Re:цензії

15.07.2019|12:06|Ольга Рєпіна

«Тріада» на своїй території або Відвертість розуму

Литовченко Тимур. Литовченко Олена. Принц України / Роман. – Харків: ТОВ «Видавництво Фоліо», 2017. – 222 с.

Відомо, що особа та характерологічні особливості письменника часто відображаються в його творах. Чи може письменник надягнути маску, особливо якщо знайдеться професійний редактор? Може, але ця маска протримається на його творчому «обличчі» на один, максимум, два романи. А далі – тільки він справжній, зі своїми екзистенціями, які презентують творчу особистість в психологічному масштабі, коли результати творчості надають можливість робити аналіз особистості самого митця та його впливу на соціум.

Взагалі, екзистенційна сфера в значній мірі визначається особистісною емпірикою автора, його індивідуальними переживаннями, складною інтеграцією свідомих і несвідомих тенденцій, уявлень про соціальну сміливість, і є одним з найважливіших джерел формування творчої мотивації та спрямованості до самовираження за допомогою літературного образу.

Письменник через творчість ніби вихлюпує на полотно, переломлює через своє життя, через свої екзистенційні орієнтації за допомогою уяви та власних ідеалів ті події, враження й факти, які він запозичив із дійсності або уяви.

 

«Майже всі учасники подій, описаних в цьому романі, вже відійшли в інший світ. Деякі з цих людей залишили мемуари. Однак оскільки їхні інтереси й оцінки тих чи інших подій не завжди збігалися (а нерідко навіть кардинально розходилися), ми вибудували власну – авторську концепцію, де певною мірою враховано позицію кожного персонажу нашого твору».

(Олена та Тимур Литовченки, «Принц України»)

 

Загальновідомо, що визнання авторів у сфері літературної творчості формується під впливом безлічі змінних. Однак основні компоненти, які впливають на популярність, на мій смак, все ж автентичність і своєрідна, впізнавана манера мислення, виражена через глибокий сенс та життєву філософію сюжетів і образів роману. При цьому не можна забувати, що екзистенційний багаж письменника – це своєрідна сутичка смаків, життєвих концепцій і прагнень та спрямувань, які залучають до нього шанувальників.

Через персоніфіковані екзистенції письменник ділиться з нами своїми потаємними думками, які за допомогою інструменту письменника (комп’ютер або олівець та папір) проектуються на текст книги. Багато цьому сприяють архетипічні тенденції, характерні літературній манері майстра.

 

На одному круглому столі я запитала своїх колег, які пишуть на історичну тематику: «Ваші історичні романи надають змогу передавати читачеві архетипові риси наших попередників?» Відповідь була невиразною. Я не зовсім зрозуміла, чому. Й тільки зіткнувшись у живій дискусії з Тимуром Литовченком, чітко визначила для себе: для того, щоб передавати щось читачеві, авторові треба, перш за все, влучити у той самий архетип, який допоможе в прямій ідентифікації головного героя з сьогоденням. Також усім, на мій погляд, зрозуміло, що не тільки стиль виховання в дитинстві й особистісні особливості визначають стратегію історичної поведінки особистості, яка базується на архетипах. Перш за все, обумовлена ця стратегія соціально-політичними умовами. Такі умови диктують необхідність образів, архетипів, з ними пов’язаних, емоцій, які діють, як шпильки, приколюючи в неусвідомлюваному наші враження від прочитаного. Така собі дуже вдала тріада – «архетип-емоції-неусвідомлюване», – яка впливає не тільки на особистість читача, а й на вибудовування життєвої парадигми суспільства.

Якщо ж говорити про вплив письменника на вибудовування життєвої парадигми суспільства і конкретних його складових, то слід зазначити, що вплив є невід’ємним від образу художника та його екзистенціальних орієнтацій, які домінують в його творах.

