Анатолій Дністровий написав новий роман, в якому видно вже укладений талант нарощувати епічну плоть. У цьому випадку ми маємо прозаїка, котрого критика нічому не навчить, навіть не підкаже. Йдеться про те, що на тому рівні мислення, на якому працює романна напруга цього автора, він дуже майстерний. Роман читається в один-два підходи. І тут Едгар По з його теорією нерозривного акту читання поплескає Дністрового по плечу. Роман написано в два заходи: 2009―2013, 2017―2018. І якщо бути дуже прискіпливим, то можна побачити у різних фрагментах різну густоту твору ― трохи розріджену, розтягнену і натомість дуже щільну. Та це можна також бачити як гру гармоніки, що видобуває з себе різні за складністю та звучанням звуки, котрі творять власне структуру музики, яка є своєрідним відбитком самого життя, а воно також буває то щільним, то розтягненим. Ще одна риса цього роману та, що він належить до так званих класичних оповідних моделей. Мінімум порушення лінійності часу, максимум оповідального реалізму, зануреного в соціальну тему. Після роману «Дрозофіла над томом Канта», в якому автор засвідчив своє вміння розглиблювати світ своїх персонажів, історія центрального героя роману «Б-52» Мирослава Шефера не була несподіванкою. Принаймні якщо говорити про стильове виконання та формальну романну «картину світу». Слід все ж сказати, що «Б-52» більш подієвий, урізноманітнений пригодами. І хочемо ми цього чи ні, та всі добрі розповіді, споконвіку, ще від часів, коли люди сідали гуртом довкола вогню, були про добре полювання та жінок. Мало що змінилося й тепер ― вичурне полювання в мегаполісі за банкнотами та жінками ― ось про що цей роман. І ще, ― що робить цей твір метамистецьким, самоосмисленим ― полювання за сюжетами, що створює чи не основну драматичну напругу твору, його своєрідну колекцію повʼязаних часом історій.

Розвиток роману «Б-52» ― це звільнення Шефера з-під влади матері. Та тут краще сказати ― намагання звільнитися, бо цього розриву так і не відбулося. Герой ― офісний працівник, заступник керівника контори, що здійснює аналітику. Високий соціальний статус, гнучкошиїсть та інші прикмети, що мають працівники таких установ ― все це є у Шефера. Але у нього ще є мама ― «маленький агресор», який розвинув у синові цілу низку комплексів. Один з яких ― страх сексу, страх ризику, страх до жінок. Шефера гнітить його самокопальність, він боїться поразок, його делікатна внутрішня організація стає пластиліном в руках жінок. Вони наче всі частково стають його матерями, яких він зовсім не вміє переконувати, натомість сліпо виконує їхні забаганки. Він стає заручником свого страху та любові. Під час читання постійно виринав образ героя Агатангела Кримського з його однойменного роману «Андрій Лаговський», в якому професор закохується у молоду дівчину, та не може витримати гостроти почуттів, пасує перед своїм станом та залишається сам на сам зі своїми неврозами.

Роман “розбито” на пʼять частин. Кожна з них ― історія, що влита в загальний фабульний хід. Одна з них ― «Кохання Шефера» ― мабуть найкраще виписане з огляду на сам концепт роману, на представлення внутрішнього світу головного героя. Мова йде про феміністку Варю Кропоткіну. Цей персонаж цікавий ще й з погляду сучасних ідей. Варя Кропоткіна ― теоретик боротьби з олігархами, ненависник буржуазії, але зовсім «не заморочується» взяти гроші в Шефера на лікування матері. І цей епізод передачі коштів та нарощування любові в романі прямопропорційний. Коли ж загроза життю матері зникає, Варя, поглинена новими ідеями, кидає Шефера. Та в неї ще, як на мене, залишається можливість звинуватити героя в харасменті. Автор дуже природно вирощує тут тему конфлікту теорії та практики, показує різні кути людської природи, яка не терпить теоретизувань, вона зминає їх у себе на дорозі, залишаючи ці уламки людині.

Роман «Б-52» належить до легкого читання. Характери, епізоди, інтрига, стиль та зрештою все тут підпорядковане легкому ненавʼязливому читанню. Це особливий спосіб майстерності ― говорити простими словами про складного персонажа. Досягнувши певної соціальної стабільності, Шефер розуміє, що займається порожньою справою. Одним з каталізаторів цього розуміння є розмова з його водієм. Мати Шефера з дитинства прищепила йому любов до театру. Шефер паралельно з основною роботою постійно начитується по теорії драми та пробує писати в цьому жанрі. Успіх до нього приходить вже тоді, коли він його й не чекав. Колеги по роботі й керівництво в принципі не розуміють його. Для них це все дуже несерйозно. Та Шефер беззастережно віддається цій роботі, постійно шукаючи матеріал для своїх драм. Це дуже важлива лінія в романі ― творчий пошук. Для цього він віддає почергово жінкам квартиру матері, в якій вони оселяються, натомість він, наче павук, пʼє з них їхнє життя, розприскуючи його енергію у своїх драмах. Це колекціонер, який боїться цього життя, але воно якраз вабить його своєю невідомістю.

За часом роман підповзає до подій Революції Гідності. Та останні сцени твору, як ніщо інше показали природу цього делікатного персонажу ― коли він через дурну звістку не поривається до дії, натомість втрачає свідомість, наче театральна дама. Цей роман цікавий також тим, що він показу сучасну «людину розслаблену», яка ментально залишається дитиною в лоні матері, навіть попри те, що законодавство дозволяє їй випити коктейль під назвою «Б-52».