1. РІДНЕ

Майже чверть віку тому під час одного з журналістських відряджень у містичковій книгарні надибав «Нетутешній вітер» Ігоря Павлюка. Ім′я і прізвище автора віршів мені нічого не говорило. Але «углибившись» в тексти, вже не міг позбутися враження , що потрапив під дію магії словесного дивовижжя. Згодом дізнався, що віршар мешкає у Львові і є журналістом за фахом, бо закінчив той самий факультет у Франковому виші, що і я. А оскільки відчуваю пієтет до міста своєї студентської юності, то почав стежити за творчістю львів′янина. Ще й сталося так, що через деякий час наші шляхи перетнулися. Ми виявилися членами редколегії літературного часопису «Золота Пектораль». Яко критик писав рецензію на й ого роман у віршах «Паломник», котру вміщували деякі сайти. У видавництві «Золота Пектораль» побачили світ і наші книги.

Правда, за час появи «Нетутешнього вітру» пан Ігор посоліднішав. Він доктор наук із соціальних комунікацій. Провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка Національної академії наук України і професор Львівського національного університету імені Івана Франка. Автор багатьох різножанрових видань у тому числі і закордонних. Лауреат численних престижних премій.

Шанувальники красного письменства полюбили його творчість. І насамперед, очевидно, тому, що заперечує літературний космополітизм та вирізняється зануреністю у стихію ріднизми. «Як сліди звірині на Волині».

«Буг – наче вуж». «Б′ються Світязя хвилі самі із собою». «Пахне грибами поліська хвоя». «А вірш ліричний піснею стає. А пісня, пісня... тьохкаючим болем, що в ритмі із космічним ручаєм, земним волинським лісом, білим полем».

Як на мене, то оті мотиви ріднокрайності промовляють самі за себе, й мислиться також про вірші Василя Герасим′юка, Олеся Дяка, Бориса Щаву3рського, в котрих живе туга за рідним. Це ніби з ними перегукується Ігор Павлюк, коли стверджує, що «на рибалці нічній я зловив собі цілий Дніпро». Поклик рідності?

2. НАЙМЕНУВАЛЬНЕ

Переді мною «Перевізник мрій». Останнє у часовимірі видання письмака. Й воно дає підстави мовити, що Ігор Павлюк залишається традиціоналістом у виборі назви. Себто ратує за те, щоб до неї підштовхували образи творів. Саме за таким принципом у його доробкові з′явилися «Скляна корчма», «Чоловіче» ворожіння», «Заборонений цвіт», «Алергія на вічність»...

Зауважу, що такий підхід до найменувальної політики в цілому характерний для вітчизняної поезії. Досить, либонь, згадати про «Горіхові револьвери» Олександра Астаф′єва, «Політ водоспаду» Олеся Дяка, «Прощальне вино» Романа Кухарука, «Екзистенцію дощу» Віктора Палинського, «Ловіння снів» Василя рябого... але це не український велосипед. Підтверджують таку тезу «люди на мості» польки Віслави Шимборської, «Сезон у пеклі» француза Жана-Артюра Рембо...

Та повернімося до «Перевізника мрій».

Назва, яка продиктована образом з вірша «Пісні – у тайне царство перевізники».

Поклик традиції?

3. ГРОМАДЯНСЬКЕ

Коли вчитуєшся у нові вірші Ігоря Павлюка, то помічаєш, що у багатьох із них превалюють громадянські мотиви. Хоча, зрозуміло, вони носять на собі індивідуальну познаку. «Україна – рана серед ран». «Що проживе народ наш – опиши, проговори біль світу, як умієш». «Це в душі. Це зветься батьківщиною. Пахне материнським молоком». «В Бузі, як в Бозі, серце купав». «Я чекаю Вкраїни. Чекали її козаки, гречкосії».