Екзистенції письменника в значній мірі визначаються особистісною емпірикою письменника, його переживаннями, складною інтеграцією усвідомлених і неусвідомлених тенденцій та уявлень про життя, і є джерелом формування творчої мотивації і спрямованості до самовираження за допомогою художнього образу. Тобто, не сам письменник, але образ, ним створений, впливає на суспільство, тому що величезних за своїм значенням особистостей в літературі, масштабних постатей, які вміють прямо, а не завуальовано-пролонговано впливати на людей, зараз небагато. Величезну роль відіграють, на жаль, гроші, вкладені в письменника і менеджмент, що витікає з першого.

Але слід зауважити, – не знаю жодного письменника, який зізнається, що він безпосередньо впливає на розвиток суспільства. Якщо підійти до розвитку цієї теми з терпінням та хитрістю, можна почути від колег, що використовувати в книгах незамасковану дидактику, та й дидактику взагалі, – вважається майже вульгарним. Найчастіше письменники віддають перевагу роботі з текстом, використовуючи сугестію, ідентифікацію, найпотужніші та впізнавані архетипи й образи колективного несвідомого. Цей спосіб – у тренді.

 

Якщо говорити про Тимура та Олену Литовченків, то слід констатувати, що вони, як письменники, вміють критично переосмислити дійсність через свої філософські погляди. При цьому їхня творчість не виглядає суперечливо. Розумієш, що перед тобою живі люди зі своїми пристрастями, бажаннями, досвідом… Що вони не бояться бути сентиментальними або щирими, рефлексуючими або надмірно чутливими…

Взагалі, творчість подружжя Литовченків можна порівняти зі специфічним візуальним сховищем так званих архетипів, які передають поведінку, неповторні народні риси і психотипи з покоління в покоління… Тобто, надають можливість перенести за допомогою своїх творів зміст колективного несвідомого у сучасне змістовне життя – індивідуальне та колективне, яке заповнюються персоніфікованим емоційним і образним змістом.

 

«…Мовчав і Порфирій Андрійович, який майже фізично відчував невблаганне наближення смерті, а тому поспішав насолодитися останніми миттєвостями життя, яке було прожите аж ніяк не дарма. Принаймні, сам він був упевнений в цьому».

(Олена та Тимур Литовченки, «Принц України»)

 

Якщо уважно розглядати візуальні образи в романі «Принц України» (а це сімейство Скоропадських, включно з Данилом Павловичем – останнім українським гетьманом у вигнанні, а ще представники радянської розвідки, які полюють на нього, а також українські емігранти і низка епізодичних персонажів – поляків, англійців, німців, американців), ми обов’язково вичленуємо для себе в тексті основні архетипи: Шлях людини, її Страхи і Надії, Смерть і Безсмертя, Сенс життя і Буття.

І це не повний перелік образів, які уважний глядач знайде для себе в книзі Тимура та Олени Литовченків, які представляють у тексті якісь вроджені диспозиції, що зумовлюють появу в реципієнта певних думок і візуалізацій. При цьому йдеться не про конкретні, чітко окреслені представлення, образи або емоції, але й про деякі несвідомі приписи загального плану, що спонукають появу реакції на текст.

 

«…А в Росії перед такими людьми, як вони відкриваються тільки два шляхи: або померти швидко, отримавши кулю в потилицю, або повільно в слідчій камері від ран чи на Соловках, в Казахстані, в Сибіру, на свинцевих чи уранових рудниках, чи в інших подібних місцях».

(Олена та Тимур Литовченки, «Принц України»)

 

Власне, новий роман концептуально продовжив ту напружену зв’язку смислових проектів, які є своєрідним свіжим потоком і яких, часом, так не вистачає у вирі сучасного жорсткого літературного менеджменту. Екзистенційні символи письменників дають привід зануритися глибше в свої знання: історичні, життєві, сенсові. У книзі «Принц України» Тимура та Олени Литовченків немає гротеску, побутового кітчу, епатажу. Це не літературна «короткометражка», яка підлаштовується під тренди сучасних потреб.

