Re: цензії

21.10.2018|Олена Швець-Васіна, м. Дніпро
Вершник на котику
19.10.2018|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Незамуровані вікна поезії Миколи Істина
18.10.2018|Ігор Зіньчук
Вижити і залишитися людиною
17.10.2018|Ірина Фотуйма
Великдень долі
16.10.2018|Оксана Нахлік
Творча вершина Надії
16.10.2018|Валентин Бердт, Харків
Сімдесят відтінків однієї вишиванки
16.10.2018|Олег Гончаренко, письменник, перекладач
Підтримка, віра, усмішка
15.10.2018|Богдан Кравченко
Війна і мир у книжці Марини Варич
12.10.2018|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Казки для дорослих дітей
11.10.2018|Тетяна Винник, письменниця, громадська діячка
«Людина без людей»: осмислення себе у Всесвіті і Всесвіту – в собі

Re:цензії

01.02.2018|07:29|Ганна Клименко-Синьоок

Зорі не плачуть, або Книга як опік серця і тіла

Дара Корній. Зірка для тебе. – Харків: Книжковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2016. – 304 с.

“Цієї ж миті зупинився час, і Світова Душа заповнила його єство. Коли він побачив ці […] очі, цю ледь вловиму посмішку на вустах, то збагнув найважливішу частину Мови, якою говорить світ. Мови, яку всі розуміють у власному серці. То була Любов. Старша від людства, давніша від пустелі”

/з роману Пауло Коельо “Алхімік”/

Книга Дари Корній “Зірка для тебе” здатна рівночасно оголити рани і зцілити, обпекти й загоїти. Щедра на інтертекстуальні вкраплення, інформативно багата на факти історичного та астрономічного ґатунків, композиційно вона складається з двох оповідок – “Лічозір” і “Літавиця”. Так оприявнені два світи, дві свідомості, дві душі – Він / Вона, Інь / Янь, маскулінне / фемінне, раціональне / ірраціональне… Амбівалентні, вони поєднані та врівноважені Небом. Головні герої бачать і сприймають Його по-різному: більш предметно (астроном Сергій) і лірично (поетка Зоряна). Сюжетним і позасюжетним компонентами роману є вірші львівської авторки Люби Долик, що оздоблюють Текст і надають йому неповторного шарму. Та й сама Дара Корній не приховує: “ Без їхнього (віршів – Г. К.-С.) ритму історія була б геть іншою” .

Своєрідними “зачинами” кожної з романних оповідок є притчі, пройняті міфологічним змістом і ліричним пафосом. Так, перша (“Лічозір”) відкривається сказанням про Зірку, яка, випадково забрівши у далекий край кам’яних одоробл, проходить етап прозріння-осяяння, отримує нове буття, запалене силою Любові. “У небі темному, холодному, порожньому, з’явилося прегарне світило. У його серцевині народжувалося щось палке і сильне. Душа отримала серце і стала Зіркою” (с. 17) – прозираємо тут “слід” ще платонівської філософії. У цьому ж ліричному пролозі авторка артикулює думку, що у небесних світилах астрономи либонь “ліпше тямлять, аніж поети” . Але чи справді так? Чи можуть науковці сягнути далі фізичного й речового? Як митці… Придивімося і прислухаймося, яким художнім відповідником наділяє Місяць Зоряна, – “Штукар” . І прагматик Сергій добачає в тому йменні сенс: “Майстер на вигадки. Він не має на меті когось веселити, просто очікувально спостерігає, як легковірно піддаються його магнетизму люди, земля, води на тій Землі. Припливи, відпливи… Моря й океани відступають, бо він рухає ними… Звісно, штукар” (с. 20). Кожне астрономічне поняття завдяки поетизмам коханої виповнюється Душею, світ грає дивовижними відтінками.

Здавалось би, окреслена на початку love story “Сергій – Зоряна” матиме своє яскраве продовження, “рух уперед”, але авторка ніби натискає на кнопку “пауза”, акумулюючи увагу на постаті Сергія, акцентуючи його самотність і тривожність, його присутність наодинці з Небом, розхристаність душі перед Ним, – і читач відчуває-передчуває щось недобре. І останнє таки не забариться, точніше кажучи, пам’ять Сергія захлесне його свідомість і свідомість реципієнта невимовним трагізмом – загибеллю Зоряни і ще ненародженої дитини. Далі – помста головного героя у стані афекту, судове засідання, спроба зцілення душі “сродною” справою… І авторка знову мимоволі натискає ту саму кнопку “пауза”, даючи змогу Сергієві повернутися у минуле з метою переосмислення. І той таки зважується на розмову зі собою: “[…] лежачи на траві і дивлячись у зоряне небо, у власну душу, допіру замкнену, прочинив двері…” (с. 27). Скільки буде тих секретних дверей, тих таємних ключів, тих нерозгаданих кодів… Пересічний читач либонь омине увагою деяку уривчастість, фрагментарність, недомовленість… А якщо й завважить, то спише це на звичайний “потік свідомості”. Воно ніби й так, але не слід ігнорувати авторські підказки: недодивлені сни, що миготять один за одним… Всуціль до раннього дитинства Сергія, пам’ять котрого видає спогад про матір як спалах, її крик, а далі хлопчик “приходить до тями” вже у дитячому будинку. Письменниця не жалує адміністрації того закладу, оприявнює все в найжорсткіших і найжорстокіших подробицях, тим самим пояснюючи “темну” природу людини інтернатівського типу. Зрештою, сирітство як таке вже накладає тяжкий карб на долю, а коли воно ще доповнюється та ускладнюється “закритістю” і нелюдськістю системи (додам, що тут має місце ще “совєтчина”), то годі мовити про вільну та незакомплексовану особистість (радше психологію в’язня!), здатну реалізуватися відповідно до своїх здібностей та принаймні вижити на “волі”. Зрештою, Сергію це вдається, на відміну від його колишніх “товаришів” по дитбудинку. І все ж таки, “він сирота, безхатченко, безрідний, нічийний, тобто ніхто…” (с. 28). Навіть дане ім’я не є первинним, а набуте прізвище “Безхатченко” тим паче увиразнює неповноцінність і вторинність.

Однак подальше розгортання Сергієвої долі переконує, що світ не без добрих людей. І кожна людина таки має свою Зірку як оберіг. Знайомство з Арсеном, опіка бабусі Ніни, вихід у відкритий простір, цивілізацію, знайомство зі Львовом після сільської глушини, адаптація до життя… Не було просто й безхмарно. Жорсткі правила дитбудинку нагадували про себе (скажімо, крадіжка як норма), втім, підтримка близьких допомогли впоратися з тим усім і вивести на істинний шлях. Знаковими були допомога і віра професора Осмомислова. “Ставайте собою і не озирайтеся на минуле, бо воно вже минуло, а ми з вами є зараз, тут і тепер” (с. 104), – напучує Олександр Олексійович Сергія та Арсена, подарувавши Лічозору книгу Пауло Коельо “Алхімік” (текст роману наснажений цитатами з означеного твору) і неодноразово відсилаючи до “філософії серця” Григорія Сковороди.

“Дитячий будинок – то соломинка для тих, кого майже втопили” (с. 39), – цю сентенцію ще одного сироти, котрий став успішним хірургом, неодноразово згадує Сергій. І теж плекає в собі Людину, спершу потайки читаючи книги про зоряне небо: “Чому тихцем? Бо за таке “зрадництво” в дитбудинку по голівці не погладять. Бо тут діють свої неписані правила, за якими читання книжок, як і добре навчання, вважаються повним “атстоєм”, майже гріхом, за це можуть і на смерть «зачмошити»” (с. 48).

Зрештою, Сергій має “добру” життєву школу. А отже, не звик відступати – і йому таки вдається стати студентом: “То був перший крок до важливої мети, «здійснення власної Легенди»” (с. 111). Хлопець отримує звання “дивак” через ігнорування матеріального, надмірне прагнення до знань, заклопотаність… Саме у студентські роки знайомиться зі своєю Долею – Зоряною Білововк. Щось невимовне єднає Його і Її в ту першу випадкову зустріч. Якесь відчуття одне одного – навіть на дистанції. Окрім того, дівчина вхоплює оком напис у зошиті хлопця, який оскаржує раціональність майбутнього астронома, підважує його унікальність мислення й поетичну схильність, ба більше – оприявнює невипадковість, закономірність, доленосність тієї зустрічі: “Зірка не падає і не помирає. Вона завжди є. Падаючі зірки – то затухаючі згустки енергії, бо, вигоряючи, зірка знову народжується. Я шукаю свою Зірку. Можливо, вона заховалася в Антисвіті. Антисвіти – то паралельні реальності, які не перетинаються з нашою, існуючи собі паралельно. Хтось заперечить та скаже, що навпаки вони рухаються в протилежний від нашого світу бік. Хіба то правда? Якби вони рухали в протилежному керунку, то ми б із ними вже зустрілися та перетнулися на орбіті. Світ і Антисвіт. Зірка та Антизірка. Це не сумно. Це цікаво!!!” (с. 241). Сергій таки знаходить свою Зірку. Але чи втримає? Бо ж минуле Зоряни вельми гірке. Вона не була сиротою, як Сергій, але пізнала сирітське буття. І не тільки…

Доля Зоряни увиразнюється-розгортається перед нами вже у другій оповідці роману – “Літавиця”. Якщо Лічозором Сергія охрестила бабуся Ніна, то йменням “Літавиця” Зоряну нарекла тітка Калина, з якою дівчина змалку була особливо близька. Ці два поетичні імені на літеру “Л” єднають хлопця й дівчину під Зіркою на ймення Любов. Чи ж випадково?

Притча як зачин попри свій драматизм генерує Надію: “Не дозволяй нікому обтинати тобі крила…” (с. 146). У другій оповідці ми потрапляємо зі Львова у кримські ландшафти, де змальовано дивовижну гору Кішка, обсерваторію, де працює Сергій, татарську хатину, де він мешкає… І – крука, котрий незмінно супроводжує головного героя, стає йому другом, порадником… Він – “і слухач, і спостерігач…” (с. 157). І дещо надреальне – приносить ключ до потаємних дверей… Тим самим нівелюється негативна семантика образу крука, хоча зв’язок із потойбіччям не скасовується, ба навіть увиразнюється.

Дивовижно, але читач вірить у реальну присутність головного героя в новому часопросторі, знайомиться з новими людьми, кожен із яких має свою Долю… Чи й Зірку? Вимовною є теза пані Раї, яка настійно бентежить Сергієву свідомість: “Інколи деяким дверям слід залишатися закритими” (с. 154). Сергій таки зважується відчинити двері – і не одні… Перші – у минуле своєї (загиблої?) дружини, яке він раніше відмовлявся знати, другі – назад у реальний світ. Бо ж як виявиться згодом, Сергієва розмова зі собою, Зорянина доля (втрата матері, пияцтво і хвороба батька, смерть тітки Калини, сирітство при живому батькові, вимушене “падіння” до ролі “повії”), кримський етап – то лише гра свідомості (чи й підсвідомості?)… Бо надто вже дивовижним чином сплелися-переплелися долі Лічозора й Літавиці. “Останній пазл ліг на своє місце. Крук повертався додому, до своєї Білої Вовчиці” (с. 299) – перегук із татарською легендою. Не розкриватиму всіх замків і кодів, але вкажу, що імена Сергієвої матері та дружини – ідентичні. І в цім винятковість головного героя, бо ж має дві Зірки – одну на Небі, іншу – на Землі. Так, саме на Землі, бо страх втратити дружину й сина вималював у свідомості Сергія жахи.

Мені як поетесі важко оминути влучну сентенцію Дари Корній про Поезію: “Вірші – то повернення до себе, справжньої, спроба віднайдення, то майже останнє, що мовить душа” (с. 231). Зрештою, саме Поезія допомагає Зоряні втриматися в цьому світі, зцілитися самій і зцілити Сергія, котрий після автокатастрофи впродовж року перебуває в комі. Знайомство зі щоденником та віршами Зоряни потверджує гіпотезу, що людина в коматозному стані не “овоч, рослина. Типу, вазонка” , а вона чує та відчуває. Передовсім завдяки силі Любові: “Чи багато людині для щастя треба? Кому скільки. Мені – багато. Любові… А вона – безмежність” (с. 163) –зі щоденникових нотаток Зоряни.

Уже згодом врятований Сергій повернеться у Крим, де знайде докази своїх видінь. А ще виявиться, що ТАМ бачився і спілкувався з незнайомими йому за життя людьми, котрі вже відійшли у засвіти, але долі яких він тепер добре знає ТУТ . Бо Світ – єдиний, цілісний, в нім панують принцип циклічності й закон Пам’яті: “Ми близькі і далекі – як два океани. / Ми єдині і вічні – як вічна вода. / Це неправда, що в світі колись нас не стане, / Бо залишаться пісня й трава молода” (с. 300) – з вірша Люби Долик, яким завершується роман.

А отже, Зорі не плачуть – Вони сяють…

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери