Пошта принесла нову книгу. Скажете: невелика подія? Та не спішив би так стверджувати. Справді, чи не щодня на мій робочий стіл лягають нові поліграфічні вироби з різних куточків України. Але… Поява цього видання таки назвав би подією. Вже хоча б тому, що відразу взявся перечитувати книжку. І вже не зміг відірватися. І навіть пожалкував, що історія з собакою так скоро щасливо завершилася (за роки літературної роботи мені, як критикові, довелося перечитати  чимало друків і подібне зі мною трапляється дуже рідко).

Чому так швидко прочитав. Та не тому, що знаю попередні книги автора і про деякі з них писав у різних засобах масової інформації. І, звісно, міг зіграти роль фактор елементарної цікавості: чи вдалося авторові втриматися на вже досягнутому рівні? Можливо, й було це. Десь на підсвідомому рівні. Але спонукою стало не це. «Заманив» автор обкладинкою (таки мають рацію ті, хто говорить про важливість поліграфічного виконання!). Вірніше, одне слово з неї. Зачудував «знайденець».

Тут згадаю хоча б про таке. Ми звикли у таких випадках говорити «найда». І на його тлі «знайденець» виглядає рідковживаністю чи неологізмом. Хто як гадає! Чесно кажучи, сам не переймаюся цим. Бо крім колоритного слівця у заголовку вгледів й інші цікавинки. До таких, зокрема, відніс би метафори, порівняння та образи. «Небо, дерева, трава, і навіть старенька хата край села, ніби втонули у сутінковій задумливості», «Там справді панує мертво-воскова тиша», «Темно-синій «беемве», що побував у бувальцях вперто, ніби фантастичний батискаф, протискувався через густу мряку», «Зачувши знайому інтонацію, щемно-рідний голос, він розтиснув щелепи»… Іноді бачимо сув’язь цих вдатностей в одному реченні.

У декого, зрозуміло, може виникнути запитання: чому літературний критик почав свою розповідь про книгу з наголосу на моменті, який не є першочерговим для неї, себто задати своєрідну загадку. Не хочу теотеризувати чи іронізувати з цього приводу. Бо відповідь лежить на поверхні. Її навіть можна розділити на дві частини. З одного боку поетизм у прозі чи щось подібне – необхідний елемент авторового стилю. Й саме ці красивості допомагають поціновувачам красного письменства безпомильно для себе визначити автора. А з другого? Не маємо права забувати, що саме отаким ненав’язливим вираженням привертається увага підростаючого покоління до рідномовного середовища.

Як на мене, то питання про манеру письма потребує деякого розпросторення моїх розмислів. Можна було б залазити в хащі обґрунтування думок, цитуючи цікавинки з попередніх видань і таким чином  вдаватися до такої аргументації.Та по-перше, не можу вважати себе великим знавцем творчого доробку Віктора Васильчука, бо перечитав лише кілька його книг. По-друге, навіщо такий вибір аргументів, коли ту чи іншу тезу роздумувань без особливих труднощів можна доказати лише з допомогою однієї книги (вважаю, цей спосіб доцільнішим ще й тому, що «розмахнувся» не на велике за обсягом літературознавче дослідження монографічного типу, а на невеличку рецензію).

Переді мною – «Пробач мені, Цукерочко!». Це – попереднє видання творів письменника для наймолодших читачів. У ньому теж є чарівності. «Щойно дощ під звуки травневої громовиці рясно зросив злегка засмарагділі клапті газонів, що де-не-де притулилася під однотипними багатоповерхівками», «Неподалік від невеличкої річечки, що носила назву відомого жовтовухого плазуна. Вона й справді звивалася вужем між акуратними хатками і губилася за селом, десь у густом у лісі». Запам`яталися також такі вдатності, як «тепер згорблені дерева розправили свої могутні плечі» чи «руки-віти»…

Мимовільне співставлення цитат з обох книг вказує, що рецензент ступив на правильний шлях, зробивши акцент на виражальність. Бо намагання автора висловити себе через незвичність слова є очевидним, що і хто б не говорив.

Тому й не хочу товкти словесну водичку у ступі розлогих міркувань. Зайвина  все це, коли проблема і так є зрозумілою. Ліпше висловлю кілька думок щодо сюжету твору. Але перед тим, як перейти до реалізації цього задуму, бодай коротко розповім про сам сюжет. Щоб читачі, як і я, «упірнули» в течію авторового замислу. Отже починається все з того, що дядько Борис після аварії на Чорнобильській АЕС починає обживатися на новому місці і жалкує, що у переселенській метушні десь запропастився його собака Жук. Дуже хоче знайти його, хоч вже має іншу чотирилапу подружку Альфу. Після багатьох перепитій йому таки вдається це. І оповідання завершується розмовою дядька Бориса з бригадиром місцевого агропідприємства та згадкою про Жука та Альфу (якщо врахувати, що твір теж стартує з діалогу між ними, то з`являється підстава говорити про певну логіку оповіді).

Тепер згадаю про таке. Якщо порівнювати обидва тексти, то виникає думка, що прозаїк пропонує ще одне трактування історії про друзів «наших менших». За великим рахунком нічого поганого тут немає. Кожен пише про те, що зігріває його душу. Та «Останній бій знайденця» – не лише твір про собаку, хоч саме такий акцент бачимо в анотації. В оповідання (це є закономірним для прози Віктора Васильчука) йдеться про непростість взаємовідносин між людьми і тваринним світом. Благородна тема!

Шкода, що вітчизняна література ще недостатньо торкається її (рідкісні винятки погоди не роблять).

Є ще один нюансик, який змушує до подібних міркувань. Впевнений: якби у нас було більше художньої літератури на цю тему, то викривлень у душах мали б менше. Та ще, мабуть, треба врахувати, що автор не лише словом втручається у ситуацію. Мені, скажімо, відомо, що письменник, виступаючи засновником і головним редактором благодійної вільної газети «Вечірній Коростень», опікується і місцевим притулком для бездомних тварин. І чомусь з`являється думка, що це спонукатиме. Чи, може, помиляюся?..