Назва цієї книжки - “Червона Офелія”- обіцяє трагічне нерозділене кохання і, можливо, може дещо відлякати свого читача. Кохання у цій книжці є, однак це зовсім не сентиментальний роман, а, навпаки, напружений і динамічний шпигунський детектив у реаліях України доби перших визвольних змагань.

Дія відбувається у тимчасовій столиці УНР, Кам’янці (Подільському) у часи стратегічної паузи на фронті, коли видихся більшовицький наступ, напередодні перемир’я УНР з поляками і потужного контрнаступу армій УНР на Київ-Одесу.

Отже, Камянець, на станції, наїжачившись гарматами, сопуть грізні панцирні потяги, раніше тихим провінційним містом снують штабні і урядові автомобілі, в місті багато військових, заповнені ресторації, десь по темних закутках грають на грубі гроші тиловики і чиновники, у місті з’явилися дорогі повії та аферисти, буяє культурне життя, у місцевому театрі грає відома ще за часів імперії харківська трупа… (цей феномен вибуху культурного життя у всіх його виявах хтось із росіян влучно назвав передсмертною посмішкою культури.)

І на цьому тлі відбуваються ворожі диверсії і протиборство розвідок. Молодому старшині, колишньому прапорщику російської імператорської армії, Марку Шведу, котрий, попри юні літа, встиг пройти горнило Великої війни і побувати під Крутами, доручено розслідувати справу про викрадення кліше 250-гривневої банкноти, котра мала ось-ось увійти в обіг.

Дозволю собі на хвильку відлучитися від оповіді. Червона армія і ВЧК - це породження терористичної огранізації, що розрослася до розмірів держави,терористичної організації котра мала величезний досвід конспірації й підпільної боротьби проти найчисельнішої і далеко не найгіршої спецслужби того часу - царської охранки, із її величезною агентурою і практично необмеженим бюджетом. Більшовики закидали свою агентуру в українські організації ще до того як прийшли до влади. Щоб окреслити рівень і можливості тогочасного ВЧК, згадаю, що весь час командувачу Добровольчої армії генералу Май-Маєвському, який слабував на традиційну хворобу широкої руської душі, бігав за водкою і був присутній на усіх важливих нарадах послужливий і розбитний капітан Кольцов, більшовицький агент. Натомість, українцям довелося вибудовувати вкрай необхідну для боротьби з небезпечним ворогом спецслужбу з порожнього місця. Геройських фронтовиків з армій мертвих імперій українцям ніколи не бракувало, але фахівці з розвідки/контррозвідки здебільшого опинилися у таборах наших антагоністів. Тому навряд чи ми віднайдемо якісь гучні перемоги нашої нечисельної спецслужби, хоч, мабуть, їхня щоденна тиха робота таки запобігла багатьом прикрощам. Можу згадати справу про розкриття українською контррозвідкою мережі сестер-жалібниць, яких більшовики у якийсь період масово закидали до лав Дієвої армії УНР.

Отже, повернімося до книжки. Авторка майстерно вибудовує інтригу та будує хибні сліди. Не бракує і виразних маркерів епохи - медіум викликає духів, традиційно зрадофільствуть у салонах на м’яких диванах інтелігенти. Як водиться, шпигунські ігри супроводжуються смертями причетних чи випадкових свідків і тут смертей не бракує, кожна наступна додає напруги. Читач губиться у здогадках хто лиходій - суперник по любовному трикутнику, колишній друзяка по школі прапорщиків? Хтось із дружнього театрального колективу, бо творчі люди в одній трупі завжди знайдуть мотив для вбивства один одного? Режисер, що приховує скандальну на той час сексуальну орієнтацію? Як водиться, у всіх дійових осіб є якісь скелети в шафах і минуле, яким не можна пишатися. (Ет, непросто писати про шпигунський детектив і не вчинити гріха спойлера).

Авторка чудово орієнтується у своїх локаціях та історії тієї доби. В оповіді час від часу виринають реальні історичні персонажі. Головний отаман з незмінною папіроскою, генерал Снігірів, поганий син славетного батька Юрко Коцюбинський, юний козак, що всупереч уставу римував на варті фразу “червоні знамена замайоріли на станції знов”. (Єдине, можу закинути, що на той час поет вже нюхав смаленого вовка, був бувалим воякою. Хоч, звісно, римувати на варті міг, бо поети вони, як діти). Ну і над усією цією кривавою п’єсою незримо витає дух Шекспіра. Зауважу певну театральність тексту, особливо наприкінці, де дія переноситься у Волочиськ, ефектний останній монолог головного лиходія і фінальний акорд, коли його тіло відносять хвилі Збруча, річки, що згодом стане таким собі українським Стіксом, вододілом між світами.

Втім, як на мій смак, деяка театральність оповіді є і певною вадою - авторка більше зосереджена на дії та розмислах персонажів,тоді як декорації і мізансцени окреслені доволі аскетично. Попри бездоганне володіння локацією і історичним матеріалом, мені дещо забракло якихось побутових дрібничок, які олюднюють текст і надають відчуття занурення в епоху. Подекуди варто бути уважнішою із якимось технічними речами. Можливо, герой надто ідеальний. Він не пиячить, не грає у азартні ігри і єдина із “чеснот”, притаманних йому, як колишньому офіцеру російської імператорської армії, це слабкість до красивих жінок. Такий собі бездоганний Джеймс Бонд в офіцерському френчі без погонів. (Цікаво, де тоді поневірявся містер Сідней Рейлі? Либонь, був в Одесі граючи якусь свою складну гру проти більшовиків, яких вважав раковою пухлиною цивілізації).

І, безумовно, в наш час, коли триває російсько-українська війна, є суспільний запит не на екзальтованого юнака, що помре за Україну у безнадійній багнетній атаці, а на героя-переможця. Динамічний сюжет, добре закручена детективна інтрига, фатальне кохання і любе моєму серцю криваве мочилово червоних разом створюють алхімію доброго жанрового тексту.