Певно, під таким гаслом живе Юрій Ананко, український письменник та перекладач. Видається моментами, що доки література тримається на плечах таких відчайдухів, як згаданий письменник, то за неї нема чого хвилюватися. І справді, книга цього письменника із, здавалося б, досить буденною назвою «Книга радости» (див.: Юрій Ананко. Книга радости. Чернігів, 2017. 192 с.) містить у собі своєрідний життєвий пазл, який письменник намагався вклинити у такий непостійний та непередбачуваний життєвий потік. Своєрідні автобіографічні фрагменти, глибокі роздуми, літературні міркування та безліч чуттєвих і доволі інтимних листів – це той простір, де блукають думки письменника.

З першого погляду книга видається перенасиченою різноманітними одкровеннями, але це тільки на перший погляд, бо коли читаєш далі, то розумієш, що це не просто щоденникові записи чи спостереження, а глибокі роздуми і над власним життям, і над долями багатьох. Ю. Ананко багато пише про враження, миттєвості схоплення побаченого і відчуття свободи у власних міркуваннях. Моментами стає соромно за себе, бо не помічаєш речей, які творять наш безмір; хай це шлейф першого снігу, проблиск сонця після довгого холоду чи просто посмішка незнайомого дитинчати на вулиці. Ця земна тривіальність обіграна письменником як вища матерія існування. У білизні першого снігу він бачить чистоту та непорочність, у промінні сонця – надію та віру, а в посмішці дитини – прихильність та щирість, якою володіють лише діти. Тому, імовірно, через це у книзі письменника дуже багато епізодів, пов’язаних із дітьми, переважно дівчатками, бо Ю. Ананко вважає, що саме жінки є носіями тієї краси та гармонії, які здатні рухати земне існування вперед: « Жінка в моєму житті – то не матерія, а ідея, якщо вільно мені послуговуватися платонівськими категоріями », – стверджує Ю. Ананко. Цю істину він намагається донести до своїх потенційних читачів, тому на сторінках його книги так багато жіночих постатей, навіть не завжди знайомих і просто пересічних жінок, які захоплюють письменника своєю присутністю, посмішкою чи навмисно спровокованою і заздалегідь передбачуваною поведінкою. Враження, які справляють жінки на письменника, схожі на емоційне розгублення, автор намагається зафіксувати свої відчуття, і кожного разу йому здається, що жінка, яку він зустрів є особливішою за попередню: «Вона є не тому, що є я, а я є тому, що є вона», – робить висновок автор. Чого варті чуттєві листи до обожнюваної ним Валентини, що містять своєрідну душевну сповідь автора, який переконаний, що ця жінка несе в собі своєрідний сплеск енергії та натхнення: « Вона викликала в мені не бажання, а ніжність…». Як мало і як водночас багато означають мимовільно кинуті фрази, які мережать у собі глибинний сенс! Багато жінок є у «Книзі радости» Ю. Ананка, але кожна із них має своє місце в пам’яті автора. Цікавим видається те, що автор не заперечує свою присутність в оповіді, він і є головним оповідачем і героєм книги, а ще затятим і ревним поціновувачем творчого ремесла: « Не знаю, чи література – то тільки можливість рятуватися в цьому світі, чи, може, я вже інакше не вмію жити». Момент створення чогось нового: поезії, запису чи навіть слова прирівнюється письменником до моменту створення чогось такого, від чого обов’язково стане легше дихати, легше жити. « Щоразу, коли знаходив якесь нове слово, епітет, нову фразу, завжди радів тому, мов дитина новій іграшці, навіть знаючи про те, що, можливо, через кілька днів ту фразу перекреслю», – зізнається автор . Одержимість творчістю та внутрішня розкутість дозволяють письменникові бачити більше, аніж звичайні люди, бо дивиться він не на тіла, а на душі.

Центральним місцем у книжці є листування Ю. Ананка із В. Кашкою, К. Москальцем, І. Расюком, Н .Сологуб та з багатьма іншими. Ці листи – це не просто інформативний центр про події чи ситуації, а розлогі філософські роздуми над життєвими примхами. Ось фрагменти листа до письменника В. Кашки: « Мої сподівання дуже часто всього лише мильна булька, яка, щоправда, веселково міниться перед тим, як лусне ». Або: « Відмова від боротьби з обставинами, прийняття життя таким, яким те є, – чи ж не найдієвіший спосіб отієї боротьби, і то спосіб найтолерантніший, бо агресивний тільки до себе самого?..». Такі невеличкі вкраплення у звичайний елемент епістолярію робить його зразком художнього чтива. Чи розраховував автор на те, що його листи, які мали б мати приватний характер, стануть публічним форматом читання? Видається, що так, бо тут філігранно й майстерно підібрані фрази, доволі вміло відточено кожне слово, витримано певний ритм і головне – збережено суть. Усе це могло бути зроблено лише з метою подальшої реалізації написаного.

«Книга радости» – це справді та безпідставна радість, яку так часто намагаються знайти люди і яку так часто гублять у хаосі незреалізованих бажань. Тому так важливо вміти зберегти в собі хоч невеличку горстку наївності, яка була б своєрідним пристанищем для душі. Свій прихисток Ю. Ананко бачить у радості, а цю радість він ховає у книгах, тому ділиться з нею зі всіма, хто може її почерпнути. Книжка настільки світла і тепла, що вчить не тільки дивитися, а й помічати, не тільки слухати а й дослуховуватись, і головне – не тільки любити, а й цінувати…