Але, безперечно, говорити про громадянськість даної лірики, як про щось єдине, не доводиться. Вже хоча б тому, що її можна поділити на кілька підтем. Про почуття, які «спровоковані» ріднизною, уже йшлося. І це – одна з них. На деяких віршах помітний вплив сьогодення. І нерідко ці доторки є дуже болісними. «Майданно, не мадонно в Україні. І знов душею я плачу за все». «І шукає душу, де зігрітись, пісня, що зібралася на фронт». «Я живу, не чуючи Вкраїни». Громадянські мотиви наснажує й пам′ять. «Цих відьом радянських чорти узяли на поруки». «Чортам-кагебістам вони віддали свої душі». І тут відчувається болісність. Але вона вже є дещо іншою, бо познакована часопросторовістю.

Та цей біль – не вияв песимізму душі віршника. Бо версифікатор живе іншим. Відчуванням дороги. «Та й не ховаю від людей дорогу». «Дорога – простір?» «Як підіймається терном заросла дорога». «Біліє у мені дорога дальня». «Віршем шлях озвучую».

Поклик часу?

4. ФІЛОСОФСЬКЕ

Для лірики Ігоря Павлюка є характерною філософічність, котра також ділиться на кілька підтем. Очевидно, немає потреби деталізувати кожну з них. Тому згадаю лишень окремі. І почну з присутності у віршах богошукальницьких мотивів. «Я з Богом в душі ні обмов, ні умов не боюся». «Аз Господу вірю». «В мені ж, слава Богу, любов ще до всього живе». «Болючий шлях до Господа й до себе». «Глибина – то вись мойого Бога». Й зауважу, що ці та інші подібні висловлювання – не принагідні медитації, а усвідомлене розуміння ролі Всевишнього у житті особистості.

Релігійність – необхідна складова філософічності. Але не все тут є таким простим, як здається спочатку. «По-християнськи, трішечки перунно». Двоїна думання, яка не потребує коментарів. Та ще й тоді, коли вона так органічно вселилася у душу поета. «Сповідаюсь у храмі сільському. Язичник він трохи». «Моя душа, як і душа народу, язичество своє пережила». «Тихий праісторії вокал».

Крізь призму неатеїзму віршар дивиться на довколишність. «несу свій хрест в собі до Повороту». «Я у безмежжя піду лиш з хрестом на собі і в собі». «В дім без стуку прийде Божий Суд». «Лиш моя небесна батьківщина». «І помру так легко, мов засну».

Нотки печалі? Вони є помітними. Але  переважає світлість журби. «Плаче душа, наче стогнуть могили». «Говорю з нащадками. Радію, що також... помру». «То ж радію, що був, і радію, що є. що пульсую, плюсую». «Ніжно виводжу печаль, як жовч, з пісні про волю»... «Я у літньому лісі, як в храмі. І душа тут ніколи моя не вмре».

До виявів філософічності належать і розмисли про суть літературної творчості. «Цей осінній вогонь загортаю в листок моїх віршів», «Спалені вірші заснути мені не дають», «Життя своє поемою зроблю». «А вірша рядок – наче путь». «...творили тихе свято і біль, і вірш».

А з такими поезіями тісно пов′язані тексти з культурологічними акцентами. Адже у віршах є згадки про Горація, Шевченка, Рембо, Рільке, Булгакова. Версифікатор цитує рядки з вірша Максима Рильського. «Теплий промінь в мені – як небесна рука, несказанна ріка є» (з вірша, присвяченого українському поетові із Польщі Тадеєві Карабовичу).

Поклик долі?

5. ПЕЙЗАЖНЕ

Пейзажність – необхідна умова існування лірики Ігоря Павлюка. «Пір’я пташине в нічній надмогильній траві...Місяць-смичок життєдайно над човником човга». «Зимова мряка... тонко плаче риба». «Яблук вже на дереві нема. Червоніють, мов розквітлі, терни». «Полощуть печаль мою ранні дощі, Літаю у віщих снах». «І листочок верби плив до зірки по білій воді»...

Як бачимо, тут поєдналися реальність та уява. Як і в римозгадках про «населення» віршів, зорі і небесні світила, птахи і звірі, рослини і дерева «мерехтять під ласкою зорі». «За хрестами вікна виріс Місяць, мов свічка над тортом». «В болючім світлі білі голуби». «Почую молитву дерев і вовків уночі». «Та в самого душа – кульбабка». «І ставок з млиночком під черешнею»...

Живописання словами вдало доповнюють кольорові екстраполяції: «Із крилами золотими за плечима». «Лінивий вітер котить синій сум». «Зелений змій комусь диктує вірші». «Люблю цей світ, як білий лист паперу». «Сиве світло в очі від чужих».

Поклик краси?

6. ЛЮБОВНЕ-ІНТИМНЕ

Лірику такого штибу теж можна розділити на дві частини. До першої без перебільшення належать вірші, в яких поет освідчується в любові до навколишнього світу, а до другої – поезії на тему кохання до жінки – продовжувачу роду людського. Щодо цього поетичного пласту, звісно, зауважу, що не варто ставити знак рівності між ліричним героєм і самим автором, варто, мабуть, сказати і про те, що ці підвиди лірики по-своєму цікаві.

Звернімося до рим про любов до навколосвіття. «Ми з тобою близькі, мов слова із народної пісні.На горбатому мостику доля звела нас колись». Поєднання особистісного і суспільного тут є очевидним. «У майбутнього нашого вже перехрещені рейки».

Наведемо ще кілька цитат для підтвердження невмирущої закоханості версифікатора у довколишність. «З космосом тут у мене зв’язокВічно-інтимний». «То ж я раюю в пеклі моїм внутрішнім,Від себе утікаючи кудись».«Всі ми для того у світ цей білючий прийшли:Світлом ставати від болю і кольору, й звуку»...

Тепер – про інтимні почування.

«Співають пташки.Я співаю теж.Нам добре попри усе». «Де рядки мої – синющі шрамиНа душі між мною і тобою». «Нареченої поглядом дивиться вічність на мене». «Головне – я знав любов у світі.Головне – перемагаю страх». «І я люблю. Караюся і каюсь. Висока Літургія почуттів...»

Дехто, звісно, скаже, що у даному випадкові автор особистісне «підфарбовує» соціально значимим. Але це виправдовує себе.

Погляд душі?

7. СУВ′ЯЗНЕ

Але поділ віршів на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні – умовність, бо чистих підвидів лірики у природі не існує. Вони переплетені між собою. І від цього нікуди не подінешся, хоча і намагався б.

Проілюструємо це на кількох прикладах, приміром, «Екзистенційний диптих» – спроба поета передати дихання часу. Тобто бачимо промовляння громадянськості. «Ця епоха – базар. Ця епоха зі здобного тіста,Що існує, допоки її воріженьки живі». Болісна констатація факту. Але вона не є одинокою у творі. «Чорні шаблі доріг усе менше мене пригортаютьІ не так переймає подушка жіночих грудей».

До нещадного (для себе!) заспівування навколосвіття додається сприйняття реальності через призму віковості, що робить твір привабливішим. Шармову роль бере на себе й філософічність з богошукальницькими мотивами. «Ще існую у світі, прожитім, описанім мною,Провідчутім до нервів і до праглибин-прависот». «Наді мною не хрест, поки що тільки Сонце стоїть». А образ сонця – доторк до пейзажності. Здається, що він, отой доторк, існує й у рядку: «Наче діри в кольчузі, до мене моргають зірки».

Якщо виходити з того, що індивідуалізм бачення митця – вияв інтимності, то знаходимо  і його: «Але я іще є. І буття моє – імпульсна звичка».

А вірш «Мороз ударив» починається пейзажним малюнком. «Мороз ударив.

Птицю із води Я виріжу... Гніздо зліплю зі снігу». Але водномить не назвав би цей твір ідеальним взірцем живописання словом. Заважає богошукальницька мелодія філософського штибу. «Цей журавель із моря золотого,Солоний, наче зайчики з меча,Які спішать від Бога і до Бога». І знову – барва інтимного індивідуалізму. «Куди я понесу оцю крилату кригу». Існує і прозорий натяк на крилатослів′я. «Люблю вмирати...Як вмирає час.Але, як простір, не люблю вмирати»...

Про щось подібне на тему тематичних переплетень роздумую і тоді, коли читаю деякі інші тексти.

