж щиро подякують.