Майстрам слова бездоганно вдається за допомогою текстових повідомлень, тобто філософських змістовних меседжів, передати читачам не тільки свій емоційний стан, а й надіслати нам якийсь автобіографічний лист, що містить інтеграцію архетипових образів, смислового змісту їх ментальної сфери і простих людських почуттів. Природно, необхідно пам’ятати, що «автобіографічність» в мистецтві, зокрема і в літературній справі, є одним із фундаментальних стовпів найпотужнішого художнього впливу на реципієнта. У даному випадку – на читача.

 

Не знаю, як для вас, але для мене все більше актуалізується питання сенсу всього, що відбувається, на тлі хаосу, в який поступово, майже непомітно для оточуючих, занурюється світ. Ми можемо говорити: «Не стійте на негативній позиції, не транслюйте це на мене, я не хочу цього чути! Не кажіть мені про це! Це - не правда!» Однак реальність надає нам всі шанси зрозуміти, що ми помиляємось. Світ таки змінюється. І для багатьох – у гірший бік. Можливо, ця ознака – лише констатація факту, що моя фокус-група і група значущих має певні характеристики. А може взагалі – я помиляюся, і все добре.

Тому для мене тексти подружжя Литовченків є не тільки автентичними, але й потужно дидактичними в хорошому сенсі цього слова – адже ми проходимо разом із ними стежками їхньої емпірики, помноженої на історичну правду та спогади тих, хто був поряд із головними героями. Завдяки цьому формується мотив причетності до реалій роману «Принц України». Ніде правди діти, багатьом може здатися, що подібний спосіб самовираження – через історичні реалії – не завжди продуктивний, – на деякі смаки краще фентезі чи детектив. Так у тому й річ! У детективі автор може виписати безліч нереальних образів, й читач буде щасливий. А в історичному романі майстерність у суто простій, на перший погляд, речі – автор повинен зробити так, щоб між двома фігурами – реальною, з життя, й авторською, в мистецтві, – не була відсутньою конгруентність. Й тільки смислові зв’язки, як умовна категорія між цими двома постатями – історичною та літературно-образною, – як лакмус презентують тенденцію до проголошення істини – письменники не приміряють чергову маску. Це означає, що ми бачимо справжніх митців, які не підміняють якоюсь фіктивною фігурою себе справжніх через неповторний самохронотоп, дивуючи своєю сугестивністю та відвертістю.

 

«…Між тим, пристаркуватий гетьман продовжував висловлюватися щодо теперішньої ситуації та способів маневрування окремих політиків, але якось вже надто тихо і приречено… А між тим, в очах його було стільки болю і страждань, що синові раптом стало соромно за те, що давно не говорив батькові настільки простих лагідних слів, як «добраніч», «доброго ранку», «дякую», «люблю», «турбуюся» тощо».

(Олена та Тимур Литовченки, «Принц України»)

 

Не люблю пафосу, але для літератури важливо бути такою – сугестивною, відвертою, коли письменник ніби «самозагострюється» на самовдосконалення. Важлива й небайдужість до навколишнього середовища та оточуючих людей, яку демонструє автор (чи автори, у даному випадку). Тоді й цілі, які письменник, прийшовши в літературу, ставить перед собою, досягаються.

У цілому сучасна література нагадує мені невідому місцевість – наприклад, дачний кооператив, в якому всі вулиці начебто мають ліхтарі й неабияке освітлення під кожним будинком. І можна обрати кілька шляхів, щоб дістатися необхідного пункту, але можна зненацька потрапити на чужу територію. А вказівники підтверджують, що всі дороги ведуть, куди треба. До того ж безпечно, світло всюди! Добре, думає читач, і рухається далі. На нього ж чекає сюрприз: у вказаному напрямі не вулиця, а глухий кут. Читач повертає за письменником на інший шлях – і тут з’являється паркан. Тож наявність потужних ліхтарів не є вірним шляхом, який доведе тебе пункту призначення.