Погляд виражальності?

8. ОБРАЗНЕ

З літературознавчої «дзвіниці» можна, мабуть, говорити про багато нюансиків, та не буду залазити в обґрунтування певних теоретичних аспектів, а зупинюся лише на кількох моментах, котрі, на мою думку, звісно, найліпше характеризують образність вираження думки. Зосібна згадуємо про порівняння, метафори та епітети.

Чому? Бо перший із вищезгаданих тропів приваблює несподіваністю висловлення замисленого через словосполуки. Скажімо, серед простих порівнянь зі сполучниками виділив би наступні: «Голос на голос, мов риба на рибу ляга», «Танець смерті над озером, наче метелик нічний...», «церковця, як матінка», «сніг прийшов нечутно, яко тать», «В день сумний, немов зимовий цвинтар,Нам сміється білочка руда». А поряд із ними побутують прості порівняння без сполучників: «Сліпий – найкращий поводир у темені», «бо ж тіло – також храм», «я – терпкий занудний правдоруб», «час – лінивий брат», «твоя живиця – молитовний вірш».

Шарму додають і порівняння з елементами обох підвидів тропу: «осінній день – як мед із молоком», «золотіє душа – мов стежина у космосі», «луна – неначе дзеркало без рами», «дерево – наче мій шлях», «пташки – немов нелюбі діти»...

Порівняльну чарівність по-своєму «обрамлюють» метафоричні зблиски: «а зоря через промінь сльозу мою вітряну п′є», «я виорав крильми себе», «снить туман відьомським молоком», «скаче доля на одній нозі», «весела смерть танцює білий танець». Свою барву в образність вносять і епітети: «зорі щастя», «глина печалі», «кров століть», «могила неба», «золоте вино липневих ранків».

Погляд слововираження.

9. СЛОВЕСНЕ

Це, напевно, уже стало звичкою, що читаючи поетичну книгу, завжди окремо виписую приклади слововиявів, без наявності яких не уявляю віршаря. І підмітив одну особливість : якщо поет тяжіє до силабо-тоніки і шукає свої координати у традиційності, то літеросполук-цікавинок стає менше. Ігор Павлюк – приємний виняток на цьому тлі.

Скажімо, досить часто в «Перевізнику мрій» знаходжу слівцята з неологічним присмаком: «журавлиноока», «похороннодзвонні», «темнохвойні», «вишневоокі»... Вирізняє автора і те, що він творить неологізми-дієслова за рахунок обігрування іменників: «похороніють», «трагічніє», «майданяться», «вертикальніє»...

Популяризує віршар і рідковживаності: «язичиська», «риболовець», «цікавенно»... А як у мові про слововияви не згадати про діалектизми: «пляцки», «ябко», «ліци», «льос»? Є певна логіка (контекстова насамперед) і у просторі однієї літери у слові, що надає кольору говірковості загальновживаності: «хтілося»...

Та, на жаль, словесна палітра не зажди задовольняє літературних гурманів. Неприємно вражають такі «перли», як «тоска», «водка», «слухи», «скриваю»...

...словниковий запас поетичної книги так багато говорять про час, у якому живемо.

Погляд часопросторовості?

10. СЬОГОДНІШНЬО-МАЙБУТНЄ

Розмова про «перевізника мрій», напевно, не була б такою важливою з моєї точки зору, якби не згадка ще про деякі моменти.

Цікавить, наприклад, питання про те, до якого напряму належить поезія львів′янина. Якщо виходити з того, що автор «молиться» на силабо-тоніку і новою книгою не робить натяку на формалістичні шукання, то можна балакати, що маємо справу з традиційником. Але не поспішав би з таким «ярликом», бо в книзі воєдино зливаються сповідальність і метафорика, постмодерність і традиційність, виважено торуючи шлях, який уже прокладений Миколою Вінграновським, Павлом Гірником, Миколою Тимчаком... А ще чомусь думається про Івана Іова, Михайла Левицького, Бориса Щавурського...

Що буде далі? Навіть автор не знає, якими будуть майбутні пошуки. Та в цьому і полягає магія поезоруху.