Протягом двох останніх десятиліть в Україні спостерігається  помітне зацікавлення українською історією. На книжковому ринку стійким попитом користується історична наукова, науково-популярна література та історична белетристика. Досить згадати гучний успіх історичного роману Василя Шкляра «Чорний ворон». 

Існують окремі читацькі спільноти, що тяжіть до вивчення літератури про Київську Русь, козаччину, історію УНР, УПА, дисидентський рух або російсько-українську війну на Донбасі.

Окрему читацьку спільноту становлять шанувальники літератури про аріїв.  Прихильники арійства – найбільш герметична група, що має своїх ідеологів та послідовників. У сучасній історичній науці термін «арієць» вийшов з ужитку і замість нього використовують терміни «давні індоєвропейці» або «індоіранці». А до слова «арієць» ставляться обережно, пам’ятаючи, що з цим поняттям пов’язана націонал-соціалістична ідеологія гітлерівської Німеччини, витоки якої тягнуться від містичних німецьких організацій, що розробили доктрину про надлюдей, які жили в доісторичні часи на півночі Європи.

Про арійський період існують такі українські дослідження, як «Світогляд українського народу» Івана Нечуя-Левицького, «Сотворіння світу» Івана Франка, «Дохристиянські вірування українського народу» митрополита Ілларіона, «Звичаї нашого народу» Олекси Воропая, праці Сергія Плачинди, Галини Лозко, Сергія Піддубного та інших авторів.

З появою книжок Юрія Канигіна «Шлях аріїв» та Юрія Шилова «Прабатьківщина аріїв» почалося формування ідеологічного підґрунтя, яке в арійстві вбачало глибший і делікатніший варіант для об’єднання України  з Росією, Білоруссю, Казахстаном та іншими колишніми радянськими республіками для  відновленні  старого російського імперського проекту на постмодерному етапі розвитку історії. Тоді на противагу Юрію Канигіну та Юрію Шилову з’явилася книжка Ярослава Ороса «Кощуни. Хроніки волхва», в якій український письменник стверджував, що арійство не може мати ні старшого, ні молодших братів.

У своїй новій книжці «Чара: Історія хвороби»  Ярослав Орос продовжує розвивати свою доктрину арійства. Якщо говорити про те, в якому жанрі написана книжка, то це сплав есеїстики і белетристики. В українській літературі подібний зразок поєднання спостерігається в романі-есе Валерія Шевчука «Мисленне дерево». Книжка складається з трьох розділів: Аз «Божа Дорога», Буки «Доба Дінапра» і Веди «Врата Сімарла». А кожен із розділів має белетризовану історію і виклад роздумів про побут і світогляд арійців. Здебільшого Орос розпочинає з якоїсь приватної історії, і як тільки читач потрапляє у ритм його прози, то переходить на есеїстику.

Арієць у книжці постає міфічним і заземленим водночас. Як верховний грецький бог Зевс, він безконечно злягається з жінками, але водночас поглинутий щоденними справами.

У своїх есеїстичних відступах письменник розповідає про побут  та світогляд аріїв. Ось як написано в книжці політичний устрій аріїв: «Плем’я очолював цар. Він організовував магічні жертвоприношення, щоб боги сприяли і підтримували лад у племені, захищав свої володіння та доточував їх. Найближчий до царя був жрець. Власне він опікувався духовними потребами племені».

Одним із фундаментальних принципів арійства Ярослав Орос вважає жертовність заради своєї батьківщини. В інтерв’ю газеті «Україна молода»  він сказав: «У питанні європейських цінностей і свободи ми готові воювати і покласти за це життя, а Західна Європа до цього вже не готова. Вона занадто розбещена комфортом і достатком.  Ідея арійства допоможе нам бути сильнішими, сміливішими, більш енергійними, компенсуючи ту покірність, яку нам століттями нав’язувало російське православ’я».