Так і у сучасній літературі. Назва, розкрутка чи обкладинка може сильно «світити», а як відкриваєш книгу, а там, перепрошую, тільки сексуальні сцени, обсцентна лексика і… порожнеча. Читач маневрує, намагається поставитися з надією до книги, відкладає на деякий час, потім повертається до читання і… закриває, розуміючи – мінімально, що можна сказати: не моє. Максимально – як особистість та суб’єкт історії – дивується: а навіщо це було написано?

Відзначу, моя позиція щодо завдань до літератури сьогодення – щоб сприйняття світу окремих індивідів чи цілих соціальних груп не було якщо не спаплюжене, то не викривлене, необхідна література певного рівня. В якій є історичне підґрунтя, сенсові орієнтири, використання певних психологічних знань для позитивного впливу на читача. Зі словом «позитивний» не люблю гратися, бо розумію багатовекторність цього поняття. Адже існують книги, де є позитивний кінець і повний внутрішній вакуум, і навпаки – буває, що книга закінчується негативно, але в неї вкладений зміст, який запускає рефлексії, що надають гарантію – читач не залишиться з незворушною душею, якої письменник не торкнувся. Я – за другий варіант. Тому що як психолог знаю: люди шукають орієнтири у літературі й знаходять. І письменники, об’єктивно, надають певних знань, свої власні, відрефлексовані уявлення про світ своїм читачам, і люди починають сприймати світ їхніми очима.

І останні роздуми, які викликала творчість Олени та Тимура Литовченків. Їхні книги не викликають когнітивного дисонансу. З цими письменниками не треба «домовлятися», що ти начебто «зрозумів, про що йдеться» – оскільки існує контекст, який не дає заблукати. У цієї талановитої пари тексти книг характеризуються тим, що в них немає симулякрів, тобто значення не відрізняються від того, що мають означати. До того ж, дивовижна працьовитість і вміння плідно творити незалежно від «творчої негоди» підтверджує інформацію про Тимура та Олену Литовченків: їхні книги є втіленням нескінченної свободи і безмежних можливостей цього дуету.

Вони – не люди, які рухаються у безкрайньому космосі. Це філософи, соцальні конструктори, думки яких цінують читачі та видавці. Але, врешті решт, вони просто люди, які намагаються зробити те, що від них залежить. Які відвертістю розуму формують «свою територію», освітлють її й залучають до неї читача, прямо або опосередковано ділячись своїми переживаннями через вчинки і відчуття літературних героїв. Тому що саме так, через емоції, які передані читачеві, через привласнення та рефлексію архетипу головного героя, через тріаду – ідентифікацію думок та сенсів, через напівсвідоме та міфологізацію персоналій – починається розуміння того, що образ героя потрібен у сьогоденні.

А це гарантія того, що народилася гарна книга.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

23.08.2019|14:33
Виходить друком книжка оповідань, написаних Олегом Сенцовим в ув’язненні
22.08.2019|16:22
Книгу про карпатську магію презентують на Львівському форумі видавців
22.08.2019|14:21
Українські митці «зазвучать» у трьох містах Швейцарії
22.08.2019|13:36
Зірка української журналістики Олег Вергеліс потребує нашої підтримки
22.08.2019|13:10
Літературний Кураж Базар: Jamala, Карпа та книжки 50-ти видавництв
21.08.2019|11:04
Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа запрошують на церемонію нагородження лауреата Премії ім. В. Стуса
20.08.2019|18:08
У видавництві «Абабагаламага» побачила світ книга поезій Василя Голобородька «Яблуко добрих вістей»
20.08.2019|18:05
«Еспресо. Вибір читачів 2019» назвала фіналістів премії
20.08.2019|14:57
«Химерні паралелі»: концерт камерної музики у Чернівцях
20.08.2019|14:51
У Вінниці оштрафовано підприємицю, яка без дозвільних документів продавала книжки країни-агресора


Партнери