Re: цензії

16.04.2021|Ігор Зіньчук
Як віднайти спокій душі?: Секрети мислителя античності
12.04.2021|Юрій Хмелевський
«Я збудую свій храм…»
10.04.2021|Роман Ткаченко, Київ
Розкоші і злидні Кремнієвої долини
06.04.2021|Василь Кузан
Щупальця поміж душами
04.04.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Чому Бог посилає на Землю поетів?
03.04.2021|Тетяна Дігай, Тернопіль
Новий роман Ніни Фіалко
03.04.2021|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
Повісті Олександра Гавроша – ключ до розуміння нашої історії та національних героїв
Французький “Шоколад” британської письменниці
29.03.2021|Ігор Фарина, член НСПУ
Шукання квітів в полині густющім
29.03.2021|Петро Шкраб’юк, доктор історичних наук, член НСЖУ, НСПУ
210 подяк Богданові Дячишину

Re:цензії

24.11.2017|07:18|Тетяна Качак

Світ волоцюг: сподіватися, щоб жити

Сайко О. Волоцюги: повість / Оксана Сайко. – Київ: ВЦ «Академія», 2017. – 128 с.

Осінь і зима були часом його старості. І, мабуть, не тільки його. Людина старіє від надміру смутку, гнітючих думок та байдужості до всього, що оточує її…

                           Оксана Сайко. Волоцюги.

Туга, самотність, байдужість… Як часто ми відчуваємо такі емоційні стани, пов’язуємо їх з певним етапом свого життя, побутовими негараздами, непорозуміннями чи особистими переживаннями? А чи коли-небудь намагалися зрозуміти «осінь життя» і самотність як фізичний і психологічний стан людини, яка «одного дня, втративши все, опинилася просто неба, на дні»... людини вільної, як вітер, і ув’язненої долею волоцюги… просто ЛЮДИНИ, зрештою? Навряд чи знайдеться багато тих, хто дасть ствердну відповідь.

Зважитися писати про світ волоцюг не просто, адже треба усіма фібрами душі відчути його, пережити самотність і біль непотрібної, покинутої людини, поринути у інший вимір сприйняття навколишньої дійсності, налаштуватися на інший ритм часу. Повість «Волоцюги» Оксани Сайко написана саме так. Проникаючи у внутрішній світ героїв-волоцюг, зболено проживаючи їх життя, проймаючись щемом почуттів, намагаючись зрозуміти причини соціальної деградації, авторка, здається, кожною клітинкою відчуває їх страждання, безпорадність, безвихідь, неможливість мати ані минуле, ані майбутнє. Повість вражає психологічною глибиною, висвітленням філософії буття і водночас показом того, як живе і як вироджується людське в людині.

Як стають волоцюгами? Як одного дня, втративши все, людина опиняється просто неба, самотня і нікому не потрібна? Письменниця дає відповідь на ці запитання.  Її герої опинилися на вулиці за різних обставин, проте подібні одним – невмінням дати собі раду. Назар, здавалося, мав усе, що потрібно людині для того, щоб жити, чогось прагнути, «був певний себе і безтурботний» і навіть мав мрію. Але одного дня розмірене життя закінчилося: завод, на якому працював, закрили, дружина вийшла заміж за успішного бізнесмена, продала квартиру, а він став волоцюгою. І вчився жити «тим, що є тепер. І тоді минуле набуло примарних обрисів, ставало привидом, в існування якого вірилося дедалі важче» (С.11). Назар не ображався за відверту зневагу, «звик, що від нього сахаються, обходять боком, зиркають, мов на злодія», з погордою та зневагою. Він розумів, що давно неголений і немитий, у брудному одязі не може сподіватися на прихильність порядних людей, але … не втрачав надії, сподівався, що знайде роботу і дасть собі раду. Інший волоцюга Микола-філософ якось сказав, що «людина чується живою, поки сподівається. Коли ж утратить надію, поволі перетворюється на тінь, бо вже не живе. Тому волоцюги часто нагадують тіні» (С. 16).

Оксана Сайко дуже добре показує, як з’являється сенс у житті волоцюги. Іноді достатньо любити і піклуватися про когось, бути потрібним, знайти спокій та відраду. Назар виріс у дитячому будинку, йому бракувало тепла, ласки, любові. «Шукав притулку, підсвідомо розуміючи, що знайти міг би лише в маминих обіймах» (С. 59).  Цих почуттів не зазнав у дитинстві, не отримав тепла й від дружини, але доля подарувала йому зустріч з Іванкою. «І дивно, що саме біля цієї жінки, яку знав лише кілька годин, він відчув той спокій, за яким тужив усе життя» (С. 60). Чоловік любив бачити її дивну усмішку – мудру, сумну, яка «ховала те, що мало бути, але так ніколи й не станеться», чисті «очі дитини, яка ще не жила», «слухати її сопіння вночі, яке часто вривалося кашлем»… Вони почали жити разом. Вперше з того часу, як став безхатченком, Назар відчував піднесення і приплив сил, «бували хвилини, коли він забував про те, ким є. І тоді почувався хлопчиськом, у якого все життя попереду, про щось мріяв» (С. 74). Ось чому важливо мати, може й останню, але можливість любити, адже саме ці «стосунки між чоловіком і жінкою, які можна було назвати будь-як – приязню, коханням чи просто фізіологічною й психологічною потребою, – допомагали не втратити відчуття чогось людського  в собі. Допомагали просто жити далі» (С. 76). Він рятував її хвору і знесилену, хотів уберегти і завжди бути поруч.

Іванка теж була з дитячого будинку, не знала своїх батьків, а її юнацькі мрії про самостійне доросле життя, роботу на швейній фабриці та гуртожиток були розбиті, як тільки вона опинилася в новому місті. Доля виявилась жорстокою: дівчина втратила усе і залишилась сама на вулиці. Її рятівник – художник Орест, невизнаний геній, талановитий митець. 12 років життя у його майстерні були тим найкращим, що вона мала. Але після його смерті знову нікому не потрібна і покинута, без документів, роботи і житла Іванка стає волоцюгою. Вона збайдужіла до всього, а насамперед до себе, весь час шукала пристанок не так собі, як своїй душі, і навіть біля Назара, думками завжди була далеко. Милувалася знайденою на горищі картиною і жила у своєму вимірі буття.

Картина – жінка із сумними очима у квітчастій хустці, що тримає на руках дитину з такими ж сумними очима – символічна і не випадкова у цьому творі. Іманентна риса стилю О. Сайко – прописування мистецького дискурсу у текст (через художні деталі, зорові й слухові образи, історико-культурні екскурси, вставні епізоди й розповіді, враження від споглядання мистецького явища тощо). У повісті «Волоцюги»  описана картина – витвір не поцінованого сучасниками митця-генія; енергетика справжнього мистецтва, яку здатні відчувати особливі люди. Такою була Іванка, «здавалася не від світу цього, а вже надто не від світу волоцюг, хоч і сама була волоцюгою» (С. 57).

Назар та Іванка не вміли жити за законами виживання, які сповідували інші бездомні: «завжди думай тільки про себе, про те, як вижити тобі. Тут кожен бореться, як тільки може» (С. 47). Їх тонке відчуття граней людського буття, самозаглиблення й внутрішня драма добре прочитуються на тлі поведінки й характерів інших персонажів – Миколи-філософа, Стаса, Любки. Завдяки цим бездомним Назар не почувався таким самотнім, мав з ким перемовитися словом. Саме вони врятували життя Іванці, коли знайшли закривавлену біля смітників. Щось людяне залишалося і в них. Противагою цьому епізодові є той момент, коли Назар застає двох жебраків, які роздягають і грабують дівчину у парку. Вони не зупиняються ні перед чим, а слова «Будьте людьми» сприймають вороже і з погрозами. Тоді хлопець допоміг дівчині й відчував піднесення, адже «вона згадуватиме про нього, як про пристойного добродія, який допоміг, а не як про жалюгідного волоцюгу» (С. 53).

Після того, як став волоцюгою, Назар навчився по-іншому відчувати життя, отримувати майже дитячу радість від споглядання хмарин, що «пливуть наче чудернацькі кораблі», віддзеркаленого у калюжі неба… від тої дрібної новизни, звичайної буденної новизни. «Яке ж воно гарне, життя, – думав Назар, – і, мабуть, поки все це можеш іще помічати, то справді живеш…» (С. 53). Він часто думав і про те, що волоцюги зникають непомітно, вони помирають, замерзають і нікого це не обходить, ніхто не шукатиме, не хвилюватиметься і не завдаватиме собі клопоту, ніхто через це не засмучується і їх не оплакує… Найважче було перебути зиму. Назар запитував себе, чому Іванка покинула його зимою, як вона даватиме собі раду, хто про неї подбає. Ця жінка була для нього усім і думка про неї спонукала до життя навіть тоді, коли знову залишився сам-самісінький, «схожий на скуленого дідугана серед мертвої, байдужої зими».

І він жив, щоразу зустрічаючи товарні потяги, чекав і надіявся… уявляв бажані обійми, не стримував сліз… а довкола знову народжувався світ, «весна, що з кожним днем утверджувалася, живила надію, яка ще нещодавно була млявою, непевною та боязкою»… «Саме тепер вона може повернутися. Ця пора й створена для того, щоб повертатися» (С. 126)….

Кожен твір Оксани Сайко – це неповторний художній світ, історія, що зачіпає до глибини душі, справжні герої, часом талановиті митці, а здебільшого прості, але особливі за своєю духовною природою люди. Можливо, саме тому її повісті позначені високим рівнем жанрової модальності, засвідченої авторським стилем письма, вмінням бачити більше, заглиблюватись у людські долі (за індивідуальним портретом і характером людини відчувати її біль, смуток і самотність, за буденними ситуаціями впізнавати багатоликість життя, в  найменших деталях символічно відчитувати знаки й сенси), розповідати цікаво й захопливо. Імпонує уміння письменниці так зворушливо, драматично й надзвичайно світло  писати про світ, який фактично є іншим по відношенню до твого власного, пройматися ним і так майстерно володіти прийомами рецептивної поетики, щоб передати художні смисли, емоційно вразити читача.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери