У кожної людини трапляється щось таке, що перевертає її світ із ніг на голову і накладає відбиток на все подальше життя. Кохання, зрада… або чиясь смерть.

Роман «Дівчина, яку ми вбили» Поліни Кулакової – це заснована на реальних подіях історія про дівчину, яку вбив… нейлон. У пролозі авторка знайомить нас із підлітками: Артемом, Павлом, Марком, Святославом, Владиславом і Лідією. Їм по 15 років, вони юні, безтурботні, прагнуть розваг і гострих відчуттів. Того вечора, влітку 1999 року, вони стрибали через багаття. Але сталося те, чого підлітки не очікували: іскра потрапила на синтетичну сукню Ліди. Поки четверо хлопців тримали її й Павла зачиненими у комірчині, підступна іскра плавила одяг дівчинки й перетворювала його на смертельний кокон. У кареті «швидкої» Ліда померла від опіків і больового шоку. Але це тільки зав’язка історії, з якої все починається.

Минуле неможливо переписати. П’ятеро хлопців, винних у загибелі однокласниці, завжди пам’ятатимуть про те, що зробили. 

«Після похорону Ліди ми перестали бачитися зовсім. Навіть не телефонували один одному, аби поцікавитися справами… Ота остання вилазка назовні допомогла нам усвідомити – ми вбили Ліду. І це розуміння принесло страх та пекучий сором… Не знаю, як інші хлопці, а я не міг дивитися людям в очі. Мені було так важко на душі, що здавалося, я не зможу вільно дихати, не зможу жити з цим».

Через 17 років потому, вже дорослими чоловіками, вони знову зберуться разом і спробують поновити дружбу. Вони вирушать на риболовлю в одне із сіл Івано-Франківщини, навіть не здогадуючись, що на них там чекає. Добряче надудлившись пива й горілки, чоловіки стають легкою здобиччю для людини, яка жадає помсти. І їм доведеться вирахувати вбивцю або померти. Такий собі квест.

У Поліни Кулакової вийшов досить непоганий психологічний трилер.

Трилер – це особливий тип пригодницьких фільмів, літературних творів, у яких специфічні засоби повинні викликати у глядачів або читачів тривожне очікування, тривогу, страх (Великий тлумачний словник сучасної української мови / Голов. ред. В. Т. Бусел, редактори-лексикографи: В. Т. Бусел, М. Д. Василега-Дерибас, О. В. Дмитрієв, Г. В. Латник, Г. В. Степенко. — К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. 2-ге вид. — 1728 с.).

У романі «Дівчина, яку ми вбили» використовується сюжетний прийом затягування драматичної паузи, що викликає в читача напружене очікування: а що ж буде далі? Окрім того, авторка вдається до натуралістичних подробиць (зокрема, у сцені зі спробою зѓвалтування або там, де вона описує трупи). Усе – за законами жанру. Ніяких зефірних мімімішностей, ліричних відступів. Навіть особистість оповідача, найімовірніше, буде викликати в вас обурення й роздратування.

Дія в романі рухається вперед, до розв’язки. Події ліпляться одна на одну і стають, як снігова куля, що невпинно котиться до катастрофи. Однак, щоби привести нас до розгадки цієї таємниці, Поліна Кулакова постійно кидає нас то назад, то вперед у часі, звертає увагу на кожну деталь, яка пояснює й зумовлює поведінку персонажів. І, звісно ж, на читача чекає несподіваний поворот наприкінці роману і яскравий фінал. 

Роман Поліни Кулакової «Дівчина, яку ми вбили» – це перша ластівка новонародженого вінницького видавництва «Дім Химер». Видавництво гуртує довкола себе українських авторів, котрі спеціалізуються на химерній прозі. Книжка Кулакової привертає увагу читача вже самою обкладинкою, якісним оформленням і невеликим обсягом (якихось 150 сторінок тексту можна з легкістю «проковтнути» за вечір чи два). 

Сподіваюся, що з появою нового видавництва в сучукрліті з’явиться і свій Роберт Блох. Хотілось би почитати психологічний трилер із акцентом на психічних відхиленнях. Це дуже складна для автора робота – досліджувати психіку людини. Особливо в українських реаліях. Менше з тим, думаю, роман Поліни Кулакової припаде до смаку любителям полоскати нерви, справжнім поціновувачам химерної прози, причому як зовсім юним, так і людям старшого віку.