Re: цензії

16.12.2018|Анжела Дмитрів, вчитель української мови та літератури старших класів
Гра в реальність
14.12.2018|Ольга Рєпіна, м. Дніпро
Парадигма безмежного серця
12.12.2018|Тетяна Зінченко
Ти будеш сильним, переможцем, Лицарем відваги і добра! Бо це можливо!
11.12.2018|Світлана Лупаренко
Світ очима підлітка
10.12.2018|Броніслав Май, доктор гуманітарних наук (Польща)
Віршовані запитання
04.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Великі чари маленької книжечки
03.12.2018|Ольга Рєпіна, м. Дніпро
Модерні психологізми або свободавибору
01.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Вказування шляху до віри
30.11.2018|Діляра Шкурко
Звідки вона це знає?!
28.11.2018|Олеся Кізима
«Допомагай і надалі тим, хто цього потребує, і ти завжди почуватимешся щасливою»

Re:цензії

14.11.2018|18:44|Михайлина Копчак

«Опускання» літератури

Ткачівський Я. В. Жертовний вогонь. Дилогія / Ярослав Ткачівський ; передм. Євгена Барана. 2-е видання. Харків : Майдан, 2018. 390 с.

Кажуть, що лицемірство отримує перемоги. Що ж, придивіться до сучасних переможців, які, витоптуючи все на своєму шляху, видряпалися на владні крісла, і зрозумієте, що настав час суцільної фальші, лицемірства і симулякрів. Навіть не так! Час симулякрів симулякрів. Для необізнаних підкажемо, що термін постмодерністської філософії «симулякр» означає – копія того, чого не існує. І все це нав’язується середньостатистичним індивідам (з підсвідомою претензією на інтелігентність), як щось автентичне, сучасно-актуальне. Не будемо занадто заглиблюватися ні в нуртовище філософських методів керування колективною свідомістю, ні в хащі людської глупоти. Залишимо також в супокої втрату сучасним «демократичним», а насправді – хронічно-невиліковно-пострадянським суспільством справжнього смаку і адекватної диференціації: що є культурними цінностями, а що – вульгарною підробкою. Поговоримо про фальш і лицемірство, яке породжують в сучасній українській літературі навіть не булгаківських Шарікових, а справжніх упирів, яких навряд чи вже чимось зупиниш з їхнім марнославством та ненаситним прагненням до посад/нагород/премій.

Не про графоманів мова, бо вони безобидні, доки лише публікують немалими накладами свою писанину в яскравих твердих палітурках, даючи підзаробити непрофесійним і спраглим до прибутку видавцям. Презентації такого книжкового продукту – як кола на воді: завтра вже ніхто не пам’ятає ні назви «книжки», ні імені автора. Гірше, коли ці «писателі» щиро увірують у свою «богообраність», «відбогаталановитість», а тому починають активно рухатися, дертися вгору і ніхто вже такого літературного монстра не зможе зупинити. Загравання з цими «писателями» – у вигляді позитивних рецензій чи одоспівальних відгуків – рано чи пізно загрожує тому, хто одного разу покривив душею, глибоким каяттям. І в цьому випадку спрацьовує не «закон бумеранга», а перефразоване з Євангелія від Луки: «ти в нього – хлібом, а він в тебе – каменем», бо ж «відплатиться кожному, згідно з ділами його» [Матвія, 16:27]. Не інакше!

Колись в СучУкрЛітературі мірилом справжності було членство в Спілці Письменників. Що не кажіть, але відсоток Майстрів Слова серед «спілчан» був більший, ніж відсоток графоманів чи вправних імітаторів, які проповзали в коло професійних літераторів методом співпраці з КГБ. Днесь зі спокійною душею можна змінити таблицю  «Національна спілка письменників України», на «Спілка графоманів України», попередньо забравши слово НАЦІОНАЛЬНА, щоб не мала нічого спільного з нацією, яка дала світові Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Богдана Лепкого, Івана Франка, Василя Стефаника, Григора Тютюнника, Василя Симоненка, Василя Стуса, та інших велетів українського Духу, писане слово яких дійсно бриніло у Всесвіті криштальною чистотою і витонченістю.

Можливо, ми б не вдавалися до таких розлогих роздумів на тему літературних імітаторів та плодів їхньої творчості, якби не низка хвалебних статей, у тому числі й на шпальтах газети, яка в окремі періоди нашої історії була надзвичайно шанованою, а зараз маргіналізується з геометричною прогресією – «Літературній Україні». У згаданих нами пустопорожніх «славнях» йдеться про новоявленого «прозаїка з умілою рукою… золотослова поезії», якого літературний критик Євген Баран – з відомих лише йому причин – якось порівняв навіть із Хемінгвеєм… Якщо ще слова пана Є.Барана можна списати на притаманний йому невдало прихований провокативний сарказм, то аж ніяк не можна пробачити кандидату філологічних наук п. Марті Хороб (ЛУ № 29 від 16.08.2018) її безвідповідальне проведення ціннісних паралелей між творами Панаса Мирного, О.Кобилянської, В.Демонтовича, О.Забужко і такою собі «книженцією» під назвою «Жертовний вогонь» Ярослава Ткачівського, який, до речі, у вільний від підприємницької діяльності час, є одним із регіональних секретарів теперішнього Голови НСПУ, та ще й за сумісництвом – редактором Івано-Франківського часопису «Перевал». Якщо секретарську діяльність цього пана треба з’ясовувати окремо, то письменницький і редакторський хист дослідити зовсім не складно: варто лише погортати сторінки названого вище опусу і «умілу руку» помітно з першого погляду. Отже…

Чим більше – тим краще! – вважає Я.Ткачівський, обліплюючи напівбанальні-напівнадумані сюжети надмірним словоблуддям… «Півень останнім, як і велить верховоді пташиного гарему, підтримуючи потрібну рівновагу розкиненими крильми, піднімався дерев’яною драбинкою догори, до своїх переляканих несучок» (с.9). «На село ОПУСКАЛОСЯ надвечір’я» (с.12). «Та й Дмитро не з тіста ліплений: він також зрозумів чи то батьківським серцем відчув хтиві мислі молодят, хоч і вдавано обстежував поглядом свою господарку» (с.15). «Парубок уявляв собі таку сцену, й, може, від того хлопець то впрівав, змахуючи навідліг піт із чола,  то стрясав із себе невидимі мурашки, що без його волі пробігали поза спиною»… «Сорочка була ОПУЩЕНА поверх штанів, уже трохи вигоріла від сонця й поту, проте донині приємна йому для тіла й серця» (с.19). І таких «перлів» – на кожній сторінці!

Для кого це писано?! Для малограмотних селян кінця ХІХ – початку ХХ століття?! Якщо так, то сміємо нагадати «шановному» автору, що в ті часи словесні конструкції із багатозначними натяками називалися «сороміцькими» і в художній літературі не застосовувалися. Тому не можемо вважати чимось «пікантним» вульгарні фрази: «А ще спереду запримітив під її блузочкою пару ягідок, які влітку він вже ОБЛАСКАВ»… «Але ж за пазухою в Ганьки були точно не трускавки, а спокусливі дівочі принади» (с.20) «Обоє в солодощах жаданої близькості втратили лік часу» (с.35)… «…ПРИХОДИ вже краще вночі. Але не завтра, а на тому тижні. Так нам будуть солодшими любощі» (с.36)… «…заворожила своїм тілом досі вольного козака, котрому ледь не всю ніч догоджала» (с.36)… «Від минулої ночі Ганьку цікавив вогонь, полум’я жагучого кохання, котрим УЖЕ не раз зігрівалася… А їй би грітися коло ВОГНИСЬКА любові не будь з ким…» (с.39) т.д.

Здавалось би нічого особливого, але чому ж тоді читач відчуває блювотний рефлекс від такого «майстерного писання»?!

«Вона мала не тільки вугрі й прищі по всьому видовженому, начеб огірок, лиці, але й очі булькаті та всевловлюючі вуха, немовби локатори. І дуже величезний, як праник, язик» (с.30). Про який сюжет може йти мова при такому мовно-стильовому «багатстві»?!

Крім того, що текст нудний, забитий словесним непотребом, він, як драглі, говорячи в дусі Я.Ткачівського, хитається між публіцистичною констатацією фактів («… в її матері були подібні симптоми й несподівана блювота») і літературотворчими потугами. Поміж сюжетних заворотів (навіть не зворотів) вклинюється інформація з претензією на історичність – про «галичан та інших синів України», які «зазнавали муштри одні в складі військ Австро-Угорської імперії – за цісаря Франца-Йосифа І і Карла І, не за свою державу кров проливали» і так далі до «батька Сталіна й Родіну-мать, за Рассєю-матушку». І вже зовсім феєричним сюрпризом вистрибує речення: «То вже значно пізніше народиться УПА» (с.32). Від всієї цієї інформативної «текстовості» залишається хіба провести паралель до червоного борщу, в який кухар-профан додав гречку, рис, манну крупу ще й локшину. І дивитися гидко, і в горло не лізе. 

Гортаєш сторінку за сторінкою і прозріваєш: аж кишить діалектизмами, (зі зносками внизу сторінки); ненормативною лексикою, яка використовується в мовленні літературних «героїв»; на кожній сторінці вилазить або  прямий текст «про ЦЕ…», або натяки на статеві стосунки. Якщо «Жертовний вогонь» писаний в жанрі еротичного чи порнороману, то це дуже дивне поєднання традиції класичної української прози з вульгарним анекдотом. Автор вважає такий текст оригінальним?! Можливо, для читання перед сном у власній сім’ї, за закритими дверима, але не для видання й перевидання в різних містах України.

Один з лауреатів Державної премії імені Тараса Шевченка – представник старшого покоління літераторів – якось заявив, що проблеми НСПУ почалися, коли в літературу прийшли журналісти. Доповнимо, що проблеми сучасної української літератури почалися, коли фахівці, котрі зобов’язані кваліфіковано давати оцінку бездарній писанині, пішли на компроміс із власною совістю, в перервах між лукавством ремствуючи про занепад літературної критики.

Існує думка, що на кожен товар є свій купець і на кожну книжку знайдеться свій читач, але надзвичайно прикро, що в сучасному суспільстві лицемірно толерується низькопробність, внаслідок чого література ОПУСКАЄТЬСЯ до рівня малоосвіченого натовпу, стає нудотною жуйкою, а не витвором мистецтва. На словах – рівняємось до вершин європейської культури, на ділі – варимося у власних помиях, знецінюючи те, що мало би бути еталоном і фундаментом – літературну традицію.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери