Американський класик Натаніель Готорн (1804-1864) мало відомий українському читачеві.

Його предки були ревними пуританами, які свого часу відіграли помітну роль у становленні Нової Англії. В юнацькі роки Готорн зацікавився історією власної родини. Один із його прадідів, суддя Джон Готорн, брав участь у гучних процесах проти салемських відьом (1692) і був проклятий разом із усіма його нащадками однією із засуджених. Аби нейтралізувати це прокляття та вибираючи літературний псевдонім, письменник змінив написання прізвища «Hathorne» на «Hawthorne – «глід» – дуже розповсюджену квітку у США, котра нині є символом штату Міссурі.

Цю історію письменник пізніше використав у одному зі своїх романів. У вступі до «Шарлатової літери» (1850) (інший варіант перекладу – «Багряна літера»), автор згадує таке: «відьомська кров залишила на ньому [предкові] незмивну пляму – таку велику, що його висохлі старі кістки, спочилі на Чартер-стрітському цвинтарі, все ще її не позбулися – хіба що перетворилися на порох» (Н. Готорн, «Шарлатова літера», «Навчальна книга – Богдан», 2017 рік, стор.10)

Після виходу роману  The Scarlet Letter  Готорн отримав справжнє визнання в Європі як видатний американський письменник та автор глибокого психологічного роману. Певний час роман навіть був, послуговуючись сучасною термінологією, бестселером. Подейкували, що своєю популярністю твір значною мірою завдячував... вступові, адже в нарисі «Митниця» автор описував свій досвід служби митним інспектором у такій специфічній інституції. То як там воно – на митниці? – уже в ті далекі часи запитував себе обиватель.

Так чи інакше, але досконалість художньої форми романів письменника та глибина їхньої етичної проблематики знайшли численних шанувальників серед літераторів. Готорном захоплювався Генрі Джеймс. Він вважав  The Scarlet Letter  неперевершеним шедевром. Творчість Готорна високо оцінив і Хорхе Луїс Борхес, який присвятив американському новелістові начерк «Натаніель Готорн» (увійшов до книги  "Otras inquisiciones»  («Нові розслідування»).

Світобачення та стиль Готорна настільки своєрідні, що критики пишуть про його особливу манеру, послуговуючись терміном «готорніанство».

Готорн був високим на зріст, худорлявим і смаглявим. Вирізнявся винятковою замкнутістю та відлюдькуватістю. Сучасники навіть підмічали у ньому схожість із лордом Байроном. Уже в шестирічному віці він спромігся прочитати дуже складну книгу «Шлях паломника» чи то «Мандри пілігрима» Джона Беньяна, придбану на перші кишенькові гроші.

Після смерті батька молодий письменник на цілих дванадцять років зачинився в своїй кімнаті, населивши її фантастичними образами та химерними персонажами власних творів.

Роман «Шарлатова літера» – “magnumopus” американського класика. Це синтетичний твір із елементами історизму, описами побуту ХVII століття та глибоким психологізмом.

При структурному лаконізмі роману, авторові вдається тримати свого читача у стані невизначеності та напруги впродовж усього твору. Багатство символів, похмурий колорит, сатиричний гротеск та яскраві замальовки новоанглійського побуту із вкрапленнями американських легенд роблять роман багатошаровим, складним, витонченим та вельми оригінальним.

Хоча відправною точкою розповіді є гріхопадіння головних героїв, воно жодною мірою не цікавить оповідача: це лише точка відліку. Саме відтоді починаються моральні та психологічні процеси у свідомості героїв, що визначають їхню індивідуальну й соціальну поведінку. Готорн блискуче передає діалектику страждання, порождену нечистим сумлінням.

А тепер трошки про героїв книги. Роджер Чілінґворс – колись здібний вчений і талановитий лікар – зайнявся ремеслом диявола і за сім років сам перетворився на диявола.

Священик Діммсдейл надто безвільний і м’який, щоб опиратися долі та обставинам.

Те, що вирізняє головну героїню, Естер Прінн, від її «партнерів» чи то «товаришів по нещастю», — здатність до духовного зростання. Діммсдейл та Чілінґворс деградують і гинуть, Естер же рухається вперед і вгору: у своєму розвитку вона випереджає свій час.

Свідомість Естер первісно вільна. У неї є якість, котру так високо цінували шановані Готорном трансценденталісти — вміння дивитися в обличчя дійсності поглядом, не обтяженим тягарем минулого,його традиціями та забобонами.

Морально Естер вивищується і над своїм чоловіком – сухим книжковим хробаком, що одружився з нею лише для того, щоб розвіяти свою самотність, і над слабкодухим та нерішучим коханцем.

Злочин справді мав місце, і закон Бога був порушений. Тільки сталося це значно раніше – в той момент, коли старий Чілінґворс одружився з молоденькою Естер. Він вчинив безумство, вона — піддалася слабкості. Ось де витоки трагедії. Було порушено закон природи, котрий для Готорна і є законом Бога. Ключова фраза трагедії — зізнання Чілінґворса: «Я схибив першим, нав’язавши твоїй розквітлій юності помилковий і протиприродний зв´язок з моїм в’яненням... Уже тієї хвилини, коли ми зійшли зі стертих церковних сходів вінчаним подружжям, я мав би помітити зловісні відблиски тієї багряної літери наприкінці нашої спільної життєвої стежки!» ( стор. 77)

Вважається, що прообразом Естер Прінн була Елізабет Пейн. Сам же образ та риси характера Естер, найвірогідніше, змальовані з дружини Натаніеля Готорна,Софії Пібоді.

Наостанок наводимо ще один пасаж – зразок авторової мови та тонкощів його спостережень:

«Естер час від часу здавалося, – хоча це була лише гра уяви, якій, однак, важко було противитися – тож Естер відчувала чи то домислювала, що шарлатова літера наче наділила її новим відчуттям. Усвідомлюючи це, Естер здригалась, але нічого не могла з собою вдіяти, помічаючи, що бачить таємний гріх у серцях інших. Вона була приголомшена зробленими відкриттями. Що це було? Чи, може, то підступні намови грішного ангела, який переслідував жінку, котра лиш наполовину стала його, переконуючи її в тому, що личина чистоти – лише обман, бо якби це було не так, то багряна літера виднілася б, окрім Естер Прінн, на грудях багатьох жінок. Чи має вона приймати ці знаки – такі нечіткі й невиразні – за правду? В усьому її гіркому життєвому досвіді не було нічого страшнішого й огиднішого за це відчуття. Воно спантеличувало й жахало Естер зневажливою несвоєчасністю своєї появи. Часом ганебна літера на грудях могла співчутливо кольнути Естер, коли вона проходила мимо поважного священика або судді магістрату – зразка благочестя чи справедливості – на яких в той період глибокої поваги і патріархального благоговіння люди дивились як на смертних, котрі спілкуються з ангелами.

- Що це поруч за грішник? – питала часом Естер сама в себе. Неохоче звівши очі, вона не бачила поблизу жодної живої душі, окрім вже згаданого ангела в плоті! Іншого разу споріднений їй знак уперто заявив про себе, коли Естер зустрілась очима зі святенницьки-осудливим поглядом матрони, котра, як стверджували злі язики, все життя носила у грудях замість серця крижану брилу! Але що було спільного у нерозтопленого снігу в грудях матрони та пекучого сорому на грудях Естер? Часом електричний розряд, що зненацька пронизував Естер, попереджав: «Стережись, Естер – ось твоя подруга по нещастю! – й вона, підвівши очі, перехоплювала погляд молодої дівчини, котра, зирнувши на літеру, швидко відводила його вбік, і лише помітний мерзлякуватий рум’янець забарвлював щоки – наче її чистоту забруднив вже сам цей миттєвий позирк. О злий духу, чиїм талісманом був цей знак, невже ти не залишиш своїй нещасній жертві нічого святого – ні серед юності, ні серед старості? Така втрата віри – чи не найтяжчий наслідок гріха. Те, що Естер Прінн ніяк не могла повірити, що на світі є ще хтось такий самий грішний, як вона, нехай слугує доказом того, що ще не все було зіпсуте в бідній жертві власної слабкості та суворого людського закону»(стор.91)

Червоний колір, який для пуритан є кольором пекельного вогню, що очищає гріхи, в романі стає кольором мужності та духовної стійкості Естер.

У «Шарлатовій літері» читач знайде вражаюче точні та психологічно вірні описи стосунків між чоловіком і жінкою та неперевершені зразки сатиричного гротеску (наприклад, у розділі «Пастор спантеличений» опис душевного стану пастора та його відчайдушні спроби опиратися намовлянням лукавого передані з блискучою іронією).

Мова автора – багатюща: тут тобі й зразки старо- та середньоанглійської мови; тут різноманіття символів та знаків; тут – стилістично складні речення з неозорими описами ... Тут і дивовижне багатство синонімів (одне лише поняття «похмурий» автору вдається передати чи не дюжиною слів – в залежності від потреб тексту!).

Тож, досвідчений читачу: саме час тобі зацікавитися серією «Бібліотека естета» та прочитати в ній чергову книгу неперевершеного стиліста і глибокого психолога, старого, але далеко не застарілого майстра Натаніеля Готорна!